Розділ 8: Не завжди щит

До них прийшов хлопець з позивним «Світлячок». Він отримав цей позивний за те, що завжди посміхався, навіть коли навколо було пекло, і мав звичку читати книги з ліхтариком під ковдрою. Максим бачив у ньому ту саму іскру, яку намагався вберегти в собі.

Все сталося під час планової зміни позицій. Це був випадковий уламок від «Граду». Не було великого вибуху поруч, просто один підступний шматок заліза, який знайшов щілину в бронежилеті.

Максим був за три метри. Він бачив, як Світлячок раптом зупинився, ніби про щось згадавши. Його книга випала з рук у багнюку

 — Максе... дивно як... — прошепотів хлопець і почав повільно осідати.

Максим кинувся до нього. Його «холодний розум» працював, пальці шукали рану, накладали оклюзійну наклейку, але всередині щось з криком обірвалося. Він бачив, як світло в очах хлопця згасає. Світлячок помер у нього на руках, так і не випустивши край його рукава.

Психологічний злам: Цієї ночі Максим не писав Анні. Він сидів у темряві й дивився на свої руки. Він врятував водія, врятував розрахунок, але не врятував Світлячка. Це була та сама «моральна травма» — усвідомлення, що ти не бог, і твій спокій не завжди є щитом для інших.

Відпустка: Чужинець у власному домі

Нарешті — наказ про відпустку на два тижні. Дорога додому здавалася нескінченною. Коли він вийшов на перон, його приголомшив галас.

Київ був живим. Метушливим. Шумним. Для Максима це було фізично нестерпно.

Звук мотоцикла на проспекті змушував його серце стискатися, а руку автоматично шукати рукоятку автомата, якого не було.

Сміх людей у кав’ярнях здавався йому фальшивим і занадто гучним. Він дивився на них і думав: «Ви навіть не знаєте, як пахне ранок у посадці, де щойно помер Світлячок».

Вдома його зустрів Джордан. Пес спочатку завмер, не впізнавши запах, а потім заскавчав так розпачливо, що Максим вперше за пів року дозволив собі сісти на підлогу в коридорі й просто закрити очі, втикаючись обличчям у собачу шерсть.

Два тижні відпустки стали випробуванням. Він намагався бути «нормальним» для мами, для друзів. Але він почувався привидом. В університеті, куди він зайшов забрати документи, студенти здавалися йому дітьми.

Зустріч з Анною в парку:

Вони знову зустрілися в Харкові. Це було місто їхньої історії.

Він бачив, як вона дивиться на нього. З болем і глибоким розумінням.

— Ти тут, але тебе тут немає, так? — тихо запитала вона, беручи його за руку.

Максим подивився на свої пальці в її долоні. 

— Мені здається, я залишив частину себе в тому окопі, Анна. І мені страшно, що якщо я повернуся туди знову, то від мене справжнього вже нічого не залишиться.

Він боявся цих почуттів. Боявся бути слабким перед нею. Але саме в ці хвилини, серед галасливого міста, яке було чужим без неї, він зрозумів: Анна — це єдине, що тримає його привид у реальності. Він замовк. Анна мовчала, даючи йому простір. Вона бачила, як під його оком ледь помітно сіпається м’яз — спадок від контузії, про яку він їй так і не розповів.

— Я тут...., — продовжив Максим, і його голос став глухим. — І я відчуваю себе зрадником. Там залишилися хлопці. Там залишився Світлячок... у тій землі, розумієш? А я п’ю цю каву, і вона мені здається гіркою. Не через сорт, а через те, що я живий, а він — ні.

Анна обережно поклала свою долоню на його кулак. Максим здригнувся, але не відсахнувся.

— Ти боїшся, що якщо полюбиш це життя знову, то зрадиш тих, хто його втратив? — тихо запитала вона.

Максим нарешті повернув до неї голову. В його погляді було стільки болю, що Анна мимоволі затамувала подих.

— Я боюся іншого. Я боюся, що я вже не той Максим, якого ти малювала у своєму альбомі. Той хлопець помер разом зі Світлячком. Зараз перед тобою — людина, яка бачить траєкторії снарядів замість зірок. Я став холодним, Анна. Я відчуваю, як усередині мене все покривається кригою. Я не хочу злякати тебе цією мерзлотою. Не хочу, щоб ти обпеклася об мій холод.

Він хотів прибрати руку, але Анна вчепилася в нього міцніше. 

— Максе, подивися на мене.

Він підняв очі.

— Ти думаєш, я приїхала сюди за тим веселим студентом? — її голос тремтів, але був впевненим. — Я приїхала до чоловіка, який попри все залишився людиною. Твій «холод» — це не порожнеча, це всього лише втома. Ти закриваєшся, бо так легше не відчувати болю. Але ти не можеш сховатися від мене. Я бачила, як ти гладив Джордана в коридорі. Машини не гладять собак так, ніби в цьому весь сенс життя.

Максим відставив каву на лавку. Його плечі, які він звик тримати по-військовому рівно, нарешті опустилися.

— Я просто... я не знаю, як знову навчитися говорити про щось, крім війни, — прошепотів він. — Щоразу, коли я намагаюся розказати тобі щось ніжне, у мене перед очима спалахи. Я боюся, що якщо я тебе поцілую, ти відчуєш смак пороху.

Анна посміхнулася крізь сльози й наблизилася до нього так близько, що він відчув тепло її дихання. — Тоді не говори. Просто будь. Тобі не треба бути ідеальним для мене. Мені не потрібен герой з плаката. Мені потрібен ти — зі своїми шрамами, зі своїм мовчанням і навіть зі своїм страхом. Ми розтопимо цю кригу разом. Не за один день, і навіть не за один рік. Але я не піду.

Максим вперше за всю відпустку глибоко вдихнув. Не коротким, тривожним вдихом солдата, а на повні груди. Він притягнув її до себе, ховаючи обличчя в її волоссі. Воно пахло квітами та домом.

У цю мить він зрозумів: його найбільший страх — втратити людське обличчя — щойно програв. Бо поки він здатен відчувати цей щем у грудях, поки він здатен боятися за неї більше, ніж за себе — він залишається людиною.

— Дякую, — ледь чутно сказав він у її плече. — Дякую, що не злякалася.