Як карта ляже

Виявляється доволі весело гратися з дитиною, якщо ніхто не заставляє з нею сидіти і вона не нагла. Діти, як і дорослі бувають різними і навряд це лише виховання.

 Мій брат був повною протилежністю Андрійка. З народження він вимагав все, що він хоче. Здавалося Рома плаче, навіть від того, що подушка недостатньо м'яка. А ще він отримував насолоду розповідаючи батькам, що я не дала щось із своїх власних речей чи вигнала його з кухні, коли той заважав мені чистити картоплю. 

Я ненавиділа його, особливо цей дитячий писклявий голосок. Рома знав, що я у їхньому домі зайва і дозволяв собі псувати мої речі. Ляльки мої не чіпав, бо я ними не гралася, а те, що мені не є дорогим, то те не варте його уваги. Тому я ніколи не була прив’язаною до речей. Це робило мене вільною від його дитячих пустощів і знущань.

Перед моїм від'їздом в академію Рома уже відкрито міг дати мені копняка, а я немала права його навіть зачепити, бо вітчим ударить сильніше.

Я ненавиділа дітей. Особливо новонароджених, бо саме таким я його вперше побачила. Малий опухлий без зубів та волосся, який уміє тільки кричати і будити серед ночі. Що у них милого, а тим більше, красивого?

Зараз я дивлюся на Андрійка, який хоче допомогти жабам витерти пил, але робить тільки гірше. Він галасливий, але не хоче нікому зробити капость. І не кажіть, що Рома був обділений спілкуванням з батьками, і хотів шкодою привернути до себе увагу. Він був розбещений потуранням матері і батька. Андрійкові приділяють в рази менше уваги, бо Марія зайнята хатніми справами, а тато любить зустрітися з друзями. Цей малий уміє бути сам і гратися самостійно, біля нього немає прислуг.

Звісно, Андрійко любить батьків і його люблять, але ця сімейка не така, як моя. Світ не обертається довкола нього, і це робить з нього нормальну людину, як будь-кого іншого. 

Його дитячі риси обличчя роблять його, як зараз кажуть «мімішним». Хоч малий і зіпсував мою скульптуру з пластиліну, але це не було зроблено спеціально. Усі крім відьми були голими і він одягнув їх у виліплений власноруч одяг, щоб ті не замерзли.  Принаймні, малий мені це так пояснив, бо його творчість була важкою для мого розуміння.

Андрійко добрий, хоча своїми добрими ділами він більше зробить шкоди, ніж допоможе. Головне, щоб у нього не пропав цей альтруїзм, а сам він навчився все робити правильно. Хочеться, щоб було більше добрих людей, бо, коли навколо тебе менше гівнюків, то й дихається легше.

Також Андрійко розмовляв ду-у-уже добре, як на дворічне дитя. Рома почав тільки говорити перші дорослі слова в два роки. А так гарно розмовляти почав аж у чотири роки, хоча дурним його не можна було назвати.

Сиджу думаю про те, який хороший малий у Марії і мрію про власних кіндерів, як чую з кухні:

- Я тобі отомсцю! – каже Андрійко суржиком. І звідки це слово «отомсцю» взялося?

- У тапочки насцю. – перекривив жаб’ячий голос.

Встаю з насидженого місця на дивані. Ніколи не дивилася телевізор, а тут сотня каналів і трохи засиділася. Саме клацання кнопок на пульті відібрало купу часу. Знайшла щось цікаве, але на рекламі знову почала шукати щось цікаве. Час був потрачений по-дурному, а нагріте місце не пускало це все покинути.

Так ось, встаю, нарешті. Іду на кухню, туди звідки лунала сварка. 

Мій прихід приніс з собою повну тишу. Малий набундючений сидить на стільчику перед ним тепла манна каша з цукерницею і невеликою ложкою. П’ятеро жаб за цим же столом грають в карти. Вони неймовірно напружені, ніби на щось грають і ставки неймовірно високі.

- Що сталося?

- Не хотів їсти кашу? Просився з нами пограти. Йому немає ще семи років, тому за нашими законами він не може нічого цінного ставити. – пояснив, знайомий мені Квендель.

- Тобі теж не варто грати. Ти завжди програєш, - сказала сусідня до нього жаба.

- У мене ставки невисокі. Це більше спортивний інтерес. – заперечив роздратовано Квендель.

- То, що ви інколи граєте із семи літніми? – запитую в жаб. 

- Це велика рідкість. Зазвичай у вас, людей, сильні ангели-хоронителі. Тому тільки після тринадцяти років, коли вони трохи слабшають. – пояснила мені якась сірувата жаба. Я й забулася, що вони не звичайні жаби. Навіть, з демонами можна спокійно поговорити.

- Ти чула казку «Пінокіо» чи «Буратіно? – запитав у мене Квендель.

- Так?

- То цьому дерев'яному малому виповнилося саме сім років, а, оскільки, його створила людина, а не Бог, то з ним легко могли грати демони. – пояснила мала сірувата жаба.

- То він продав букварик?

- Це все перекручення. Він програв у карти свій розум і став геть тупим. 

- Дуб-дубом, ги-ги! - засміялася здоровенна, але не найбільша з них, жаба, яка досі мовчала.

- А потім йому допомогли друзі? – запитую про того Буратіно.

- Він випадково їм допоміг(ідіоти-сміливіші за всіх),  тому вони просто віддали борг. Допомогли йому. – відповів Квендель, дивлячись у свої карти.

- Ей, не ображай даму! – проквакала басом найбільша з усіх жаб, коли мала сірувата жаба випила щось з її стакану. Підозрюю, що там алкоголь, якщо не справжній спирт.

- А ти їж свою кашу! Цукерок не дамо і не проси! – продовжила сваритися здоровенна жаба.

Малий від цього починав трохи плакати.

- Не плач, давай разом поїмо? – запропонувала я Андрійкові, бо побачила, що тарілка не його дитяча, а здоровенна доросла. Стільки каші навіть я не осилю.

Малий радо закивав головою. Та даремно я зраділа, Андрійко ледве з'їв дві ложки. Наступні, як я не вмовляла з'їдалися виключно мною, а тарілка величезна. 

Поки ми колупали ложкою цю кашу, то жаби дограли, як виявляється, у покер. Ніколи не грала в цю гру, тому без поняття як в неї грати.