Щасливі і тупі нічого не підозрюють

Ранок теплим сонячним струменем вливався через вікно на кухню. Вся родина на прізвище Показуха (досі смішно, як згадаю це прізвисько) сиділи за великим столом і снідали запашними млинцями з варенням. Склянка молока для малого і дві кави для дорослих. 

Марія стоїть осторонь і спостерігає, час від часу підказуючи Андрійкові витиратися рушником. Чомусь вони дуже пишаються тим, що малий уміє пити зі склянки. Знайшли велике досягнення, хм.

Взагалі ранок якийсь напружений. Юра щось почав підозрювати, бо надто багато дивного відбулося за цих два дні. По-перше, я вночі не дихала і відмовляюся від медичного обстеження; по-друге, жаби вночі приготували смачнючий сніданок, а він, такий уважний, здивувався, що я не можу встигнути стільки зробити, поки Юра з малим умивалися і чистили зуби; по-третє, я дивно поводжу себе зі свекрухою; по-четверте, я змінила свої смаки; і останнє, по-четверте, його напружує, що я не відповідаю на поцілунки. А тепер він сидить і надто довго жує свій млинець, думаючи про мою дивну поведінку. Головне, щоб його «турботлива» матуся, моя свекруха, не порадила запроторити свою дружину в дурку.

Я сиджу, жуючи свій млинець, і спостерігаю за своїм тимчасовим чоловіком, щоб потім не мати проблем. А ж тут Андрійко надумав запитати:

- Нова мамо, а коли ти підеш додому?

- Андрій, що ти таке говориш? – ледь не вдавився тим недожованим шматком млинця Юра. Марія встала позаду мене, щоб малий дивився в мою сторону, коли захоче, щось у неї запитати.

- Так, я тепер обожнюю бабусю, але це не робить мене новою. – зметикувала я. А Марія показує, щоб малий тримав рот закритим, це я бачу у відображенні вимкнутого телевізора.

- Ото вигадав! – похитав головою тато, але на мене косо поглянув. – І, мама вдома! Куди ще їй іти?

Добре, що Андрійко цього разу послухався Марії і мовчав, бо тоді довелося б не мене, а малого вести до психолога. А вони завжди викликали в мені недовіру. Ось скільки народу, ще в радянські часи, запроторили до божевільні. Хоча одна знайома зі школи мене повчала, що психолог - допомагає розібратися людині в життєвій ситуації, а психіатр – лікує медикаментозно. Але ж хтось посилає до того психіатра? Мабуть, той самий «добрий» психолог.

Сидимо далі снідаємо, давимося тими млинцями. Ось і малий вже напружився, а – ні, дійсно на горщик захотів. Мабуть, добре, що я за молодшим братом доглядала, бо розніжена принцеса тут би не справилася. Хоча деякі сучасні мажори напиваються до поросячого вереску, і від них тхне гірше, ніж від дитячого лайна.

Все ж таки довелося малого помити. Тільки витягати з ванної було важкувато, бо діти обожнюють купатися. Але їх доводиться завжди вмовляти: спати, їсти, залазити у ванну, вилазити з неї і хоч трохи слухатися.

- Нова мамо, то коли ти додому підеш? – пошепки запитує малий, коли я його рушником витирала.

- Андрійко, таке негарно запитувати, - пригрозила Марія.

- Але тепер ти мене на ручки не береш, - ледве не заплакав малий. Але, як справжній чоловік втер очі та втягнув шмарклі. 

Мені було його шкода. Такий маленький, але не розбещений, як мій брат. Марія не мала часу за хатніми справами його балувати. Він, звісно, вередував, але не так сильно, як деякі діти. Загалом, це дуже спокійна дитина.

- Почекай ще трохи і я обов'язково тебе обійму. – сказала Марія, хоча сама ледь не плаче. А, ні, трохи руками витерла підступаючі сльози, а малий провів рукою повз неї, надіючись погладити. 

Всюди сущі жаби чомусь були відсутніми у просторій білій ванній. Мабуть, подумали, що тут їхня допомога непотрібна. Але саме зараз хочеться запитати: «коли я отримаю нове тіло?!». Також дуже хочеться нагримати на цю підстаркувату «дочку хаосу», але боюся, що вона може зробити щось пакісне, тому мовчу, чекаючи позитивних змін. Гірше ж не буде?

Коли ми вийшли, то Юра у навушниках сидів за комп’ютером. Здавалося, що його підозрілий настрій кудись зник. Зараз він більше турбується про те, як убити чергове зомбі в своїй грі.

- Після обіднього сну треба відправити його з Андрійком прогулятися. – сказала Марія, а малий вже почав тягти тата гуляти, бо почув тільки другу частину речення. 

Юра посадив Андрійка собі на коліна і почав грати разом з ним. Марія почала жалітися, що малому рано таке дивитися.

- Увімкни якусь іншу гру, бо Андрійкові це ще рано. – повторила за його жінкою я.

- Але йому подобається, - вказав на малого Юра.

- Тоді будеш сам його вкладати спати, - мої слова позитивно подіяли на чоловіка. Тепер вони грають в перегони на крутих тачках. 

Я ж пішла переодягнутися, а Марія за мною.

- Ей, жабки, коли мені вернуть моє тіло? – запитав мій кучерявий привид двох жабок, що стрибали сходами наверх.

- Ти взагалі мала померти! – знахабніло проквакала та, що більша.

- Чому? – округлила очі Марія.

- Ти зі стільця упала? – стрибаючи за нами запитала менша жаба.

- Так... – кліпнула очима Марія.

- От і померла. Game over, мала! – квакнули обидві.

- То, що не можна назад засадити її в це тіло, як я піду? – запитую, пропускаючи вперед перед собою Марію з жабами, хоча ті уміють проходити крізь стіни.

- Щось ми не чули цього від Анни Олексіївни, - проквакали в кімнаті жаби.

Марія почала тихо плакати. Що ж вона така ніжна? Ще не до кінця розібралися, а вже реве!

- Не рюмсай! Твій малий і то мужик! А ти здорова кобиляка не можеш взяти себе у руки? – зло шикнула на Марію я. Чомусь згадала свого вітчима. Я, мабуть, зараз на нього дуже схожа, поведінкою? Він також любив сказати грубе слівце.

- Не-е-е... Не плачу... Я не плачу! – стримуючи сльози завила Марія. Плакса.