1.6

6

Росія перла в Польщу і групувалася біля литовського кордону, проклавши коридор через Білорусь, оголосивши цей коридор зоною свого стратегічного інтересу і розрізавши Білорусь навпіл.

Польща відбивалася, з ППО там було нормально, але відбивала все-таки не все, тому що все відбити неможливо.

Ракети, випущені на Литву, в переважній більшості були збиті, але падали палаючі уламки, а дещо і досягало мети і вибухало. А дещо перелітало її невелику територію і падало в море. Ракети, випущені на Латвію, потрапляли іноді в Естонію. Там відбувалося те ж саме.

Наземні війська поки що в Литву і Латвію не входили.

Вони входили в Польщу, намагаючись і її розрізати навпіл і там повернути на Прагу і Берлін.

Входили вони туди так само, як нещодавно в Латвію та Естонію: як у просторово-часовий портал, але випалити навколо себе встигали багато.

–Білорусь, йопта! – закричали Польща і країни Балтії. – Довго ще будеш боятися?!

Притиснута російським чобітом Білорусь закректала.

Росія вкотре зажадала від Бацьки ввести війська в Україну.

Бацька вкотре закректав:

–Моя армія не готова. Ми ніколи не воювали. Українці рознесуть нас на атоми.

–Входь там через Західне Полісся, – вимагала росія. – Там два кроки до Луцька і Рівно.

–Там же болота, – упирався Бацька. – І ліси. І доріг майже немає. Луцька траса під прицілом. Херакнуть один раз – і все. Там вам не степ донбаський. Як йти через болота? Танки потонуть.

–Стели гати! – надривалася росія. – Як у велику вітчизняну! Візьмемо Львів!

–Які гаті, який Львів… – стогнав Бацька і косився на свою армію. – Там їх зустріне Білий Легіон…

–Немає давно ніякого Білого Легіону! – надривалася Росія. – Ми його ще в Білгороді поклали!

Бацька заскрипів мозком, намагаючись пригадати: а хіба той заходив до Білгорода?..

Хто б не стояв по інший бік кордону і боліт, але цей хтось розмахував біло-червоно-білим прапором з Пагоняй і знущально кричав по всіх видах зв'язку:

–Ідзіце да нас, сябры! Разам пойдзем на Менск!1

Бацька теж був божевільний, але не ідіот:

–Я тебе на Польщу і на Литву пропустив, хіба мало? – юлив він.

–Та хто тебе питав? – росія аж поперхнулася від подиву. – Іди, кажу!

–Білий Легіон... – шепотів Бацька, хапаючись за серце. – Каліноускага...

–Та немає там нікого! – напучувала його Росія. – Україні – кінець. Європа їй не допомагає, там свій замес, Штати їх усіх здали. Україна останній або набій приберегла для себе. Дійдеш до Львова, як на параді.

–Ага, ти вже ходила там, як на параді... А ось цим останнім набоєм вона мені в лоб як раз і захерачить... І потім – ну як можна знати, що там у неї останнє, а що ні? У неї в коморі завжди щось знайдеться, не набій – так вила...

Тут якраз ФСБівці, що заполонили Білорусь, чисто випадково, заблукавши в поліських лісах, вийшли в якесь село і виявили у селян згадані вила – наточені всі, як шила.

–Навіщо вам такі гострі вила? – підозріло примружилися ФСБівці, вже зовсім готові брати селян за грудки.

Ті, у вічній і універсальній заздрості селянина до міських, а до того ж ще й москалів, кліпали очима, ніби в щирому здивуванні:

–А як жа? Так трэба. Вілы павінны быць заўсёды навостраныя...

І з готовністю пояснювали тонкощі сільськогосподарських технологій. До того ж, ось може і вовк напасти, а як від нього відбиватися? Тільки вилами. А для цього вила повинні бути добре наточені.

–Від вовка – вилами?! – не вірили чекісти.

–А чым жа?

–А рушниця?

–Якая стрэльба, адкуль стрэльба, няма даўно ніякіх стрэльбаў… – і зневірено поводили руками навколо.

Навколо були з одного боку – ліси, з іншого – болота, з третього – заболочені ліси.

–Вас не про стрілянину запитують, а про рушниці.

–А мы пра што? – удавано дивувалися підступні селяни.

Лінгвістичний бар'єр у даному випадку – зовсім не високий бар'єр, але він зіграв із селянами злий жарт.

Москальські чекісти зрозуміли так, що стрілянини давно вже немає.

Але хто знає, чого давно немає, насторожилися чекісти. Ось немає, а ось уже і є, звідки й взялося.

До того ж сентенція про давні і славні партизанські традиції цілком могла мати на увазі збереження і підтримку партизанських схронів з тих ще часів.

Стрілянини немає, а рушниці можуть бути. Не в хатах, так у схронах.

Так вони і доповіли нагору.

Білоруські чекісти зрозуміли, про що йдеться, але промовчали.

Прихопивши вертухаїв, вони разом з москалями поїхали в Західне Полісся подивитися, чи немає там раптом якоїсь забутої-занедбаної дороги через болота на Луцьк і Рівне.