Розділ 10: Залізо під шкірою

Це сталося під час останнього чергування. Випадок, який неможливо прорахувати: дрон-камікадзе вискочив нізвідки. Максим встиг лише штовхнути молодого номерного в укриття. Вибух стався за два метри.

Біль прийшов не одразу — спочатку була вогняна тиша і запах горілого одягу. Максим лежав на спині, дивлячись у небо, яке чомусь стало сірим. Потім прийшов холод. Уламок пройшов глибоко в стегно, ще кілька зачепили руку.

Коли його вантажили в евак, він міцно стиснув руку медика.

— Телефон... — прохрипів він. — Напиши «живий». Тільки одну літеру.

Лікарняна палата пахла антисептиками, що було нестерпно після запаху степу. Максим ненавидів свою безпорадність. ПТСР накривав його вночі: йому здавалося, що пищання медичних приладів — це звук наведення ракети. Він здригався від кожного грюкоту дверей, а його флегматичний спокій перетворювався на глуху стіну відчуження.

Але була Анна. Вона з’явилася в палаті на другий день. Вона не плакала — вона знала, що Максиму зараз не потрібна жалість. Вона просто сиділа поруч, взяла його здорову руку і почала читати йому свої нові вірші. 

Психологія опори:

Коли у нього ставалися нічні панічні атаки, коли він прокидався в поту, намагаючись знайти автомат під ліжком, Анна просто була поруч.

— Ти тут, Максе. У Харкові. У палаті. Тут тихо, — її голос був його якорем.

Вона допомагала йому знову вчитися ходити. Кожен крок був іспитом. Вона терпіла його мовчання, його раптові спалахи дратівливості, коли він не міг застебнути ґудзик. Вона стала його «зовнішнім спокоєм», поки його власний був розбитий на друзки.

Після трьох місяців реабілітації Максим стояв на балконі їхньої орендованої квартири. Він міг би залишитися. Комісія пропонувала йому тилову посаду. Джордан лежав біля його ніг, нарешті спокійний. Але Максим дивився на свої руки. Вони більше не тремтіли. Його мудрість тепер підказувала йому: він не може покинути своїх. Там, на позиціях, залишилися ті «зелені» хлопці, які без нього могли згоріти. Він зрозумів, що його «місце» — там, де його холодний розум рятує життя.

— Я мушу повернутися, — сказав він Анні того вечора. Вона не здивувалася. Вона знала це з того моменту, як він вперше встав з інвалідного візка. — Я знаю, — тихо відповіла вона. — Я чекатиму.