У пошуках батька (друга частина)

Вони з Вірою були однолітками. Лариса працювала економістом, а Віра рядовим – бухгалтером. На підприємстві це різні відділи, хоч і дотичні. На роботі вони також часто бачилися. Лариса спочатку погано орієнтувалася на роботі, особливо важко їй давалося перше знайомство, а Віра усіх запам'ятовувала і плавали як риба у воді. 

А ось, як братися за роботу, то Лариса зі всім справлялася, вона була дуже уважною і клопіткою, на неї ніколи не було скарг. А Віра, навпаки, часто помилялася, хоч це для бухгалтера було не припустимо. Головний бухгалтер часто була нею незадоволена і сварки закінчувалися Віриними сльозами. Ларису з Вірою варто було поміняти місцями. Адже, якщо економічні розрахунки були більш творчими і допускали похибку, то бухгалтерський баланс мав зійтися повністю до копійки.

Обоє дівчат потрапили на роботу по знайомству. Ларисині батьки мали кума – завідувача відділом кадрів льонокомбінату. Віра мала дуже тісні зв'язки інтимного характеру з кимось з управління.

Зустрілися дівчата вперше на заселенні в гуртожиток. Їм дістала одна кімната. Так почалася їхня дружба. 

Дівчата гуляли та працювали разом. Лариса часто допомагала Вірі, а та витягала її то в кіно то на танці. Одного разу навіть узяла з собою на побачення, бо її коханець був з другом. Цим другом був Олег. 

Олег був дуже красивим, але не це привабило Ларису. Він був розумний. Молодий інженер багато читав і знав. Вони обоє любили Жуля Верна, французькі комедії та ненавиділи популярні тоді індійські фільми. Здавалося вона знайшла споріднену душу. Лариса також сподобалася Олегу. Хоч і не була вона красунею, тоді рудих не сильно любили, але для нього вона була прекрасна. Смаки в кожного різні. Він знайшов ту єдину, яка сподобалася йому з першого погляду. 

Олег освідчився Ларисі першого травня на головне радянське свято. Було спекотно і вона одягла легеньку червону сукню. Вони почали жити разом, але щастя тривало не довго. Лариса поїхала додому на день народження мами, щоб попередити, що наступного разу вона приїде з Олегом, з яким зустрічається(що живуть разом вона не говорила). Лариса повернулася на один день раніше і... Він зраджує. 

Розчарування. Злість. Ненависть. Лариса пішла за підтримкою до Віри.

- Ну то й що, що зрадив? Чоловіки всі кобелі. Ніхто вірність зберігати не збирається. Кожен дивиться в очі і клянеться в коханні, а за першої нагоди біжить в кущі. Одне й те саме їм приїдається. Ти ж не будеш їсти одну й ту саму яєчню? – дивувалася Віра. Вона завжди мала вільний погляд на відносини. Коханка не буде тримати вірність одруженому. Саме такою вона була. Хоча також хотіла бути єдиною, але... 

- Жінка – це не їжа, а людина! – запротестувала Лариса. Її сльози майже висохли.

- Ти це їм поясни! Вони ще з первісних часів вважають, що хто сильніший, той і правий. Тільки тепер міряються не фізичною силою, а статусом і жінками.

- Але ж є хто думає по-іншому? Не можуть всі думати однаково? Я ж читала...

- А для кого ці письменники-чоловіки пишуть? Для жінок!

- То, що він мені завжди зраджуватиме, а я й надалі терпітиму? І.. Мій батько моїй матері не зраджував! – згадала Лариса.

- А ти звідки знаєш? Свічку тримала?

- Я впевнена, він не такий!

- Як хочеш... Але краще повернися до нього... Він обрав тебе... – задумано сказала Віра із деякою гіркотою, заздрячи подрузі.

- А потім я постарію і він знайде таку, як ти коханку?! – вигукнула в сльозах Лариса.

- Роби що хочеш! – вигукнула Віра і пішла на роботу, а Лариса пішла забирати свої речі з його квартири.

Це була їхня перша і остання сварка. Більше вони не бачилися і не розмовляли... до цього дня...

- Добрий день! Це твоя дочка? – запитала з інтересом красива білявка Віра. Здавалося, час не торкнувся її. Нова стрижка «каскад» навпаки освіжила її. Лише гусячі лапки – дрібні зморшки біля очей видають вік жінки.

- Добрий день! – привіталися мати та дочка.

- Заходьте! – Віра провела їх до величезного будинку.

- Як тебе звати? – запитала у дівчинки Віра.

- Віка, йди на гору там  моя доця Софійка. Вона саме зі школи прийшла. Разом спуститися сюди пообідаєте. – Віка хотіла заперечити, бо її вже тітка Люба пригощала, але вирішила не сперечатися.

- Поки дівчата будуть обідати, бо я так розумію, що ви з самого ранку сюди приїхали, то ми з тобою поговоримо в залі за чашечкою чаю. Добре? – кивнула головою до Лариси.

- Так, добре.

Віра налила в тарілки ароматний борщ з сметанкою та врізалася чорного хліба. Потім заварила чаю і на таці повела понесла до зали. 

Там було красиво. Красиві гардини білого кольору з золотим візерунком прикрашали величезне довге вікно. Воно освітлювало величезну простору залу. Дорогі меблі кавового кольору Лариса ніколи в житті не бачила, навіть у закордонних серіалах. Це справжній ексклюзив. 

Віра запросила сісти на жовтий диван. Було дуже м'яко і приємно. Здавалося її кістки відпочивали. Але різкий біль в боку заставив її зігнуті навпіл.

- Лариса?

- Дай мені мою сумку... – ледве простонала змарніла сірошкіра жінка.

Лариса взяла пігулки і ковтнула жменю, але лише через півгодини їй стало легше.

- Ти як?

- Ніяк. Мені треба якомога швидше знайти Олега. У мене немає часу.

- Я бачу... Олег живе у Києві. Це останнє, що я чула від Вадіка. 

- Вадима Марковича?

- Так, ми розійшлися через три роки, як ти поїхала. Але дружні відносини підтримували. Два роки тому він помер. Цироз, треба було менше пити з шльондрами, - посміхнулася Віра, ніби сказала якийсь анекдот.

- Він був старшим за нас?

- Так, на двадцять років. Твій Олег також. – знову це «твій» почало дратувати Ларису.