Кома - ще не крапка...

Дорогі читачі, повернемося трохи назад у часі та дізнаємося, що ж такого конкретно сказала відьма, Анна Олексіївна, нашому «кучерявому привиду»(саме так полюбляє подумки називати Марію Христя). І, навіщо, було все це чаклувати і плутати? Тому далі буде мовити Марія Антонівна Показуха.

Добрий вечір! А, може, ви читаєте це вдень? Тому, добрий день! Пробачте, якщо помиляюся, і, зараз у вас ніч. Доброї ночі!

Глибокий вдих... Мене звати Марія і сьогодні моє тіло викрали. Тобто вселилися в мене... В моє тіло... Це дивно. Я не знаходжу раціонального пояснення цьому, тому намагаюся зосередитися на тому, щоб швидше все повернулося назад. 

До того ж душа дівчини, чи її дух, також захотіла звільнити моє тіло, бо хоче в рай. Або ж вірить, що вона в комі, що мало ймовірно, судячи з того, як вона себе переконує. 

Але мені не варто про неї хвилюватися, бо у мене є чудовий синочок, що, правда, я трохи стомлююся з ним, але дуже його люблю. Сьогодні він зламав ручку(аж серце болить, коли про це згадаю), і цим відволік мене від цієї гнітючої проблеми. 

А ще... У це важко повірити... Хник... Мені зраджує чоловік. У-у-у... Пробачте, але мені так боляче... Я йому довіряла, захоплювалася, як ніким іншим, а він... Сьогодні Юра, мій, поки що, чоловік, дивився із кумом стриптиз. Нащо? Я не розумію чоловіків. Вдома є смачна їжа, регулярне кохання, хоч я й стомлююся. Невже йому мало? А, як він дивився на ту крашену руду стриптизерку! Хник-хник... 

Якщо дивиться, то значить подобається, якщо подобається – встає, встає – не факт, що дасть. Може, хіба що, точно, за гроші... У-у-у... Ненавиджу його!

Ще й свекруха мене не любить, бо я бідна, то нехай погляне на кого дивився її син і ще й гроші платив. Як вона казала: «мати одна єдина, а жінок може бути багато»? Я в її онука також єдина! Ще й душа мертвої дівчини, що зайняла моє тіло сказала, що варто найняти домогосподарку. Так і зробимо, вижене, то хоч поновлюся на роботі й зможу себе забезпечувати. 

Хоча я чудово розумію свекруху, який би не був син, а все одно хочеться для нього найкращого. Я – біднячка, без роду та потрібних їм знайомих і родичів. Іншу йому сватали, а я влізла, зруйнувала її надії та грандіозні плани. 

Але від мене є хоч якийсь, але зиск. Мої два винаходи використовує його фармацевтична фірма, бо я, дурна, передала всі права на них своєму чоловіку. Яка ж я - ідіотка! Відсудити не вийде – їхні юристи завжди перемагають у всіх справах.

 Треба думати над чимось іншим, новим, цікавим. Може, про те, як швидше вивести людину із коми? Знову ця мертва дівчина, що зайняла моє тіло, лізе в голову! Ввести легко, а ось вивести – проблемно. Треба подивитися який відсоток хворих перебувають у такому стані. - Мабуть, мізерно малий. Хочеться допомогти якомога більше людям, але чи це не лукавство? Може, я просто бажаю наживи? Ще треба подумати, можливо, й нічого не вигадаю. 

Я вже була біля одного «коматозника». Коли мій синочок зламав ручку, то я дуже злякалася. А було це так...

Поки Андрійку накладали гіпс, він мене кликав, дивлячись позаду мого тіла. Коли все закінчилося я не витримала, того, що не можу його обійняти, щоб заспокоїти нас обох, і покинула свого синочка. Я – погана мати... Мені гірко, і дуже погано.

 Блукаючи білими холодними коридорами медичного закладу, я побачила лисого чоловіка, що лежав на лікарняному ліжку в окремій vip-палаті. Що, навіть, гроші не допомогли? Він не рухається, лежить і спить, хоч і сонце крізь вікно яскраво світить в обличчя. Тільки зараз я помічаю тихенький, новенький, імпортний апарат штучної вентиляції легенів, а поруч датчик серцебиття пацієнта.

- Я не даю гарантії, що Михайло Степанович вийде із коми. – зайшов сивий лікар середніх літ.

- Але ж... – крізь сльози говорить жінка, яка зайшла слідом. Скоріш за все це його дружина.

- Готуйтеся до відключення. Довше чекати марно. – сказав лікар легенько гладячи плече жінки. Вони витерлася хустинкою, і намагалася заспокоїтися.

Лікар вийшов, а жіночка розревілася, сідаючи на ліжко поруч хворого. Звісно, що ж вона робитиме без такого чоловіка, що може дозволити vip-палату? Як вона далі житиме?

- Михасю! Сонце моє! Я без тебе не зможу жити! Ми стільки всього пережили! Пам'ятаєш, як в гуртожитку тулилися? А, які ми були щасливі, як народилася Катя! – довга пауза, за якою я не знала, що буде. – Її не стало... Невже тепер й тебе? Я залишилася зовсім сама... Я б все віддала, щоб ти, чи вона жили... – стара жінка в мить постаріла на десять років. Її сіре зморшкувате обличчя було повне смутку і приреченості. Хотілося дати їй надію для життя, бо навряд вона жартувала, що не зможе без нього жити.

Я вирішила приміряти на себе тіло цього старого чоловіка. Та з моїм наближенням до нього мене почало засмоктувати. Я зрозуміла, що тіло давно без душі. Це страшно... Тіло, мозок, не хоче вмирати, але йому бракує не фізичної складової, а – духовної. Я ледве вирвалася з цього енергетичного виру.

- Він ворухнув рукою! Хто небудь сюди! – жінка щосили дременула з палати, залишивши відчиненими двері.

- І хто тебе просив? – поруч стояв ангел з білим обличчям і чорним волоссям, позаду були складені темні крила. Він одягнутий в робу того ж кольору.

- Я... Я... Хотіла... – панічно залепетала я.

- ...допомогти? Цим ти зробила тільки гірше. Ця жінка вже давно страждає, чекаючи на свого чоловіка. Сьогодні настав би кінець її стражданням.

- Але в неї нікого не залишиться. – жалібно сказала я.

- А нащо їй пусте тіло? Чоловік з дочкою вже зачекалися на небесах. – неемоційно говорив ангел.

- Але ж вона щось собі зробить! Хіба можна таке робити, тоді вони точно не возз’єднаються?