Похорон з вітерцем

Привіт! Мене звати Христя. Саме так мене кличуть друзі. Я - не бідна студентка. Ну й не зовсім мажорка. Ну, може, трохи. Коли вітчим – прокурор, то нема проблем з грошима. Але все це для відводу очей. Пасербиця прокурора повинна виглядати презентабельно, а то поповзуть непотрібні чутки.

Моя мама була справжньою Попелюшкою свого часу. Мій тато, звичайний м'ясник на ринку, помер, бо хильнув лишнього взимку. Тоді не було мобільних телефонів, а, якщо були, то мало в кого. От напився горілки татко і заснув у снігу. На ранок знайшли змерзлий труп.

Я тоді була малою і не пам'ятаю його. А мама через сім років випадково знайшла собі багатого прокурора. Хоча, де ви бачили, щоб людина з такою посадою бідувала.

 Хе! Ми перебралися із однокімнатної квартири у панельці в шикарний маєток. Я спочатку раділа і уявляла, як все буде добре. Але мене незлюбили.

Мамин «принц» для мене став «мачухою» з тієї ж казки про Попелюшку. Кожен день він придерався до мене. З десяти років я чекала, коли втечу з цієї золотої клітки.

Мама мені не шкодувала грошей. Але витратити їх на те, що хочу саме я було дуже важко. У мене був найкращий одяг, але не було сім'ї. Іграшок також майже не було. У кіно та кафе я сходила вперше лише на першому курсі академії. Мене вважали зайвою. Особливо, після народження брата. Тоді мені заборонили гуляти з подругами.

Я частенько була за няньку. Уміла робити все по господарству з тринадцяти років. 

Вітчим прямо говорив, що мені тут не місце. А мама мовчала, ніби так і треба, купуючи розкішний одяг, ніби він мені був потрібний.

З вигляду я була принцесою, а насправді – біднячкою. 

Пам'ятаю, як чекала на свій випускний, щоб по-справжньому «зникнути» з їхнього життя. А зараз, я – студентка третього курсу Львівської академії мистецтв. 

Я – скульптор. На факультеті багато хлопців. Бо скульптор не тільки ліпить, але й висікає з різних твердих матеріалів: мармуру, граніту, базальту та інших. Ось така я, тонка натура з молотом і долотом у руках. Краще не підходьте, коли я в гніві, хе.

Сьогоднішній весняний ранок зовсім не передбачав чогось поганого, чи, тим більше, фатального. Але смска, що прийшла ще вчора(я тільки сьогодні побачила), з коротким повідомленням від вітчима: «збирай майтечки та приїзди по швидше», трохи насторожувала. До речі, «майтечки» - це в нього нормальною мовою «речі».

Я, доїдаючи свій бутерброд, вже думала, як то мені відпроситися на два дні, бо до суботи ще довго, як-не-як, а - середа. Його варто слухатися, бо невиконання будь-якого наказу тягне за собою тяжке покарання, аж до побиття. Так, вам не почулося. Одного разу він мені так дав під дих, що думала душа відлетіла на небеса. 

А я виросла немаленькою дівчиною, недарма батько був м’ясником. Мій ріст - метр вісімдесят сантиметрів, для красивих хлопців – метр сімдесят вісім. 

Хоча, як не парадоксально це звучить, зазвичай до мене залицяються значно нижчі хлопці. І не кажіть, що, коли я на підборах, то всі за мене менші!  Є багато високих хлопців, але чомусь вони дістаються ліліпутам (без образ, я – Гулівер, якщо комусь від цього стане легше). Мабуть, це природні інстинкти шукати повну протилежність собі, щоб діти були такими, якими вони хотіли бути самі.

Високих трохи бояться, я встану – вони ляжуть. Бу-га-га, ми злякаєм жениха!

Не звертайте уваги, це тільки в мене в голові. Насправді, я - цілком адекватна дівчина, бо в такій родині, як моя швидко навчився тримати язика за зубами. Тай в кожного в голові живе такий чоловічок, що забігає на сцену твоєї уяви, крикне якусь дурню і швидко змиється. Ну, ще таргани, а в шизофреніків – «особистості».

Так, ось, я подзвонила старості та попередила, що мене не буде по-сімейним обставинам і почала збирати валізку. Як душа творча я частенько одягаю біле та рожеве. Так стає легко, і моя груба широкоплеча натура здається ніжнішою. А ще я блондинка. Але не дурна, бо вони базікають багато, а начитана та слухаю хто, що говорить. Прямо таки шпигун, «блонд 007»!

Поверх красивої вузенької білої сукні міді я накинула рожевий шкіряний плащ. Білі туфлі та сумочка з валізою доповнювали елегантний образ. Не думайте, що на моєму одязі купа стразів і прикрас, все чітко і ясно, без зайвих цяцьок. Я - серйозна леді їду додому.

Шкода нема власного транспорту. І проживаю я в гуртожитку. Мене часто не розуміють. Чому така мажорка не знімає хату? Бо, як сказав вітчим, «обійдуся без цього».

Я вже продаю усілякі прикраси та статуетки з полімерної глини та відкладаю гроші на банківській картці, а влітку підробляю на тимчасових роботах, бо через два роки Ваша Величність Христя випорхне з-під материнської «опіки» та полетить на... У вільний політ.

Також чула, що є робота офіціантом у нічному клубі. Можливо, вийде туди влаштуватися. Гроші зайвими не бувають.

Загалом, життя у мене непогане. Он в Африці люди голодують. А у мене все є, а чого нема, то буде.

Ось така красива я вийшла з гуртожитку бідних і голодних студентів. Ідеально укладене волосся завдовжки до плечей куйовдив теплий весняний вітер, вплітаючи туди білий цвіт дерев та усілякий непотріб. Тому подекуди я струшувала свою гриву. Добре, що хоч губи не намазала блиском, тільки матова рожева помада. Такий вітрюган, ух!

У трамвай мені допоміг затягти валізу якийсь приємний хлопчина, хоча я могла й сама впоратися. Але позитивна увага до зовнішності завжди приємна дівчатам, і я не є якимось виключення. Навіть навушники ношу вимкненими, бо хочу чути, що говорять у мене за спиною. Так, я пихата дама, яка обожнює компліменти, але тільки ними таку, як я не підкупиш.

Коли дійшла до вокзалу, то вітер ще більше розгулявся. Сонячне небо затулили сірі хмари. Ненавиджу таку погоду.