Бульк і немає...

Ніч. Важкі кроки у темній квартирі налякали стару кицьку. Вона зістрибнула з ліжка, на якому спала її хазяйка і почала шипіти в чорну порожнечу. Щось відкинуло її до стіни, і лягло поруч Віки, щоб принести холод і нічне жахіття.

Сон. Віка знову на похоронах свого батька. Його бездиханне бліде тіло лежить у труні. Віка нахиляється над ним, щоб покласти білі троянди, а ж він різко відчиняє свої мертві очі і каже:

- Знайди мої пути! Знайди!

Білі троянди в її руках забарвлюються у кривавий колір.

Віка прокидається і вся захекана та перелякана сідає на своєму ліжку, намагаючись оговтатися від сну. 

Кілька глибоких вдихів вирівнюють дихання. Обома долонями вона витирає обличчя, ніби стираючи з нього залишки жахіття. Поруч ліжка стоїть торшер. Вона вмикає його і кличе свою улюбленицю.

- Кис-кис! Лу-ра! – ніхто не відгукується. Тиша. 

Віка повільно встала і пішла шукати свою кицьку. Чомусь це здається їй зараз важливим. Біля самої стіни кімнати руденька киця лежить неживою тушкою. Віка бере її на руки та не вірить, що та померла.

- Ти ж моя дорогенька, гарненька! Що ж таке сталося? Чому саме зараз? – Віка обіймає ще теплу руду кицьку.

 Цілий день на похоронах вона не пустила жодної сльози, але це не через жорстокість чи байдужість. Віка просто справжній песиміст, який з самого початку готується до найгіршого. 

З її точки зору краще, щоб тато відразу помер і не мучив себе і рідних затяжною комою. Кицьку Луру їй дуже шкода, але тринадцять котячих років - достойний вік для домашньої кицьки. Потрібно все приймати спокійно з холодною головою і спокійною душею, бо сльози не воскресили її матір і не допомогли їй самій.

Віка узяла Лурин улюблений теплий рушник і загорнула її мале руде тільце у нього. Зранку вона закопає її на подвір'ї. А зараз Віка відкрила недочитану книгу і продовжила читати на покинутому колись місці. Треба відволіктися, бо сон полишив, а на його місце прийшло почуття тривоги.

У неї було багато книг саме Муракамі, одна з них у Віки зараз в руках. Вони легко читаються, але кожна фраза на сторінках варта роздумів. Цей автор справжній оратор, що захоплює з першої і до останньої сторінки. Бувають герої, що в буденному житті викликали б огиду, але він настільки розкриває їхню душу, що хочеш-не-хочеш, а починаєш жити їхнім життям і співпереживати.

Чудова книга заспокоїла Віку, кинувши свою читачку до зовсім чужого світу, і вона заснула. У снах її не покинув сюжет книги, оберігаючи від суворої реальності. Чуже далеке завжди легше переживати ніж своє близьке.

Ранок. Вже час біжить до обіду. Віка мала давно бути в офісі, і, зробивши усі заплановані справи, бігти на зустріч з діловими партнерами. На поховання Лури зовсім не лишилося часу, тому вона звільнила місце в холодильнику і поклала коробку з трупом туди, щоб тіло не засмерділо. Це єдине, що спало їй на думку, хоч яким химерним і бридких це не здавалося.

По дорозі на роботу Віка заскочила до міського адміністративного суду та в антикорупційне бюро. Віктор Поліщук мав отримати по своїх заслугах. Саме тоді з нею трапилася дуже дивна розмова з однією жінкою, яку вона швидко забула.

- І тут черга? Ви крайні? – запитала невисока чорнява жінка орієнтовно сорока-п'ятидесяти років. Великий живіт в комбінації з тонкими руками і ногами робив її схожою на жабу. Обличчя також нагадувало це кумедне земноводне.

- Так. – невдоволено відповіла Віка, вона була біля дверей одна. Клята бюрократія. Вона поспішала, але нічого не встигала.

- Ви – Вікторія Мендель? – запитала новоприбула жінка.

- Я вас знаю?

- Я – суддя Львівського адміністративного суду. Ми зустрічалися у справі Кирильчука. – весело відповіла жінка. Здавалося вона ніколи нічого не забуває. Віка тільки позаздрила такій пам'яті.

- Так-так, пригадую. – вона її зовсім не згадала, але справу запам'ятала на довго.

- Як ваш тато? Хватка, як в бульдога, своє не відпустить і правильно! – бадьоро запитала жінка. Здавалося неприємна зовнішність має відштовхувати, але Віка мала непереборне бажання з нею розмовляти і розповідати все як є.

- Вчора були похорони. Інсульт.

- Ой-йо-йой! Як шкода! Тепер усе на ваших плечах? – похитала головою львівська суддя.

- Так, але це мій вибір. Тато, коли не мав часу на бізнес, то призначав директорів. Я також так можу зробити, якщо все набридне. Може, в політику піду?

- Краще в мистецтво. Скульптура дуже позитивно впливає на людину. – порадила жінка. Віка ніколи не вміла ні малювати, ні тим більше ліпити, але її голова сама по собі закивала в повному схваленні чужої  поради.

- А як Сашко? Олег, ваш тато, казав, що хлопець тямить у фінансах не гірше його самого, хоча тому лише десять років.

- Зараз свою маму втішає.

- То ви не рідні? – здивувалася жінка.

- На половину, по батькові.

- Ясно. Тебе татко ще й не встиг видати заміж?

- Колись намагався, але потім сам побачив, що той кого він мені пропонував не є надійним чоловіком. Потім знову були спроби, але з часом тато трохи змирився.

- А хоч хлопця маєш?

- Ні, немає часу.

- Час завжди є. Його немає у покійника! – розсміялася жінка. Її сміх був якимось страшним, сповненим сили і певного божевілля, але через лічені секунди вона замовкла і подивилася дівчині прямісінько в очі:

- Живеш скромно, хоч і багачка. Останній захист вночі втратила. Прийде кістлява, раз пути викинули на смітник, таке не викидають. – тихо із застереженням сказала жінка. Віка ж почула, як позаду неї відчиняються двері, випускаючи здоровенного чоловіка у сорочці в клітинку. Страшний. І хто йому наважився дорогу перейти, хоча часи, коли все вирішувала сила давно пройшли, тому скоріш за все на його громіздкість ніхто не зважав.