Допомога братів наших менших

Привіт! Це знову я, Христя! Разом із Марією ми спускаємося вниз до кухні.

На сходах дуже темно, бо перші ранкові промені ледь освітлюють кімнати.

 Моє «нове» кучеряве волосся знову стало скуйовджене. Цим кучерявим треба доплачувати за часте розчісування. Малому повезло більше, він який-не-який, а маленький чоловік, тому підстригся коротко, і все гуд. 

Марія зовсім не змінилася, як була в тому одязі з нашої першої зустрічі, так і лишилася. А мені довелося переодягнутися в штани і футболку, бо кучерява на цьому наполягла. Вона інколи буває надто нудною(не знаю, але чомусь це хочеться сказати, затиснувши носа, пародіюючи довгоносика).

Зі сторони кухні було чути брязкання посудом і шкварчання пательні. Юра ще спить, бо ми звідти вийшли. Невже Андрійко грається зовсім не по-дитячому(тільки не подумайте щось непристойне)? Ми з Марією переглянулися, і побігли скоріш.

Те, що робилося на кухні, аж ніяк на голову не налазить. Величезні жаби смажили яєчню і тости, а менші – сервірували стіл. 

- О, жабки! – очманівши, сказала я.

- Це Анни Олексіївни. – спокійно мовила Марія. Побачивши, що тут немає що робити, вона пішла до Андрійка.

Я ж лишилася і смішливо запитала:

- Жабки, а серед вас є принц, якого треба поцілувати? 

- Є, поцілуй мене в пупок. – сказала мала жаба. Усі жаби довкола почали квакати-реготіти, а одна навіть, тримаючись двома лапками за живіт, сказала:

- Ну, ти й кумедний, куме! У нас же немає пупа!

- Ото ж бо й воно! – заквакав гордовито жаб.

Ото дожилася! З мене сміються жаби!  Я відразу стала серйозною. Виходить, що вони – не безвольні раби відьми. 

На столі була моя улюблена кава. Мабуть, жаби саме для мене зробили, тому я сіла скромно на стілець і саме думала, що, можливо ці жаби невидимі для інших людей, як те жабеня з мого сну з Віталіком, як почула біля себе:

- Будь ласка, спусти Андрійка сюди. Він щойно прокинувся. – сказала Марія, яка беззвучно з'явилася біля мене. Це починає дещо напружувати.

- Добре. Юру будити на роботу? – хочеться по швидше її чоловіка звідси спровадити.

- Ні, він в суботу не робить. – відповідає Марія. Субота? Я, що, втратила почуття часу? Сьогодні має бути вівторок? Тому я сиджу далі, тримаючи чашку кави, яка встала мені поперек горла.

- Субота? – перепитую після важкого ковтка.

- Так. – спокійно відповідає Марія і зникає. Мабуть, вона пішла до Андрійка (вже й подумки його так називаю, а не – «малого»). 

Кладу недопиту каву. Я ж дівчина економна, за собою нічого не лишаю, а тут задумалася і пішла.

Який зараз рік? Дивлюся на мобільний, що дістала із штанів. Та, ні. Рік – правильний, той, що треба. То я перемістилася на тиждень вперед чи назад? Знову дивлюся на мобільний. Вперед. Значить, я вже зустріла свого маніяка. Шкода...

Біля дверей дитячої кімнати я заховала мобільний і постукала. Звідти мені хором відповіли, щоб я заходила.

- Доброго ранку! – привіталася я з малим, тобто Андрійком.

- Доброго! – хоч і говорить з дитячим акцентом, але «р» вимовляє.

- Андрійко, іди з цією «мамою» снідати.

- Добре! Нова мама, ходи за мною! – я разом з Марією посміхнулися і пішли за Андрійком.

- Христя, треба сходити, змінити імідж.

- Чому?

- Так, хоч буде причина, чому він тебе «новою мамою» називає.

- Хочеш бути кардинальною брюнеткою?

- Ні, - Марія скривила гримасу, ніби з'їла кисляк. – потрібно щось менш радикальне.

- Тоді давай волосся випрямлю?

- У мене тонке волосся, тому буде некрасиво. Я вже таке пробувала, повір.

- А, як щодо русявого волосся?

- Я і є світло русява. І то така, як сіра миша. Такою я стала, як зустріла Юру. Це він має чудовий смак. До сих пір допомагає мені купувати одяг.

- Серйозно? 

- Так, я покажу тобі своє старе фото. Такої затурканої дівчини, ти ще не бачила. – сумно сказала Марія.

- То чому, ти, тримаєш досі це фото?

- Щоб знати, що зі всього можна зробити «щось» і неабияке. – повчально сказала Марія. А я, як поціновувач прекрасного, хотіла по-скоріше побачити те обіцяне фото.

- Тато! Пішли їсти! – вигукнув малий, коли побачив Юру біля кухні. Він був у сімейних трусах і гучно позіхав.

- А я, куди по-твоєму іду? – сонливо сказав мій теперішній чоловік, від якого несло перегаром. Андрійко на хвилинку задумався, і сказав:

- Попити водички? – малий наївно запитав у тата.

- Ага, похмелитися... – тихенько сказала я. Юра тільки обвів мене колючим поглядом.

 Як шкода, що він не на роботі. Ще почне вимагати подружній обов'язок, а я ж незаймана! Якщо що, то скажу, що у мене «ті» дні. 

- Сьогодні ми мали йти до аквапарку. І при Андрійкові не сварися з ним. У нього тільки формується психологічний образ сім'ї. – сказала мені на вухо Марія, ніби нас могли почути. 

Ото попередила! Я ж плавати не умію! Хоча... У малого гіпс... Але він полімерний, бо якийсь кольоровий і можна мочити. Треба було їхати в звичайну лікарню, а не – в приватну! Там би наклали такий гіпс, що мочити не можна і так бігати, як малий зараз гасає також не можна. За цими роздумами я пленталася за Андрійком.

Ми всі «дружньою» шведсько-примарною родиною зайшли до кухні. Чому «шведсько-примарною»? – бо у цього мужика дві жінки, одна з яких привид. 

- Ти ж не любиш каву? – сказав мій теперішній чоловік, коли я взялася допивати зі свого горнятка вже прохолодний напій.