У пошуках батька(перша частина)

Ранок. Перше проміння продирається через зачинені коричневі штори.

Пискання електронного годинника, що показував п'яту годину ранку спричинило ворушіння на дивані.

Лариса прокинулася і пішла вимикати будильник, щоб дочка ще трохи подрімала. Вона розігріла суп і налила собі та Вікі в тарілки.

Біль в боку і вже давно роздутий живіт нагадали про хворобу і вона випила жменю таблеток . Також Лариса зробила собі укол. Усе доводиться робити самій, якщо немає коштів.

Вона випила запашну міцну каву, в яку кинула три чайні ложки цукру. Лариса любить солодке і цим допомагає своїй хворобі себе швидше зжерти. Але вже все байдуже. Їй хочеться, щоб ці муки вже скінчилися, але перш за все треба подбати про Віку. Якби дочка була повнолітня, ще б якихось чотири-п'ять років, але стільки часу в неї немає. Треба шукати Олега.

- Доню, прокидайся, -  Лариса прийшла в кімнату і гладить Віку по голові крізь ковдру.

- Я навіть в школу в стільки не встаю, - застогнала з просоння дочка.

- Нам їхати далеко, а треба хоча б до обіду бути там, щоб почати пошуки. Я вже позичила в сусідки гроші, щоб ти також зі мною поїхала.

- Це в якої, тітки Зої?

- Так

- То ж вона жадюга?

- Я їй все розповіла. Тепер буде знати весь будинок. Останнє прохання помираючого зазвичай виконують, а гроші нам зараз потрібні. – тужливо усміхнулася Лариса. 

- Мама... – Віка знову почала плакати. Сон лікує, допомагає забути усі проблеми. Лариса пошкодувала, що нагадала дочці про погане.

Через годину вони вже були на залізничному вокзалі. Їхати вони будуть на звичайному потязі, якого просто називають «дизель».

Їхати їм п'ять годин. Дуже довго для тринадцяти річної дівчинки, тим більше тоді не було мобільного інтернету, залишалося просто рахувати стовпи вздовж колії. Спочатку дочка трохи спала, компенсуючи своє раннє пробудження, а потім намагалася все розпитувати у мами, бо потім може бути пізно.

- Мамо, навчиш мене готувати ті смачні пиріжки?

- Так, як тільки приїдемо додому. – пообіцяла Лариса, і продовжила: - на кухні є зошити з моїми записами. Я тобі потім покажу. Мій почерк трохи корявий, тому трохи разом починаємо, щоб ти все зрозуміла.

- Яка розумниця у вас доця! Моя дочка зовсім нічого не хоче робити, скільки я її не заставляю! – жалілася трохи старша від Лариси жінка. Вона була в чорній спідниці та синьому светрі з великим декольте, яке манило погляд чоловіка навпроти.

- Мама скоро помре, то...

- Віка! – перебила дочку Лариса. Їй не хотілося, щоб усі все про неї знали. І тепер всі погляди були прикуті до неї, навіть того чоловіка, що дивився на глибоке декольте.

У когось були погляди цікавості, у когось – співчуття. Вони були неприємними Ларисі. Вона не хоче зараз навіть думати про майбутнє, тим більше про те, яке її чекає і шкребеться кістлявою рукою смерті. 

Жінка у синьому светрі спантеличено дивилася, не знаючи, що сказати. Вона розгублено вибачилась, сама не знаючи за що і погладила по голові Віку, дуже її шкодуючи.

Навпроти них сиділа старенька бабуся, яка пригостила Віку домашнім пиріжком, а коли Лариса сказала, що не треба(не хотіла чужого жалю і, щоб дочка до цього звикла), то та промовила:

- Зараз ліки дуже дорогі, по собі знаю. Але мені багато не треба, а у вас щось дуже серйозне, тому й ліки мають ЗШбути ще дорожчими. Рідні є?

- Ні.

- А, куди ж... – здивувалася стара.

- Їдемо шукати мого колишнього... чоловіка. – говорити, що дочка байстрючка не хотілося.

- Аби знайшовся... Хай вам Бог допомагає! – побажала їм старенька.

Далі бабуся, мабуть, її не часто навідують онуки, розповідала звідки вона, про своїх двох дочок і роботящих зятів. Її розмова починала здаватися нудною, що навіть чоловік, який дивився на груди заснув. Всі інші слухали, час від часу розповідаючи щось своє.

 Також по вагонах інколи ходили жебраки. Хто просто просив гроші, а хто їх заробляв своїм співом та грі на музичних інструментах. Дуже гарно співав молодий циган, акомпануючи собі на гітарі. Такому не шкода щось дати, але цього «щось» у Лариси з Вікою не було.

Також було два продавця газетами та різними смаколиками.

- Газєту взять – умним стать! – кричав російською, а подекуди суржиком вигукував худий чоловік у кашкеті морського капітана. Він любив все римувати, рекламуючи свій товар.

- Гулівери, козинакі! – кричала великогабаритна жінка, несучи з собою з собою величезні сумки з солодким товаром.

- Гулівери, козинаки – накакали коти й собаки! – перекривив свою конкурентку другий продавець. Весь вагон і Лариса з дочкою гучно розсміялися. Жінка-продавець тільки зневажливо подивилася на нього і пішла вперед далі. Їхати стало значно веселіше.

Коли дизель доїхав до потрібної Ларисі станції, то чоловік, що спав під час бабусиної розповіді допоміг дівчатам винести на перон сумку. Вона не була сильно великою, але для хворої матері була занадто важкою. Віка тримала свої речі в портфелі.

Залізничний вокзал був таким же брудним, як і у місті, з якого вони приїхали. Здавалося це та продуктові ринки – це найбільші сміттєзвалища усіх міст. Облуплені стіни, колись красивої будівлі немов говорила Ларисі: «даремно ти сюди приїхала!». Але треба... Треба! Вона б нізащо сюди не вернулася, якби не «це».

Радянські назви вулиць міста змінили на нові, тому Лариса розпитувала в перехожих на який автобус чи тролейбус їй потрібно сісти. Адреси, колись такі незабутні, покрилися пеленою часу.

Треба йти до старої подруги. Віра – балакуча пліткарка, яка щиро заздрив їй, Ларисі, й це останній дуже подобалося. Тепер вона ненавидить цей тип жінок, здається її зурочила ця дівчина і все пішло не так. А було все так: красень-наречений, посада-економіста, навчання на заочному (яке так і не закінчила) та двокімнатна квартира в новобудові, яку отримав Олег. Все було чудово, але її дурна гордість заставила це все кинути.