Розділ 7: Тріщини на граніті

Після того бою, коли Максим врятував розрахунок, він не міг спати. В голові знову і знову прокручувалися ті сім секунд.

Дзвінок: Міст над прірвою

Максим сидів на порожньому ящику з-під снарядів, відійшовши трохи далі від гуркоту генератора. Навколо була така чорна ніч, яку можна побачити тільки в полі: без жодного вогника, де небо здавалося важкою плитою. Він довго тримав телефон у руках, дивлячись на ім'я «Анна» на екрані, перш ніж наважився натиснути кнопку виклику.

— Алло... — голос Анни пролунав миттєво, ніби вона тримала телефон біля подушки. — Максе? Це ти?

— Я, — тихо відповів він. Йому раптом забракло повітря. — Вибач, що так пізно. У нас нарешті з'явився зв'язок.

— Я не спала. Я знала, що ти подзвониш. Як ти?

— Я... я просто хотів почути твій голос. Мені здається, що якщо я його не почую зараз, то забуду, як звучить тиша.

— Максе, щось сталося? — вона відчула це миттєво, за тими довгими паузами, які він робив між словами. — Ти звучиш якось... інакше. Занадто спокійно. Це мене лякає більше за вибухи.

— Це просто втома, Анно. Психологічна втома, — він зробив зусилля, щоб його голос не здригнувся. — Знаєш, я сьогодні зрозумів одну річ. Я так довго намагався тримати все в собі, будувати ці стіни, щоб не збожеволіти... А зараз я стою тут, і мені страшно. Не від обстрілів. Мені страшно, що я приїду у відпустку, подивлюся на тебе і не зможу нічого відчути, крім порожнечі. Що я став занадто жорстким, як ця глина в окопах.

— Ти ніколи не станеш порожнім, поки ти про це хвилюєшся, — її голос у трубці був теплим, як ковдра. — Послухай мене. Мені не важливо, скільки в тобі зараз «холоду» чи «металу». Я готова чекати, поки ти відтанеш. Навіть якщо ти будеш просто мовчати поруч — я буду в цьому мовчанні з тобою.

Максим відчув, як по щоці потекло щось гаряче. Він швидко витер це рукавом форми, соромлячись навіть власної слабкості перед темрявою. 

— Я боюся тебе злякати, — прошепотів він. — Тією людиною, якою я став. Я більше не той хлопчик студент Анно. Я тепер знаю, як пахне смерть. Я не хочу, щоб цей запах торкнувся тебе.

— А ти не бійся за мене, — твердо відповіла вона. — Я доросла дівчина, Максе. І я вибрала тебе — не твою посаду, не твою форму, а твою душу. Навіть якщо вона зараз у шрамах. Розкажи мені про щось інше. Про що ти мрієш, коли все закінчиться? Не про війну. Про нас.

Максим важко вдихнув. Він на хвилину відволікся від неба, де знову почали з’являтися спалахи на горизонті. — Я мрію, як ми підемо в той старий парк, — почав він, і його голос став м'якшим. — Буде осінь, і під ногами буде багато листя. Ми купимо найбільшу піцу, яку тільки знайдемо, і я буду просто дивитися, як ти смієшся. І поруч буде бігати Джордан... Я хочу просто відчувати життя, Анно. Без потреби постійно прислухатися до свисту над головою.

— Ми так і зробимо, — пообіцяла вона. — Обіцяй мені, що ти повернешся. Не тільки фізично. Обіцяй, що ти принесеш мені того Максима, який вміє мріяти.

— Обіцяю, — сказав він, і вперше за довгий час це не було просто слово. Це була його нова мета.

Коли розмова закінчилася, він ще довго слухав короткі гудки. В бліндажі було холодно, але всередині нього вперше за багато тижнів ніби запалили маленьку свічку. Він знав, що  знову буде бій, але тепер він знав, що цей бій — за ту піцу в парку і за дівчину, яка не боїться його темряви.