Баба-жаба...

Пуста маршрутка. Я увійшла під музику українського шансону. Дивно, але такий є. Він на відміну від російського зовсім не стосується кримінальної теми, принаймні не те, що я чула. 

Замість роздумів про свої гріхи і підготовки до щирого каяття я слухала слова досі нечутої мною пісні. «Дві долі, дві долі – не багато й не мало...» Чоловічий голос співав, як він у великому місті загубив свою кохану, але знову віднайшов. Легка мелодія скрипки і сопілки з мотивами української західної музики розслабляли, але застерігали від можливих сердечних втрат, які дуже важко віднайти. Я думала про «свого» Діму, мені дуже не хотілося б його втратити, тим більше він навіть не знає про мої почуття.

Далі була наступна пісня. Жінка драматичним емоційним голосом співала про розставання зі своїм коханим, і, що вона «ніколи»(це слово часто повторювалося) не забуде його. Просто не може стерти ці спогади. Ця любов принесла їй розчарування і біль, бо коханий зник з її життя. Все це під мелодію танго. Ця пісня неймовірно пристрасна, але печальна. Взагалі, український шансон занурював мене у атмосферу 20-40 років минулого століття, коли музика грала на старих грамофонах. Співпереживання відволікало від своїх проблем, приносячи насолоду високих почуттів. Я слухала, мов зачарована, дивлячись у вікно маршрутки. Аби тільки мені кохання не принесло лише сумні спогади і рани у серці. Тривожне передчуття щодо можливих нещасливих стосунків з одногрупником стерлося з приходом смс від нього. «Давай зустрінемося в понеділок у чит.залі після пар? Я тобі допоможу.»

Моя зупинка, яку я ледь не пропустила, не дала мені продовжити свої роздуми над новою для мене музикою та отриманим повідомленням. Довелося встати з насидженого місця, мабуть, моя дупа така важка від гріхів, бо дуже важко було її підняти із сидіння.

На виході хотілося роздивитися водія, який слухає український шансон. Мені уявлявся старий чолов'яга з густими сивими вусами і сигаретою(ніби так можуть їхати за кермом), але там сидів симпатичний молодий хлопець з футболкою із зображенням усіх головних героїв із зоряних війн. Мабуть, у нього широкий спектр вподобань.

На вулиці було тихо і тепло. Трохи ближче до церкви я почула церковний хор, який чергувався з басовитим голосом священника. Він так швидко читав молитви, що я не могла розібрати слова. У мене й раніше не було музичного слуху, а зараз я переконалася в цьому остаточно.

Ще здалеку між вже зеленіючих дерев виглядав фронтон з барочними волютами. Ніжний піщано-жовтий колір стін базиліки вигідно виділявся на фоні міської природи. 

Ближче я побачила темні дерев'яні двері, які просилися, щоб їх хтось відчинив. Я й так зробила, тільки потім згадавши, що треба перехреститися перед тим, як заходити. Що ж краще пізніше, ніж ніколи.

Скромний екстер’єр не видавав наявність розкішного інтер'єра у ніжних пастельних тонах. Там панував стиль рококо – король усіляких завитків, ліпнин та хвилястих узорів з позолотою; він завжди був антонімом бідності. «Скільки ж тут було грошей витрачено?» - з цією думкою я перехрестилася.

Розглядаючи все довкола, я не звертала уваги на купу людей, більшість з яких були старими бабцями. «Що, страшно вмирати?» Мабуть, ця курага в юності, будучи соковитим абрикосам, добряче нагулялася. Але чим ближче до смерті, тим інтенсивніше людина починає думати про той світ. 

Закінчивши розглядати не менш розкішну стелю з ангелами я згадала, що десь тут треба купити свічку та віддати список своїх покійних родичів. Через великий натовп не знаєш куди йти. Я запитала де каса в більш менш «молодої» жіночки, а мені відповіло п'ять чоловік. Це ж треба, як люди рвуться робити добрі діла, ніби їх в церкві Бог краще бачитиме.

Далі я вже не боялася запитувати, і мені швидко розповіли де ставити свічку і куди ставати в чергу на сповідь. 

Виявилося, не обов'язково йти через весь цей народ віруючих, достатньо просто передати свічку, сказавши «за спокій» чи «за здоров'я». Дуже зручно.

Весь цей час я згадувала свої гріхи. Спочатку нічого не приходило в голову, а далі я починала соромитися своїх старих вчинків. По-перше, я дуже матюкалася, коли птаха обісрала мені куртку, по-друге, я частенько дурила дурнів, бо це ж специфіка їхньої «професії». Колись моя покійна бабуся говорила, що брехуни будуть лизати язиками розпечену сковорідку в пеклі. Цього мені дуже не хочеться. 

Та й ніколи я не дурила в чомусь серйозному. Це були скоріше добродушні жарти. Лише одного разу це призвело до жорстких зауважень і виховних годин в сторону мого однокласника.

А було це так. На контрольній з української літератури у всіх, хто сидить по ліву сторону парти було однакове запитання: «Що думала головна героїня, коли покидала свій рідний край?». Вася, що сидів позаду мене, і Артем, що спереду, почали мене активно розпитувати. Спочатку я намагалася їм допомогти, але вкінці задиктувала два дещо вульгарних речення: «що ж іще може думати така розпусна хвойда? – про тридцять три гарячих кавказця.» Артем це не став писати лише трохи посміявся, а Вася все записав дослівно. 

Наступного дня вчителька погрожувала зателефонувати його батькам, бо надто бурхлива уява із сексуальною тематикою може призвести або до ідіота або до збоченця. Я ледве стримувала сміх, але з моїх очей бриніли сльози радості. Вася, коли запитав, що зі мною, то йому сусід по парті сказав, що це я так сильно співчуваю. Від цього я взагалі впала обличчям об парту і затулили руками, щоб не зареготіти, як коняка. Навіть зараз пригадую і мені смішно, хоч і шкода Васі. 

Намагаючись перемкнутися на серйозну тему, я згадала маму. Це ж один із гріхів – неповага до батьків. Я не бачу за, що її поважати, але я й не зневажаю її. Може, поговорити на цю тему із священиком? А ще Леська. Я часто з нею сварюся, і в цьому щиро каюся. З цими роздумами черга по-троху просувалася вперед.