Highway to Hell

Хм-хм... Настрою свій голос. Здрастуйте! Нарешті я знайшла найбільш доречну форму привітання з людьми(надіюся людьми), бо не знаю який час доби у читача. Дозвольте мені, Марії Показусі, розповісти вам де я була з жабами і що робила.

...обидві жаби схопили мене за ліву ногу і я зникла. Точніше мене потягнуло кудись за мій будинок і потім різко вниз у якусь новоутворену діру саме для нас. Як тільки ми туди пірнули, точніше, пірнули жаби, а мене поволокли за собою, то цей отвір тунелях за нами почав закриватися. Тому я бачила не небо, бо падали виключно вниз, а – темряву, бо не було ніякого джерела світла.

Після довгого падіння, яке чимось нагадало мені «Алісу з країни чудес», я нарешті побачила вгорі землю, а потім розкішну стелю в мозаїках, яка сама себе залатала. На ній зображені різні епічні битви, починаючи античними і, закінчуючи другою світовою війною. Все неймовірно гарно, що я не відразу збагнула, що піді мною світло.

Мої ноги нарешті плавно опинилися на твердій поверхні. А я з подивом розглядала все довкола.

Це величезна зала, яка за своїм розміром нагадувала невеликий стадіон. Високі стелі приховували примарними хмарами розкішні мозаїки. Нащо було створювати таку красу, якщо внизу її не буде видно?

Сірі стіни були підпертими величезними білими атлантами, які ще й підтримували стелю. 

На чорній підлозі, не знаю, що це за камінь чи кераміка, стояли ковані торшери з блакитним небесним вітражем.

- Ласкаво прошу до мого дому! – вклонився Квак-Квох.

- Дякую! – вклонилися у відповідь я та Кво-Квоу. 

- У вас такий розкішний дім! Нащо ви прислуговуєте у Анни Олексіївни? – не втрималася я.

- А нащо ваші люди їздять на заробітки? – запитав Квак-Квох, і, не чекаючи відповіді продовжив. – Вони також будують розкішні маєтки, але для цього потрібно добряче наробитися. Навіть демони працюють!  – гордо відповів жаб. – А тепер ходімо в мою лабораторію! – наказав хазяїн будинку.

Жаби пострибали вперед, а я послідувала за ними.

- То це пекло? – його я уявляла по-іншому. Якщо вони демони, то вони мають жити в пеклі?

- Ні, це під землею на болотах. Земний грішний світ! – замріяно відповів Квак-Квох.

Ми пройшли через величезні двері, поверхів зо три у висоту. Нащо таке? Але запитувати не стала, бо мені здалося, що атлант хижо на мене поглянув.

- Кваку, тут ще діють обмежувачі? – запитав Кво-Квоу.

- Ой, я й забув! – Квак-Квох взявся лапою за лоба, а потім зняв невидимі досі мною кайданки.

Навколо нього засвистів і закрутив чорний вітер я трохи відійшла від Квак-Квоха, щоб мене туди не затягнуло. Кво-Квоу зробив те саме, а я спостерігала трохи осторонь від них.

Минуло кілька секунд і на місці малих жаб стояли на двох лапах малі лисі потвори, які викликали неймовірний страх. Мені не хотілося навіть дивитися на них. Це відчуття мені знайоме з дитинства. Коли я злякалася розповіді старших дітей про нічного привида вбитої виховательки інтернату і вночі з головою ховалася під ковдру, бо мені здавалося, що жахлива примара чатує саме на мене і кожен скрип чи звук мене лякав. Мені було душно і від браку свіжого повітря моє серце гучніше билося, намагаючись перекачати більшу кількість крові по зголоднілому за киснем тілу.

Мабуть, страх - це певною мірою інстинкт самозбереження і зараз він волав, щоб я тікала від цих демонів подалі, або ж завмерти, щоб мене не помітили.

Ці потвори не були надзвичайно страшними. Що може бути лячного в створіннях, які нагадують схрещення п'ятирічної дитини і жаби? У них не було зубів чи кігтів, шкіра без присутнього декотрим рептиліям слизу, але гіпнотичний погляд насторожував. Здавалося, що якщо вони на мене поглянуть, то мені не втекти ніколи. Мій дорослий розум був наляканим, як мале дитя, яке вперше подивилося фільм жахів.

Вони були для мене фактично однаковими, тільки Кво-Квоу був вищий і крупніший, хоч і з опущеними плечима, і часто мружив очі, ніби затіває щось зле.

- Що лячно? – квакучий голос не змінився і це мене заспокоїло. Я мовчки кивнула.

- Схоже даремно ми зняли обмежувачі, Кво. – сказав Квак-Квох.

- Нехай звикає, бо я в тому тілі не зможу працювати. – відповів байдуже Кво-Квоу. Він перестав на мене дивитися і разом з Квак-Квохом пішли просторим коридором з картинами(як галерея) вперед.

Коли демони пройшли п'ять метрів вперед я нарешті змогла рушити з місця. Мої ноги були свинцевими, а волосся на голові ще більше закрутилося і встало дибки. 

Я намагалася розглядати картини на стінах. Там були зображені портрети жінок з пишними грудьми. Здавалося саме на останньому акцентувала сягає вся увага. Лише одну жінку я впізнала і це була Мерилін Монро. Дуже дивно...

Час від часу траплялися двері. Вони були різної величини: геть крихітні, як для миші, до гігантських і широких, як для слона.

Розглядаючи коридор, я все одно не могла заспокоїтися. Було страшно, тужливо і гірко. Ще трохи і почну рюмсати. Я хочу додому! Перші блискучі сльози забриніли в очах, заважаючи бачити перед собою. Тому якомога частіше витираю очі руками.

- О, дивись вона плаче! – сказав трохи вищий Кво-Квоу.

- Але вже слабохарактерна! – похитав головою Квак-Квох. - Ти випадкового не хвора? 

- Душевно хвора! – засміявся Кво-Квоу.

- Точно вона ж душа! – засміявся Квак-Квох. Від цього сміху в мене пробігся холодок по спині і звело шлунок. Ну як так: безтілесна, а всі органи відчуваю?

Потім жаби-демони ще й дали один одному високе п'ять і поплигали радісно вперед.

Надіюся ми не йдемо в кінець коридору, бо кінця його я не бачу. Варто було мені про це подумати, як Квак-Квох підійшов до невеликих залізних дверей зліва і за допомогою паролю, який ввів на боковому дисплеї біля них відчинив їх. Тепер я згадувала фільми жахів типу Франкенштейна і зомбі, уявляючи як ця жаба створює щось заборонене і небезпечне для життя всього людства.