Трудоголізм+інсомнія=анорексія

Дорого ранку! Ой, ні! Доброго вечора! Сьогодні дуже рано вранці я нарешті доїхала до Львова. І відразу лягла відсипатися. І байдуже, що четвер і сьогодні пари. Я – молодий організм, ростучий. А людина росте коли? – Вірно, коли спить!

Я нічого не маю проти нашої столиці, Києва, але саме у Львові я заспокоїлася. Ці вузенькі вулички ніби дають  прихисток моїй самотній душі. Тут я вперше відчула, що таке свобода.

- О! Вже проснулася? – «привіталася» сусідка по кімнаті, Леся. Вона стояла біля великого полотна у потертих штанах і розтягнутій футболці, а у руці тримала довгого пензля та довго думала над своєю картиною. Ця руда дівчина завжди довго пише, від чого немає часу ні на що, окрім навчання. 

- І тобі доброго... вечора, - пробурмотіла з просоння я. Сон з мертвою матір'ю, що просить їсти, залишив неприємний осад. Але різке відкриття моїх очей і м'яке ліжко у ніжному ранковому світлі стерли все жахіття. Смачні потягусі додали позитиву.

- Ну, як з'їздила?

- Похоронили матір і мене вигнав вітчим. – спокійно відповіла я. Всі сльози були пролиті вчора. «Треба вставати».

- Як? – округлила свої карі очі сусідка. – Співчуваю, - добавила трохи пізніше.

- Упала й проломила череп. – я уже сіла, але вставати ще не хотіла.

- А вигнав чому?

- Це його дім. Я йому – ніхто.

- А щось від мами лишилося, тобі?

- Все було на вітчимі. У неї нічого не було.

- Ти ж на платному?

- Так. Але за цей рік заплатили. На наступний у мене на рахунку є. Думаю, обійдуся лише бакалавром.- дуже засмутилася я. - Слухай, тобі шуба треба? – згадала на чому можна ще підзаробити.

- Ні, я таке не ношу. – скривила кирпатий ніс Леся. – Запитай у Свєти.

- Окей. – швидко встала і почала переодягатися. Не буду ж я йти у піжамі до Свєти. 

«Так. Стоп. Вона ж товстіша за мене, як мінімум, вдвічі». Знову сіла на ще не заправлене ліжко в одному ліфчику й трусах.

- Що так задумалася? – не відволікаючись від картини(ніби в тої виростуть крила і вона випорхне у вікно) запитала Леся.

- Свєта жирна.

- Це просто ти худа. Вона нормальна. От Клара, то жирна. Тобто із зайвою вагою. А то бубниш «жирна-жирна», зате людина хороша.

- Те, що тебе безруку вона своїм супом нагодувала ще не робить її святою. – Я знаю, що трохи за худа, але до дистрофіка ще трохи далеко(ну, може й не так далеко). Я сама бачу, що ця псевдо стрункість мені не личить, хоч і залишаюся красунею. Починають стирчати кістки, особливо лікті, зникають ніжні округлі плавні лінії тіла, з'являється кострубатість. Правду кажуть: «чоловіки – не собаки, на кістки не кидаються». Але мені дійсно важко набрати вагу, хоч і намагаюся. Коли у мене поганий настрій, то взагалі їсти не хочу, але стараюся щось в себе запхати. Та й часу буває не вистачає, особливо на сесії. Ех, вага – одвічна проблема всіх жінок: у когось вона завелика, а в когось замала. Тільки чомусь лише товстим дівчатам не можна говорити про це, бо вони дуже ранимі. А якже почуття нас, худих?

- А ти мені ковбаси пожаліла. – зауважила ображено Леська. Ото згадала!

- Мені треба економити. Сама нікому нічого не даси.

- Бо в мене нема.

- Та ти те, що з дому привезеш з'їдаєш за перші два дні. Сьогодні четвер, а все з'їла ще вчора. Значить: бери більше, або готуй сама.

- У мене нема часу. – вже роздратовано відповіла Леся.

- У мене також! – вона знову почала мене дратувати.

От чому ми не можемо жити мирно? Вона бубнить і дується, а я – гарчу та гавкаю. Леська швидше замовкає, але своїм набундюченим виглядом ще більше мене дратує. Скаже щось неприємне, а потім робить з себе жертву, що вона ж не хотіла нікого ображати.

Мабуть, я стала більш агресивною, ніж коли тільки приїхала у Львів. Головне не стати такою падлюкою, як мій вітчим. Він до всіх доколупувався, окрім рідні. Я до його списку родичів не потрапила. 

Ладно піду в майстерню(це комора, яку можна отримати, якщо раніше записатися) по дорозі треба розпитати, кому потрібна шуба. Тому одягаю самий непотрібний бомжовий одяг, бо перемажусь в глину.

Головне бути чимось зайнятою, бо негативні думки самі починають лізти в голову. Так не думаємо, а діємо!

- Тук-тук! Привіт! Народ, кому потрібна шуба?

- Привіт! Ти чого у пацанячій кімнаті питаєш? Іди до дівчат. – відповів Вася з мого факультету монументальної скульптури. Він та ще твоє хлопців грали на ліжку в карти.

- А мамі чи сестрі? Дешево віддам, купувала дорого. – продовжила я тараторити, але побачила їхній погляд, так дивляться на набридливих дурнів. Краще піду. – Гаразд, я піду, а ви подумайте. Пака.

- Іди-іди. Пака. – махнули хлопці, продовжуючи грати в карти.

Я йшла далі по довгому вузькому коридору. А у нас дев'ять поверхів! Треба буде оголошення повісити біля пропускного й в інтернеті розмістити також. А, то ще точно подумають, що я трохи дурнувата. 

Ось, нарешті, я дісталася своєї майстерні. На старому маленькому столику стояла незакінчена скульптура, накрита вологою ганчіркою, – жінка, яка годує грудьми своє дитя. Тут ще не пророблено обличчя матері. Ніяк не можу додумати. Вона в мене якась безлика. Для мене взагалі важка тема «материнства». Я - не мама, щоб знати «як це», але й не улюблене дитя. 

Я хотіла якось немовля ніби поглибити у матір, щоб показати єдність обох. Але чомусь вони в мене сильно відокремлені. 

Робота зовсім не клеїлась. З кожним рухом стека все руйнувалося. Усе не так, як мало б бути. Що робити? Піти робити домашні завдання з інших предметів? - Мабуть, так.