Нарешті дома

Зібравши речі, ми з Даві пішли до реєстратури. Та біля лікарні стояла чорна, матова, гарна автівка. Не дуже робираюсь у машинах, та це була BMW M8.

- Це твоє авто? - я не розуміла як у двадцятирічного хлопця може бути така автівка.

- Так, моє.

- Не секрет де ти її взяв?

- Працював, у мене є своя не величка компанія. Моя мама мені допомагала звичайно.

- Зрозуміло. Так що їдемо?

- Звісно, крихітко. - Давид відкрив багажник авто та закинув мою сумку.  Дуже не очікувано, але їхати з Даві на великій швидкості було комфортно та не страшно порівняно з батьком. Хлопець побачив як я замислилась та поклав руку мені на ногу. - Ліно, все добре? - поглянув на мене з турботою хлопець.

- Так, просто трохи замислилась.

- Про що чи про кого? - з легким сарказмом промовив хлопець.

- Про батька та тебе. З тобою я не відчуваю небезпеки на великій швидкості. А з ним я завжди боялась їздити на будь чому. Чи то мотоцикл, чи то автівка.

- Він насильно тебе брав з собою?

- Моментами так, але не прямо примусово. Був випадок як я ледь не загинула. Та він не один був.

- Якщо тобі важко розповідати, не потрібно. Не змушуй робити себе чого не хочеш. - та я і не змушувала, я просто хотіла відкриватися Давиду. Просто так без всіляких причин.

- Ні я хочу з тобою поділитися цим. Ми їхали на автівці з батьком та його другом. Вони хотіли в магазин поїхати за алкоголем та взяли мене. Типу, щоб не сиділа дома. Мені було вісім. На перехресті батько не подивився по сторонах та у задній бік машини влетіла фура. Як раз там де сиділа я. - я згадувала це та у мене на очах виступали сльози. Давид взяв мене за руку. Це був максимум, що він міг зробити, сидячи за кермом. - Я могла б залишитися у кріслі на все життя, та хороший мамин друг працював на той час хірургом. Він був професіоналом свого діла. Йому було в радість допомагати людям. Та він і зробив мені операцію на ногу. Батьковий друг не вижив, та мені його не шкода. Він мене заставляв його задовольняти. Я б йому голову відрубала та шкода, що не можу. Та батько теж ледве мене не зґвалтував, коли випив зі своїми дружками.

Я не очікувала цього та Давид зупинив машину, відстібнув мій пасок безпеки, відсунув своє крісло. Я зрозуміла що він хотів. Я пересіла до нього, а у відповідь хлопець заключив мене в обіймах. Я не могла стримати емоцій та заплакала.

- Чому ти це робиш? - схлипуючу промовила пошепки я.

- Тому що, кохаю. - Даві взяв мене за підборіддя та палко поцілував.

Так ми просиділи хвилин двадцять, поки я не заспокоїлась.

- Крихітко, нам час їхати. А то Дана подумає, що я тебе викрав. - посміхаючись сказав хлопець.

- Поїхали. - єдине що я могла сказати. Їхали ми ще хвилин п'ять. Я зразу побігла до квартири, поки Даві забирав речі з багажнику та біля дверей я побачила батька Давида.

- Ох хто ж це так зіпсував іграшку мого сина? -  цей чоловік отримував задоволення від болю інших людей. Йому було приємно на мене дивитися у такому стані. Моє русяве волосся було розтріпане, під оком красувався синець, губи були сухі та побиті, в очах луснули капіляри.

- Ну що, пташечко, до якогось мужика їздила та він був незадоволений твоєю роботою? - зловтішався цей покидьок.

- Суко, ти що тут знову робиш. - Перед моїм обличчям виосла спина Давида та він взяв мене за руку, ніби кажучи що все добре.

- Синочку, як ти розмовляєш з батьком?

- Так як ти заслуговуєш. - голос молодшого Ярмолюка на здивування був холодним та без емоційним. При першій їхній зустрічі Давид закипав зі злості, а зараз стоїть ніби камінь.

- А що ти ховаєш свою ляльку? Так хвилюєшся за неї? Боже синочку я ж тебе вчив, баби це просто розвага. Вони нічого не вартують. Ти виріс як і твоя мамаша: емоційна маріонетка.

- Слухай, а тобі не надоїло просто так розмовляти без ніякого толку? Мені байдуже що ти думаєш про мою мама, мене та мою дівчину. Але тільки спробуй ще щось сказати про них. Тебе не буде не цій планеті. Один мій дзвінок вирішить твоє існування. Тому я на твоєму місці так не розкидав словами.  

- Ти погрожуєш Олександру Ярмолюку? Аж смішно.

- Дійсно, кохана, буде смішно дивитися як Олександра будуть закопувати, у якомусь лісі. - Давид сказав мені.

- Ну добре, я піду. Але я ще повернусь. - Олександр пішов, коли я почула як закриваються двері під'їзду, я видихнула.

- Все добре? - запитав у меня хлопець.

- Так, я бачу твій батько емоційний тиран, а мій фізичний. Ходімо вже у квартиру, мені прохолодно. - сказавши це, Давид за мить відчинив двері та ми зайшли у теплу квартиру, де нас зустрічав Джейк.

- Привіт, сумував, хлопчику? - присіла я до пса та почала його гладити. А у відповідь він перевернувся на спину, закликаючи мене погладити його по животі.

- Ой ну Джейк, я аж ревную. - з сарказмом сказав Даві. З чого ми посміялися та я пішла до ванної.

Я пішла сходила в душ, після чого прийнялась фарбуватися. Фарбувалась я не дуже часто, шкіра була чиста та доглянута.

Через хвилин двадцять я вже була готова та чекала Давида. Він не міг обрати, що йому одягнути. Бо у Дани була мама, а хлопець хвилювався через їхнє знайомство.

Пройшло ще п'ять хвилин та Давида все ще не було. Не втримавшись, я пішла до його кімнати. Відкривши двері, я побачила хлопця в одних чорних штанях. Він стояв перед ліжком, на якому лежало дві сорочки. Біла та чорна.

- Даві, ти ще довго? - хлопець відірвався від перегляду сорочок та подивився на мене. На ого обличчі було здивування та в одночас захоплення. Він пробігся поглядом по моїй черної сукні. Це була середньої довжини сукня, яка добре підкреслювала мою фігуру. Ми давно не бачились з мамою та Даною, тому я вирішила одягнути сукню, та й давно я у ній не ходила.

- Крихітко, ти неперевершена. - захоплено сказав Давид.

- Дякую, любий. Я думаю тобі підійде більше чорна. - поглядом показала на сорочку.

- Я теж так вважаю. - хлопець почав застибати ґудзики. Я вирішила йому допомогти. Я тільки хотіла доторкнутися до сороки Давида, як він різко поцілував мене.