Свекруха - ніс і два вуха

Фейсбук. Сторінка Віталія Стрижевського. Єдине фото, де він зображений, ніби спеціально не чітке і темне. Схоже, Віталік знає, що є дуже непривабливим і соромиться цього. От тільки для того, щоб це виправити він нічого не робить. Чому не одягається красиво і зі смаком, а носить розтягнутий старий одяг? Чи почати вживати здорову їжу для кращої фігури? Для краси потрібен хоч якийсь та розум, щоб придумати, як обіграти свої недоліки.

Окрім єдиного фото, на сторінці були усілякі дописи про технічні винаходи nasa і т. д. Гортаємо далі...

О-о-о! Це щось нове! Прикріплено відео «як пояснити блондинці квантову фізику» і «феномен чорного квадрата». Невже, заради мене старається?

Далі були старі дописи, які я вже бачила. Більш нічого цікавого.

У фейсбуці, зазвичай, ніхто не лишає повідомлення. Всі звикли до вайбера. Йому буде дивно побачити листа від мене через месенджер))).

Треба згадати, що він мені останнє писав. Але пригадую тільки вчорашнє «а-у-у! Ти, де пропала?». Що йому написати??? Он жаба підозріло на мене дивиться, не відводить погляду.

- Пиши вже, писака! – проквакала земноводна. Я аж підскочила на місці. Нащо так горлати?

- Та не знаю що писати. – не задоволено відповідаю.

- Ото люди пішли! Де елементарні навички спілкування? Спочатку треба привітатися і запитати як справи, а тоді ламати собі голову над іншими реченнями. – роздратовано жалілася жаба.

- Добре... – не буду її дратувати, а почну писати.

Він офлайн, тому просто привітаюся. Цим я виконаю свою нічну обіцянку.

- Привіт! – вже хотіла виходити із свого акаунту, як побачила, що «Віталій набирає текст». Тепер доведеться думати, що відповідати.

- Ти де пропала? Чому трубку не береш?

- І тобі добрий день, а по-російському «здрастє». Я телефон загубила. Тепер в інтернеті сиджу з мобільного подруги.

- Як загубила?

- В маршрутці. Хоча, може, її просто вкрали.

- Ясно. – висвітилося повідомлення, але він ще щось довго пише. Почекаємо... -  Знаєш... Ти мені сьогодні снилася. – від цього його речення мені перехоплює подих. Він пам'ятає.

- Мені також. Ми їхали в Сінгапур))) – жаба в наглу сіла мені на руці, щоб читати, що я пишу. І не задоволено квакає:

- Не пиши деталі. Йому це не треба знати. – вказала жаба.

- Тоді навіщо було мене приводити вчора вночі до нього? Я ж пам'ятаю, що там була жаба. – та тільки дивиться зневажливо і каже:

- Його душа за тобою сумує. У вас лишився зв'язок ще з того життя.

- То, що , ми будемо разом? – напівжартома запитую. Хоча, він дуже приємний у спілкуванні хлопець і починає мені симпатизувати, як чоловік.

- Ти – покійниця. Це не можливо. – жорстока реальність ріже всі мої рожеві мрії. «Я ж надіялася!». Я не можу вимовити і слова, а на мобільному вже автоматично вимкнувся екран.

- Пиши! Але добирай слова. Треба, щоб ти гарно з ним попрощалася. – квакає, не звертаючи на мене уваги. А я ледве не плачу.

- А... Навіщо Анна Олексіївна сказала, що треба покохати душу, а не тіло? Ось, Віталік! Його ніяк не назвеш фізично привабливим. – перекладаю всі свої емоції у безнадійний гнів. Я ж тепер мертва остаточно!

- Щоб твоя кучерява Марія не заважала їй думати. Анна Олексіївна сама не знає, що тут робити. Тільки Марії не кажи, бо вона - трохи істеричка. Краще дай нарешті відповідь хлопцеві, не тупи. – спокійно відповіла жаба. Її зовсім не турбували мої проблеми.

- Мені також це снилося. Ще був такий сніг, що замело мою машину і вона перетворилася на ракету))) – висіло повідомлення від Віталіка, а я не могла на ньому сконцентруватися.

- Скажи, що ти дійсно від’їжджаєш у Сінгапур, то тобі таке й наснилося. – порадила жаба.

- А чому?

- Бо ти – чудовий скульптор і там за це добре платитимуть. - Я її послухала і відповіла йому:

- Я буду туди їхати наступного місяця.

- Серйозно?

- Так, але щось мені не сильно хочеться. – жаба гнівно на мене подивилася:

- Роби, як знаєш, але краще не псуй комусь життя, якщо своє не склалося. – пробурмотіла жаба і стрибнула у басейн, де розчинилася у воді.

- Чому? – продовжував писати Віталік, а я не втримала одну сльозу, що потекла щокою і впала на екран.

- Там треба буде сильно працювати, і надовго. Контракт менше трьох років не підписують. – продовжую свою брехню.

- То, ти, там будеш щось ліпити?

- Висікати з мармуру і різних декоративних каменів. 

- Круто. Шкода, що від’їжджаєш, але їдь, щоб не шкодувати, що втратила таку можливість.

- Я боюся не повернутися(((

- Ще не виїхала, а сумуєш за рідними? – іронічно посміхаюся цьому питанню. Я не маю рідні.

- Можливо...

- Дурненька))) Щоб про твій талант почули на весь світ, треба інколи покидати свою печеру;)

- Так)

- І зараз можна спілкуватися з ріднею через інтернет)))

- Ти мені ще напишеш? – не знаю навіщо я це пишу, але не стрималася і відправила. Він довго щось писав, але я нарешті побачила повідомлення.

- Так!;) – мені водночас і сумно, і радісно, і соромно. Йому треба шукати наречену, щоб не сумувати в тій пустій квартирі, а я краду у нього дорогоцінний час. Навіщо? Сама не знаю. Через противний характер, чи на зло жабі? Дурість і тільки.

- Тоді до зустрічі в онлайн;) – маленька жабка смикнула мене за руку, щоб я виходила, бо Юра з малим поплавали.

- Бувай і не сумуй)

Окрім цієї жабки, до мене сіла та жаба, що давала пораду що і як писати. 

- Задоволена собою? Він такий чоловік, що з ним буде комфортно будь-якій жінці, і ти цим користуєшся. Бідна його мати, мабуть, не дочекається онуків. – проквакала незадоволена жаба. Від її слів у мені нарешті прокинулася совість. Його мати може не побачити онуків? Це сумно. А, оскільки, я в цьому винна, то ще й неабияк соромно за себе.