Прощання

Пройшло три травневих дні. Почалися дощі. Похмура погода прокидала в душі Лариси щось недобре. Матір з дочкою жили в очікуванні  поганого.

За ці дні Віка не захотіла дзвонити батькові. Вона вважала його зрадником. А це зовсім не сприяло створенню нових стосунків «дочка-батько». Надто велика прогалина була між ними. Олег дзвонив декілька разів запитував чи можна йому поговорити з Вікою. Лариса давала слухавку дочці. Вони просто віталися один з одним, він усе в неї розпитував, а вона відповідала поверхневими короткими реченнями чи навіть  словосполученнями.

Суботній вечір. Дочка на дивані розглядає три перстні, які мама подарувала, як спадок. Вона тільки-но поговорила з батьком, а традиційна гра з кільцями її ніби відволікала від важких думок. Рубін мерехтів красивим рожевим кольором, приковуючи до себе погляд Віки. Всі три перстні були їй ще завеликі, тому вона їх просто вертіла в долонях. 

Ще було четверте кільце. Те, що колись Олег подарував Ларисі. Воно було прекрасне: пухке гранатове серце обрамлене золотою смужкою. Спочатку воно здавалося Ларисі яскравим червоним палким, як їхнє кохання. Але після зради вона зрозуміла, що воно надто темне, ніби є що приховувати. Вона не викинула і не продала його, а зберігала, як згадку про невдале кохання. Коли ж померли батьки, то Лариса захотіла їм обом поставити гарний пам'ятник на могилі. Грошей бракувало і вона продала гранатовий перстень, остаточно поховавши своє кохання.

- Віка, уявляєш він десять років був самотнім. Лише три роки тому одружився. – говорила дочці Лариса, сидячи біля вікна в диванному кріслі – Він шкодував про скоєне, мені все це розповіла тітка Віра. Вона моя колишня подруга.

Віка взяла кільце із золотим сердечком і зачинила в скриньці. Все, що пов'язано з коханням її зараз дратувало. Перстень з РОЖЕВИМ рубіном вона також заховала. Лишилося кільце з великою білою перлиною, його носила її бабуся Марфа. Здається, ще недавно вона була тут і розмовляла з нею, як зараз її мама. «Треба послухати, бо потім пошкодуєш» - шепотіло воно дівчинці.

- Але ж одружився? А ти – ні. – заперечила дочка, не дивлячись на маму.

- Але, якби я його тоді простила, то ми втрьох були б разом.

- Ти все правильно зробила, а він жодного разу до тебе не приїхав. Пробачення так не просять.

- А як? – з цікавістю запитала Лариса. Треба застерегти дочку від схожих помилок, щоб вона ні про що не шкодувала.

- Треба приїхати і привезти квіти, багато квітів, цукерки. Підійти до того кого скривдив, обійняти, якщо відпихається, то погладити спинку, а якщо й це не діє то встати на коліна. – описала сцену щирого каяття Віка.

- А, якщо він зовсім не романтик? Йому потрібно все прямо казати, його не виправити, але ти його кохаєш. То, може, варто змиритися і приймати таким який він є?

- Мама, ти, виявляється, така наївна і простодушна! – відірвала погляд від перстня Віка.

- Я просто почала жити, щоб ні про що не шкодувати, - посміхнулася мама. – А ось ти – романтик! Тобі і квіти і на коліна. Може, ще серенаду під вікнами заспівати?

- То тато – не романтик?

- Так, не романтик.

- А натяки він розуміє?

- Ні, - посміхнулася Лариса згадуючи, як Олегу підморгували, натякаючи, що все жартома, а він у Васі запитав, чи в того все добре з оком.

- А він буде злитися, якщо я пізніше семи прийду до дому? Як з ним буду жити.

- Віка! Зате я буду злитися... на тому світі. – пригрозила Лариса.

- Мам, а ти з того світу даватимеш якісь попереджувальні знаки, що мені щось не варто робити? Як ось бабуся.

- А що бабуся, попереджувала тебе про щось?

- Рік тому уві сні. Вона сказала, щоб я не плакала і, що татко мене любить. Я просто забула цей сон.

- Дійсно. Рік тому вона мені також снилася і говорила щоб я збиралася. – згадала Лариса.

- То, що будеш мене попереджувати про погане?

- Я краще буду тебе оберігати? – запропонувала Лариса.

- А як?

- Ще не знаю, але там щось придумаю.

- Прибігай до мене рудою кицькою і відтягуй подалі від поганих місць.

- Добре! – розсміялася мама.

Вони на мить замовкли, а потім Віка знову запитала:

- Мам.

- Що?

- А тобі не страшно помирати? – запитала Віка, а Лариса відірвала свій погляд від вікна і поглянула на свою дочку.

- Я нарешті виправила свої помилки. Не всі, але... Тепер мені легше. Я не боюся помирати, але я не хочу. Ти ще така маленька! Здається, я тільки нещодавно тебе народила. Коли ти почала ходити... так швидко... час почав бігти, так само як ти швидко дріботіла своїми ніжками. – потім Лариса задумалася і сказала – Я б хотіла побачити твоїх дітей, моїх онуків. Цікаво, які вони будуть.

- Дочку я назву Ларисою! – сказала Віка.

- Не треба, ще повторить мою долю. Хай краще живе сто років.

- А, якби у тебе був би син, то якби ти його назвала б?

- Не знаю. Називай, своїх дітей, як хочеш, але хай у них буде своя доля і, бажано, щаслива.

Вони розмовляли про майбутнє, яке, на жаль, не побачить Лариса. За вікном лив дощ, а по телевізору показували «шоу довгоносиків», якого ніхто не дивився, слухаючи один одного.

Потім вони неквапливо лягли спати, розмовляючи у темряві. Мати з дочкою ніби передчували щось і не хотіли гаяти дорогоцінні хвилини. «Віка, я тебе дуже сильно люблю» було сказано неодноразово і ці слова сьогодні прозвучали замість «на добраніч», розриваючи нічну тишу. Дощ вщух, але ненадовго. Він просто вирішив їм не заважати кілька хвилин, щоб потім піти з новою силою і темпом.

Ніч. На дивані сплять, посапуючи уві сні. Одне з тіл, що більше в розмірах, різко смикнулося, її селезінка розірвалася, але навіть стогону не було чути.  Ніби навмисне, щоб не розбудити дівчинку.