Нема тіла - нема діла

Моє пробудження було не із приємних. Жах, як боліла голова. Коли я нарешті змогла сфокусувати погляд, то побачила, що наді мною стоїть маленький хлопчик.

- Ку-ку! – радісно вигукнув він. А, що ж іще можна очікувати від дворічного світловолосого кучерявого малого. 

- Ку-ку... – відповіла я йому. Малий радісно посміхнувся, скрививши свій, і без того кирпатий ніс, і кудись побіг. Я по-троху встала. Треба подивитися де я, але мені цього зробити не дали:

- Геть з мого тіла, демоне! – верещала якась ненормальна кучерява блондинка, чимось схожа на того малого. Одягнута вона була по-домашньому: в стару світло-зелену футболку і сині легінси, на ногах кумедні тапочки-зайчики.

- Жіночко, заспокойтеся! – я б зрозуміла, якби вона кричала, що я вторглася в її помешкання, що правда, я не знаю як сюди потрапила. 

Симпатична мініатюрна жінка до тридцяти років(більше їй не даси) схопила свій срібний натільний хрестик і тицьнула мені в обличчя. Ще ж далеко до маразму, хоч і старша за  мене? Я хотіла відштовхнути її руку від свого обличчя, бо це неввічливо, та й нічого не видно. Але моя рука пройшла крізь неї, від чого ми обоє заверещали. «Чому вона кричить також?»

- Чого кричиш, привиде? – запитала я.

- Я думала ти вирвеш мені серце, - ледве не плачучи сказала вона.

- У тебе ж нема тіла.

- Правильно, бо ти в ньому, - і вона заревіла, осідаючи на підлогу закривши долонями обличчя. Тільки коротке кучеряве волосся стирчало на всі боки. 

Лише зараз я звернула увагу, що моє пасмо волосся біля обличчя, якесь занадто покручене і сухе, відсутній колишній блиск. «Коли я встигла зробити завивку?» Хотіла його помацати, але рука не така. Зовсім не така! Не така форма долоні, вузли пальців, форма нігтів, немає моєї родинки на безіменному пальці, і, присутня грубезна золота каблучка. 

Поки привид тихенько рюмсав, я роздивилася все довкола. Обіднє сонце освітлювало простору кімнату. «Треба знайти дзеркало.»

Велика світла спальна кімната. Я стою біля розкішної зі світлого дерева шафи. На ній чудернацьке різьблення: зверху грона винограду з листям, окантовка на дверцятах і узори навколо кованих ручок. Біля мене лежить перевернутий стілець, з якого я, мабуть, упала, і розкрита коробка з малими червоними туфлями-човниками. Трохи далі від мене навпроти шафи здоровенне ліжко, з того ж набору, що і шафа. Тільки в голові ліжка на бильці, окрім винограду, дві корони. «Ну і пафос!». Також були дві тумбочки по боках ліжка, і біля величезного вікна, висотою від стелі до підлоги, красивий трельяж із маленьким блакитним пуфиком. Чорна підлога робила офігенний контраст світлім меблям. Блакитні шпалери перегукувалися із темно-синіми шторами і килимом. Все дорого і сердито. 

На застеленому блакитним покривалом ліжку лежала розкішна шифонова червона сукня. Кудись, збиралася і не зібралася.

Я підійшла до дзеркала і... Це не я! Це та блондинка, що плакала. Великі мигдалевидні зелені очі кліпали довжелезними темними віями. Рот я не відкрила, але трохи зблідла. «Що робити? Я також була красунею! Тільки не такою ніжною, більш міцнішої спортивної статури, хоча дуже худою. Худішою за неї. Мені треба моє тіло! Стоп! Мене вбили...»

- Мене вбили... – тихо, не своїм голосом сказала я.

- Що? – почула мене та заплакана жінка.

- Я пам'ятаю, як на мене напали. А тепер я в тілі тридцятирічної жіночки з малою дитиною. 

- Мені тридцять п'ять... – обізвалася жінка-привид.

- Я... мені було двадцять... – хотілося плакати. – До того, як мене вбили. Чи, може, я жива, у комі? Просто, придушили до втрати свідомості, побили... зґвалтували... – останнє визвало у мене сильну відразу. – Таке ж буває у фільмах? – я подивилася прямісінько їй в очі, чекаючи на стверджувальне: «може бути».

Привид слухала мене, вставши з підлоги і підійшовши ближче.

- То, ти - не демон? – тупо запитала ця кучерява( я тепер така ж, хе).

- Та я – ангел!

- Серйозно?

- Ти – тупа? – роздратовано запитала я.

- Вибач, це все таке нереальне, що я не знаю, що думати. – сказала тихо і скромно кучерява, склавши долоні у замок.

- Тобі краще не думати взагалі, - констатувала я, дивлячись на цього знервованого привида. Але це, мабуть, не варто було говорити.

- Ти натякаєш, що я тупа? – розлютилася кучерява.

- Я тебе на пряму вже про це запитувала – підняла руки догори, ніби здаюся.

- Та я до тридцяти років здобула сама без нічийної допомоги вищу освіту, пропрацювала в малій науковій академії України і маю два винаходи. Винаходи! Ніякі там корисні моделі! Мої ліки врятували вже мільйони людей! – розкричалася вона, підійшовши до мене впритул.

- То може ти щось нахімічила і мене затягнуло в твоє тіло, якщо ти така «розумна»? – сказала я, виділивши останнє слово.

- Я цим не займаюся чотири роки. – засмутилася вона.

- Чому? – так, у неї родина, мале дитя, але ж можна все це поєднувати з роботою.

- Я довго не могла мати дітей, довге лікування, не було часу на лабораторію. Та й Юра щось почав віддалятися. Це не так легко, як здається. Я зі всім не справляюся. – чесно мені призналася кучерява.

- А ви, що... – не встигла я договори ти, як ми почули плач малого. Кучерява миттєво зникла з місця.

Я ж побігла, орієнтуючись на плач дитини. Виявляється, це був другий поверх. Сходи були вкриті м'яким ковроліном, а спеціальний захисний бар’єр був відчинений. Мабуть, малюк його відчинив, а вже внизу впав зі сходів. 

- Не плач Андрійко! Пробач, мама не може тебе обійняти. – кучерява сама ледь не плакала, дивлячись на зламану ручку малого. Зап'ястя розпухло і було під невеликим, але помітним кутом.