Назад в минуле

Травень 2003 рік. П'ятнадцять років назад від основних подій.

Провінційне містечко «Ха»(«ікс» - буде надто банально) Україна. Звичайна квартира у п'ятиповерхівці. Її інколи називають будинком спортсмена, через відсутність ліфту. Саме тут в одній з квартир проживає мати-одиначка Лариса зі своєю дочкою-підлітком Вікою. 

У ці часи люди ще не робили масово євроремонти, тому інтер'єр в усіх був переважно радянського зразка. Шпалери клеїлися «не в стик -в стик», а на хлист(тобто наступний рулон трохи заходив на верх попереднього). На стінах висіли килими, і це не тільки, тому, що стіна холодна, але й тому, що це вважалося дуже красиво і по «багатому». Міжкімнатні двері зазвичай були пофарбовані в біле з вставленим склом із візерунком. Пластикові вікна починали ставили тільки багаті люди, бідні – просто багаторазово фарбували старі дерев'яні. Плитка у ванній та туалеті була викладена у пів висоти стіни.

 Але застій дев'яностих уже пройшов. З’являлися нові робочі місця і частина людей, яка не виїхала назавжди за кордон, а лише на заробітки нарешті поверталася додому, щоб бути з сім'єю. Новий стиль одягу замінив повний несмак дев'яностих(величезні підкладні плечі, спортивний одяг, принт різних екзотичних звірів починаючи від леопарда і закінчуючи змією). Тепер був більший вибір в одязі, хоча штани-кльош із заниженою талією з-під яких виглядають труси-стринги було по-справжньому огидною фішкою цих років.

Майже всі мали мобільні телефони, хоч вони були кнопкові, чорно-білі і з поліфонією, але техніка стрімко розвивалася. 

Саме такий телефон фірми «моторолла» мала дівчинка Віка. Вона набирала коротке смс своїй подрузі, щоб ввечері вийти погуляти. Субота, уроки майже зроблені, тому вона лежала на дивані перед пухким телевізором підпершись подушкою.

Дівчинка була зовсім не схожа на свою маму. Її густе темно-русе хвилясте волосся геть не таке, як в її рудоволосої матусі. Круглі сірі очі з густими віями та смаглявою шкірою також були повною протилежністю маминим. Лише тонкі губи були в обох однакові, і обом не до вподоби. Ідеально тонкий ніс Віки викликав заздрість всіх курносих дівчат і власників носіїв з горбинкою. Вона була справжньою красунею, якби не ці бляклі тонкі губи.

Однокімнатну квартиру заполонив аромат зготовленого мамою борщу. 

- Віка, сходи за сметаною! – крикнула мама з кухні.

- Добре! – тринадцятирічна дівчинка, вже одягнена, пішла взутися і накинути весняну куртку. 

Мама виділила їй гроші і зачинила за нею двері.

- Ох! – видихнула руда жінка. Вона вже давно підфарбовує своє волосся, бо майже все посивіло. А з хворобою його частина повипадала, залишивши її з тонким мишачим хвостиком.

Хвороба, яку вона приховує від малолітньої дочки, щоб не бачити її щоденних сліз, - невиліковна. Саркома пожирає її щодня, висмоктуючи всі сили. Вона дуже схудла, тому одяг де-не-де на ній висить.

Лариса давно думала на кого лишити дочку. Її мати померла два роки тому, а батько - ще раніше. Братів і сестер вона не мала. Подругам і сусідам це також не треба.

 Йому? Він і не знає про неї. Гордість приниженої жінки не дала їй розповісти, що вона чекає від нього дитину. Спочатку хотілося позбутися її, але мама розповіла, що тітка Лідія немає дітей, через перший і останній свій аборт, тому її переконали лишити дитину на дідуся з бабусею. Але після народження крихітки Лариса передумала. Хіба можна віддати те, що носила сорок недільних під серцем? – Ні!

У важкі часи хотілося подзвонити йому і сказати, що у мене твоя дитина, допоможи нам. Але й це Лариса витримувала. Він – зрадник, а зраду не прощають! Вона не буде однією з багатьох, вона згідна бути єдиною і коханою.

Зараз. Саме час сказати йому. Але ж гордість! Клята гордість!

Вона бере жовтий стаціонарний телефон з полички в невеликому коридорі біля вхідних дверей і набирає так і не забутий номер в колись таке рідне місто і квартиру, а тепер чуже й вороже.

- Пі-і-іп, пі-і-іп! Алло! – трубку взяла жінка. Мабуть, його дружина.

- Добрий день! Можна Олега?

- У нас такі не проживають.

- Зачекайте! Я не помилилася номером! Він тут жив шістнадцять років тому, може вам знайоме прізвище Мендель? – швидко говорить Лариса, щоб не встигли покласти трубку.

- Мендель? 

- Так! – відповіла Лариса і довга пауза зависла на телефонній лінії.

- Ми обмінялися на цю квартиру десять років тому. Можу дати номер телефону нашої старої квартири? Можливо, ваш Олег там живе. – запропонувала жінка. Це її «ваш» заділо стару рану.

- Так, будь ласка! – Лариса узяла із своєї сумочки записничок і ручку.

- 5-**-**. Записали?

- Так. Дякую! – Лариса поклала слухавку і саме прийшла Віка.

Дівчинка відразу пішла обідати. За невеликим столом хрущовки вони не тільки їли смачний борщ, але й розмовляли на усілякі дівочі теми. Цього разу вони обговорювали майбутні вихідні і канікули. Мама обіцяла взяти відпустку і провести цей час з дочкою. Вона знала, що це будуть останні їхні спільні канікули. Треба буде сказати, але як?

- Мама, я піду ввечері до Майї, можна? – запитала Віка.

- А ти домашні завдання на понеділок зробила? Бо знову будеш відкладати до пізнього вечора неділі й не встигнеш?

- Так, - закивала головою дочка. Її очі поблискували певним азартом, тому Лариса запідозрила брехню. – Точно?

- Ще задача з математики, але в мене не виходить, - засмутилася Віка.

- Добре, йди. Але до семи. Ввечері разом зробимо, бо мені завтра на роботу. – пригрозила Лариса, а Віка пішла в кімнату за своєю  сумочкою.

Вона працювала звичайним продавцем, робила тиждень через тиждень. Зміна – кожної неділі. Грошей не вистачало. Особливо зараз, коли хвороба викликала біль і потрібні були дорогі знеболюючі.