1.5

5

И в эту ночь, и в эту кровь, и в эту смуту...

Але тут почалися дива.

Вірніше, це були ті самі події, яких чекали з самого початку війни, а вони все не відбувалися. Тому, коли ці події почали відбуватися, то здалися дивом.

Глибокої ночі по надсекретному супер-зв'язку пролунав тихий дзвінок в обох країнах.

–Агов, Україно, Ізраїлю, прийом.

–Ти ще хто? – сердито відгукнулися обидві країни, відірвавшись від останньої молитви і з трудом стримуючись від лайки.

–Південна Корея, прийом.

–Прийом, прийом. Чого тобі?

–Можу вам набоїв підкинути. У широкому сенсі – набоїв.

–Та ти шо! А чого пошепки?

–Щоб в Європі не почули, а то просочиться.

–Це правда, – підбадьорилися Україна та Ізраїль, хапаючись за соломинку, як класичний потопаючий. – Так, ну, і що?

–Я готова надати вам допомогу. Поки Європа розбирається зі своїми проблемами.

–А що, у тебе є зайві набої? У тебе ж теж сусід – не позаздриш.

–Набої зайвими не бувають, – зі скромною гідністю відповіла Південна Корея. – Але деякою кількістю можу поділитися.

–Ще питаєш?! – відповіла Україна, відпльовуючись кров'ю. – А ти думаєш, Європа впорається?

–Головне, щоб ви впоралися, – відповіла Південна Корея. – А Європі ми потім допоможемо.

–Ми?

–Ми.

–А що хочеш натомість? – обережно запитав Ізраїль, який пітнів сильно, але поки що не кров'ю.

–Не те щоб натомість… – засоромилася Південна Корея. – Зброю я вам і так дам… А ви потім визнаєте моє право на Північну Корею, коли я заберу її назад?

–Та у тебе безліч планів, Кореє, – захопилася Україна нахабством маленької країни.

–Ти зібралася воювати з Китаєм? – здивувався Ізраїль.

–Ну, я ж не завтра почну, – сказала Південна Корея. – І – ні, з Китаєм мені воювати не доведеться. То що, домовилися?

–Та забирай, Господи, що тут такого, – сказала Україна, нервово сміючись.

–Тут же головне – дожити, – зітхнув Ізраїль. – А так мені-то що до Північної Кореї, теж той ще прищ на дупі. Забирай. Та тільки поки ти допливеш, ми вже накриємося. Хто дошкою, хто саваном.

–Ні, я перші посилки відправлю вам літаком. Літаками. Україні – через Румунію, я з нею вже домовилася, вона готова. А там і морські каравани підійдуть. Поділіться по-чесному. Ізраїль, у тебе там можна сісти?

–Можна, на дупу – зажурився Ізраїль. – Не літають у мене вантажні літаки, тільки винищувачі. Через Грецію, чи що?..

Розбудили Грецію, виклали план, запитали вкрадливо: ти нам союзник чи хто?

–Та союзник я вам, союзник... – пробурмотіла Греція, намагаючись напівсонна збагнути, що саме їй намагаються втовкмачити. – Так, сісти-то знайдеться де… Ну, по Середіземці до Ізраїлю то добре, а як же морські каравани до України доставити? У Польщі війна, а в Чорному морі Босфор закритий для військових вантажів.

– Будіть Туреччину! – закричала Україна. – Я знаю, що їй сказати!

Розбудили Туреччину. Та спросоння була незадоволена. Вислухавши прохання пропустити пароплави з південнокорейською зброєю через Босфор в Україну, Туреччина прокинулася і зареготала в трубку:

–Ну, добродію, ви нахаби. Від скромності не помрете.

–Від скромності – ні, ми від іншого помремо, – сказала Україна, відпльовуючись кров'ю. – Ну, зроби виняток. Або просто, ну – нехай там командир корабля не помітить караван. Туман там трапиться, ну або задрімав чоловік, пропустив. Ну, буває.

–Та ви зовсім здуріли, – здивувалася Туреччина. – Та мені командира корабля за таку справу розстріляти доведеться.

–А ти не прикидайся, ніби не розумієш, – вступив у торг Ізраїль. – Не треба розстрілювати, що ти, справді. Ну, знімеш з нього зірочку. На банкеті з нагоди перемоги залишиш його без десерту. Потім зірочку йому назад прикрутиш, а десерт принесеш у номер.

–Ну, панство, ви зуміли мене здивувати, – здивувалася Туреччина. – Прямо аж цікаво стало. А що мені за це буде?

–Туреччина – східна країна, – тихо сказала Південна Корея. – Їй треба поторгуватися. У вас є що їй запропонувати? У мене – немає.

–А ти – не східна? – поблажливо посміхнулася Туреччина, вкотре відчуваючи свою важливість.

–Я – інший Схід.

–Г-гаразд, – сказала Туреччина. – То що ти, Україно, маєш мені запропонувати?

–Я маю інформацію, – сказала Україна. – Ти знаєш, що росія може на тебе напасти?

–Росія – на мене? – здивувалася Туреччина. – Розігруєш?

–Не до ігор мені, – сказала Україна, відпльовуючись кров'ю. – Є така інформація. Може напасти.

–Під яким приводом?

–Під таким самим, під яким і на мене напала. Скаже, що Трапезунд і Ерзерум – російські міста. Згадає свої збиті винищувачі, що не поквиталася з тобою за них. Згадає про ворота Царгорода, що давно там тобі щита не прибивала, і вперед.