Ромашки

Поки Марія розважається з жабами у пеклі, то вашу бідну Христю наляканий тимчасовий чоловік намагається знову «врятувати».

Непрямий масаж серця і штучне дихання – доволі неприємний спосіб вернути людину до життя. Уявіть, як вам затуляють ніс і вдихають з такою силою повітря, що зводить м'язи. Або ж як вам коли щосили тиснуть на грудну клітину, що здається ребра почали тріщати і ось-ось зламаються, при цьому не одна, а усі.

Юра так захопився моїм порятунком, що не побачимо, як я замахала руками і ногами. Довелося добряче його відштовхнути від себе на інший край ліжка.

Захекана дивлюся на нього злісним поглядом, а він щиро радіє, що врятував мене. Ага, медаль треба дати! Герой!

Коли мені дадуть нове тіло, бо це точно угроблять? 

- Ти знову не дихала! Сьогодні їдемо на обстеження, і не заперечує! – пригрозив мені Юра.

- Добре, - ледве вимовила. Грудна клітка болить неймовірно. Видно, довго мене «воскрешали». 

На ранок жаби нічого не готували, бо я їх попередила, щоб сніданок робили лише в моїй присутності, а то в декого(не будемо тицяти пальцем) виникають дивні підозри. Ось, як своїми очицями кліпає, ніби в нього там якийсь сканер чи детектор і він шукає щось ще більш підозріле, ніж щоранкове другий поспіль воскресіння дружини.

Юра щось подумав собі і вийшов з кімнати. Я ж вирішила переодягнутися в джинси та рожеву кофтину, бо хочеться кудись з малим піти прогулятися. Може в зоопарк чи якийсь дитячий розважальний центр. Давно я не їла піци. Але мої грандіозні плани зруйнував мій тимчасовий співмешканець Юра. Не був би начальником, то ніхто б йому не дозволив запізнюватися, а тим більше робити собі вихідний. А так заходить назад в кімнату і видає мені добру звістку:

- Кицька, я вже домовився, щоб тебе поклали на обстеження до Фещука. Так, що збирай на всяк випадок валізку з одягом на пару днів і поїхали. За малим мама подивиться. Вона зараз прийде. – рішуче сказав мені Юра, ніби його хтось просив і пішов до малого. Я ж сіла на ліжку, думаючи що мені з собою взяти і хто такий Фещук?

Добре, що хоч не до психолога мене веде, а то б зробили з мене неадекватну і сиди в дурці все життя. Будь то свекрухою, то так й би було. Вона мабуть й досі спльовує, коли моє ім'я чує(хреститися, то не буде, бо сама, як нечисть). Ну ось скільки анекдотів про тещу знаю, а чомусь анекдот про свекруху не пам'ятаю. Буду лежати в лікарні, то пошукаю в інтернеті, а зараз саме час збирати «свої» речі. І коли вже нарешті Марія повернеться?

Я попросила жаб допомогти зі збором речей і не помітила, як красива квіткова валіза була зібрана. Все потрібно – все беремо! Спускаємося вниз.

- Доброго ранку, мамо! Ви, мабуть, неймовірно раді, що ваша невісточка може померти залишити вашого сина удівцем і онука напівсиротою? – я побачила свекруху внизу в незмінному спортивному костюмі. 

- Що ти таке кажеш? Юра заведи її до психолога, а ще краще до психіатра! Геть здуріла! – сказала підстаркувата жіночка і відвела Андрійка за собою в сторону кухні.

- Тю! А де добрий ранок? – запитала в Юри, який не знав, що мені відповісти. Які тут всі зануди! 

Я мовчки взулася, накинула чорний плащ(ще б сюди чорного капелюха і буду, як качка з мультика) і вийшла на вулицю зі своєю невеличкою валізою, яку закинула в багажник чоловікової машини. Півгодини очікування (він що свою маму цілує?) і Юра нарешті сів за кермо.

Доїхали без пригод. Зустрічали лікарі нас, як віп-персон, хоча ми ними і були. Далі Юра мене чмокнув в щоку, помахав рукою і поїхав на роботу. Моя каторга почалася.

Спочатку мене заселили на третьому поверсі. Тут в мене не було ніяких претензій. Палата була розкішна. Тут тобі і телевізор, і холодильник, своя душова кабіна і туалет. Всі зручності для повноцінного проживання.

Я переодягнулася в домашній одяг. Сіра футболка з білими штанами та пухнасті капці давали мені якесь відчуття примарного затишку. Розбирання речей зайняло у мене не більше десяти хвилин.

Після заселення я пів дня здавала аналізи: усілякі ЕКГ, МРТ, УЗД і ще купа незрозумілих мені скорочень. Також я здала кров і поснідала. Їжа там огидна: нема смаженого і копченого, недосолене, якесь прісне і несмачне. У монастирі й то краще живуть. Я чула, що монахи колись пиво варили, а потім молилися. Мабуть, їм весело жилося.

Потім я почула, що на першому поверсі є буфет, а у мене є гроші! Недоїдений суп зі скибочкою білого хліба був покинутий напризволяще. Я побігла в пошуках рятівного буфету. А там!!! Була навіть лікарська ковбаса. Її з буханкою батона і кефіру я й взяла. Лікарська на те й лікарська, щоб у лікарні їсти, але з цим усім мене зупинили в коридорі.

- Це шкідливо для вас. Як ваш лікар я не раджу вам це споживати. – сказав низенький повний лікар, Антон Альбертович Фещук. Сам добряче пузо наїв, ще й багатошарове підборіддя має. Нащо йому ці чорні вуса? З ними і окулярами він геть схожий на ведучого кулінарного шоу з прізвищем Бурда.

- А нащо тоді в палаті холодильник?

- Я говорю тільки про ковбасу. Кефір покладете в свій холодильник. – улесливо сказав лікар.

- То ж вона «лікарська»? І в цій лікарні продається.

- На жаль не всі можуть дозволити собі якісну продукцію. І ви ж не знаєте скільки відсотків м'яса( я не кажу, що свіжого), сюди змелено. Тому я її вам не рекомендую. – люб'язно пояснив лікар і простягнув руку.

- Добре, я її не буду їсти. – і пішла повз нього до своєї палати.

Хе, хотів забрати в мене ковбасу. Краще сама викину, але не дам йому, бо з'їсть. 

В палаті я випила кефір і з'їла трохи батона і пішла в столову, де дають не смачну їжу. Там сиділи тільки двоє жіночок в домашніх халатах, що ледве їли несмачний суп.