Сон

Я не знаю скільки часу пройшло, але я прокинулась в лікарняній палаті. Все тіло гуділо, таке відчуття що мене нібито хтось побив. У мене була сильна слабкість. Повернувши голову, як тільки могла, я побачила Давида, який сидячи спить на дивані. Не пройшло і хвилини, як Давид можливо відчув, що на нього хтось дивиться та прокинувся. 

- О, ти прокинулась. - взлетів з дивану та сів поряд зі мною. 

- Привіт, а що зі мною сталося? - не розуміючи запитала я. 

- У тебе був дуже сильний стрес, від чого ти втратила свідомість. 

- А довго я була без свідомості? 

- Ну годин п'ять напевно. 
Повисло мовчання, ми просто дивилися однин на одного.  

- Красуне, а я до сих пір не знаю як тебе звати. - посміхнувся Давид.

- Ліна. - простягнула я йому руку в знак знайомства та хлопець потиснув її, від чого ми почали реготати.

- Ліна, вибач за незручне питання, але що взагалі ствалося? -  про ситуацію з Кирилом я не дуже мла бажання комусь розповідати. 

- Я не можу розказати прям усе, але ми посварилися з Кирилом, він знав дещо про мого батька, але всеодно зробив те що зробив. - від моєї відповіді у Давида аж очі загорілися, але зразу же це пропало. 

- Він тобі не зашкодив? 

- Не враховуючи психілогіччного тиску та ляпаса, ні. 

- Я з ним поговорю. Він тебе більше не чіпатиме. - якось дуже спокійно відповів Давид. - Я поклчу лікарю. - сказавши це хлопець вийшов з палати. 

Через хвилинки 2 уже Давид зайшов з чоловіком у палату. 

- Доброго дня, Ліно. Я Олексій Валерійович. Як ви себе почуваєте? - запитав чоловік, підходячи до мене. 

- Сильна слабкість. 

- Я думаю ваш хлопець уже все вам розповів. - ми водночас почали гиготати з Давидом. 

- Я щось не так сказав? - запитав лікар, не розуміючи що відбувається. 

- Він не мій хлопець. 

- А ой, я вибачаюсь, але він так хвилювався за вас що я подумав ви разом. Ще раз вибачте. - не вже Давид справді так хвилювався за мене? - У вас був дуже сильний стрес, тому ви втратили свідомість. Я вам радив би зараз їхати додому та добренько відпочити. 

- Добре, дякую вам. - сказала я та лікар вийшов з  палати, залишивши нас з Давидом на одинці. 

- Так тебе кудись завести? - запитав Давид. 

- Тут така проблемка, я живу одна та в мене сьогодні останній день був у квартирі. Я думала що на парах щось знайду, але у мене взагалі вилетіло з голови. 

- Ти можеш пожити у мене. В мене велика квартира, живу сам тому думаю нам містя вистачить. - я навіть не знала, але за цей день  хлопець нічого поганого мені не зробив та залишатися на вулиці без житла та варіантів о сьомій вечора не дуже перспектива. 

- Ну добре, я згодна, але дай мені пів години прийти в себе. 

- Звичайно, я буду у коридорі, якщо що гукай. - з цими словами хлопець вийшов з палати, а. я почала збиратися.  

Вийшовши на вулицю я побачила мотоцикл. Зразу згадала батька. 

- Давиде, а може викличемо таксі краще? - сказала я покосившись на мотоцикл біля якого ми стояли. 

- Ти що боїшся? - запитав хлопець, але в його тоні не почулось ні ноти насмішки. 

- Трохи, у мене батько був гонщиком. Я ледве не померла через нього. 

- Ліно, якщо ти не хочеш ми не поїдемо. - з турботою промовив Давид. 

- Ні ні, все добре. 

- Ну гаразд, тільки тримайся за мене сильніше. - з успішною сказав він. 

- Добре. - усміхнулась я хлопцеві та ми одягнули шлеми. 

Приїхавши до будинку, ми увійшли у під'їзд. 

- Ліно, ти не лякайся у мене велика собака дома, вибач, що зразу не попередив. - сказав Давид, натискаючи кнопку ліфта. 

- О, а яка порода? Я люблю собак. - наспраді я обожнювала собак та була рада, що у Давида є пес. 

- Це педбуль, в нього тяжке минуле, тому до людей ставиться дуже насторожено.

- А як його чи її звати? - запитала я з цікавістю.

- Джейк. Це хлопчик і він зі мною уже три роки. Я взяв його з притулку, коли почав жити сам. - відповів Давид, виходячи з ліфту. 

- Зрозуміло, так ти живеш з шістнадцяти сам? - запитала я, думаючи що, Давиду 19 років. 

- Ні, з сімнадцяти, мені двадцять. - відповів хлопець та відчинив мені двері у квартиру. На зустріч вилетів пес, він був гарний та вликий, але у нього був шрам на боку. 

- Привіт, Джейк. - присіла я до пса та почала його гладити. Він вмостився на спину, просячи мене погладити його животик. 

- Ого, він вперше такий добрий та розсладбений з незнайомою людиною. - шокуючи зауважив хазяїн пса. 

- Мене завжди собаки любили. - встала я та подивилась на Давида. 

- Ну після того як тебе прийняв мій друг, я зобов'язаний на тобі женитися. - сміючись промовив хлопець. - Ладно, ходімо я тобі покажу квартиру.

Показавши, мені квартиру, Давид зайшов у кімнату, яка була поруч з його. 

- Ось це твоя кімната, якщо щось знадобиться, моя кімната поряд. - сказав хлопець. 

- Добре, дякую тобі ще раз. - посміхаючись сказала я Давиду. 

Я думала про Кирила. Ми з ним були знайомі з дитинства, з садочку. Разом ходили у садок, потім у школу. Ще з п'ятнадцяти років ми почали зустрічатися і завтра у нас річниця. У мене були думки написати йому, що ми розходимося. Він знав, що сталося коли я була маленька, але ж всеодно не втримав свій гнів. Я зараз не дуже хотіла про це думати, тому я швидко заснула після такого напруженого дня. 

- Рито, де Ліна? Я її забираю. - гарчав батько. 
- Олексій, ти справді думаєш, що я тобі віддам дитину? - нервовано говорила мама. Після цих слів я почула як падає ваза у вітальні. 
- Не виводь мене, де Ліна? - Я визирнула з кімнати, мама лежала на підлозі, а поряд ваза, яку бабуся подарувала на весілля батьків. Батько знову хотів вдарити маму, як я закричала. 
- Не чіпай її. - плачучи кричала я восьмирічна. 
 
- Доню, іди в кімнату. - говорила мама.