Розділ 9: Повернення до ритму сталі

Перон вокзалу знову став кордоном. Але цього разу Максим не відчував того юнацького азарту, що був на початку. Коли потяг рушив, він дивився у вікно на вогні міста, що пролітали повз, і відчував, як усередині нього знову починає наростати та сама холодна зосередженість. Це було схоже на те, як аквалангіст перед зануренням перевіряє кисневий балон. Його «киснем» тепер була обіцянка, дана Анні.

Повернення на позиції.

Коли він знову ступив на розбиту гусеницями землю своєї позиції, його зустрів запах, який неможливо забути: суміш сирої землі, згорілого пороху та мазуту.

— Флегмо! З поверненням, — Рудий підійшов і міцно потиснув руку. — Як там... у іншому світі? 

— Там спокійно, Рудий, — відповів Максим, закидаючи рюкзак на плече. — Але тут якось чесніше.

Він помітив, що за два тижні його відсутності посадка стала ще більш голою — снаряди зрізали верхівки дерев, як гігантська коса. Світ без Світлячка здавався порожнім, але Максим здивував сам себе: замість болю він відчув тиху, спокійну рішучість. Він підійшов до своєї гармати, провів рукою по холодному металу ствола. Тепер це не було просто знаряддя вбивства. Це був інструмент, яким він мав вибороти право на той вечір у парку.

Максим зрозумів важливу річ: після відпустки воювати складніше. Твоя психіка вже згадала, як це — спати на чистій білизні та чути сміх. Тепер кожен постріл ворога сприймався не як «пригода», а як особиста перепона між ним і домом.

Він почав вести щоденник у старому блокноті, який йому дала Анна. Але писав там не події, а свої стани.

«День 194. Мудрість — це не відсутність страху. Це здатність бачити за вибухами обличчя тих, кого ти захищаєш. Я більше не боюся перестати відчувати. Я боюся перестати пам'ятати, заради чого я тут».

Він став ще уважнішим до своїх хлопців. Він бачив, як вони вигорають, і використовував свій флегматичний спокій, щоб «заземлювати» їх. Він став для них живим доказом того, що можна побувати «там, де життя», і повернутися назад, не збожеволівши.

Наказ прийшов раптово. Ворог пішов у масований прорив. Їхня батарея опинилася на вістрі удару. Це була ситуація, де логіка мала перемогти хаос.

Снаряди закінчувалися, зв'язок переривався, а сонце закрив густий чорний дим від підбитої техніки. Максим стояв біля гармати, координуючи вогонь. Коли черговий приліт стався зовсім поруч, і розрахунок на мить завмер від жаху, Максим спокійно, майже буденно сказав:

— Робимо свою роботу. Наступна ціль — за координатами. Ми — їхній єдиний шанс.

У цей момент він відчув дивну єдність зі своєю зброєю, з цією землею і з хлопцями поруч. Його холодний розум розраховував траєкторії, поки серце билося в ритмі імені «Анна». Він працював не як машина, а як людина, що захищає свій дім.

Це був найважчий бій у його житті. Шість годин безперервного вогню. Коли все затихло, і ворог відступив, Максим просто сів на порожній ящик. Його руки були чорні, обличчя — у кіптяві, але в очах була та сама мудрість чоловіка, який пройшов крізь пекло і не згорів.

Він дістав телефон. Екран був розбитий, але працював. Одне повідомлення від Анни: «Я відчуваю, що ти зараз дуже сильний. Тримайся».

Максим посміхнувся. Тепер він точно знав: він не втратив людське обличчя. Він загартував його. Він став мудрим чоловіком, який знає, що мир — це не просто відсутність війни. Це можливість обійняти кохану людину і знати, що ти зробив усе, щоб це обійми відбулися.