Розділ 6: Сталевий заслін

Минуло ще кілька місяців. Для Максима час перестав бути лінійним — він вимірювався не датами, а виходами та кількістю випущених снарядів. Його флегматичність переродилася. Раніше це була просто риса характеру, тепер це став професійний інструмент. Він помітив, що перестав реагувати на побутові незручності. Холод, відсутність гарячої їжі чи сон на землі більше не викликали роздратування. Його рухи стали економними, майже котячими. Навіть голос змінився: він став тихішим, але в ньому з'явилася така вага, що побратими замовкали, коли він починав говорити.

Найголовніша зміна відбулася в очах. Коли він дивився в дзеркало під час рідких виїздів у місто, він бачив там не студента, а людину, яка знає ціну кожному слову. Його азарт змінився на усвідомлену лють, яка не потребує криків. Це була лють хірурга, який знає, що пухлину треба видалити, щоб організм вижив.

До їхнього розрахунку прислали поповнення. Троє хлопців, яким ледь виповнилося двадцять. Вони нагадували Максиму його самого пів року тому: перелякані очі, зайва метушливість і спроби жартувати там, де треба мовчати.

Максим взяв їх під свою опіку. Він не кричав на них. Він діяв як військовий психолог-практик, хоча ніколи не читав тих підручників, про які мріяв в університеті.

— Дивись мені в очі, — тихо сказав він наймолодшому, коли той почав тремтіти під час першого серйозного обстрілу. — Дихай зі мною. Вдих — чотири секунди, затримка — чотири, видих — чотири. Твій страх — це просто адреналін. Використовуй його, щоб швидше крутити ручку наведення. Не давай йому паралізувати мозок.

Він навчав їх «гігієні думок»:

Не думати про те, «що буде, якщо...».

Фокусуватися на конкретній механічній дії (снаряд, затвор, постріл).

Розподіляти увагу між звуком вильоту і звуком прильоту.

Він став для них точкою опори. Якщо Максим спокійний — значить, світ ще тримається.

Це сталося під час зміни позиції. Їхня вантажівка з гарматою на причепі потрапила під прицільний вогонь ворожого дрона-камікадзе, а потім почався мінометний обстріл. Водій, недосвідчений хлопець, запанікував і заглух прямо посеред відкритого поля.

— Всі в розсип! — крикнув хтось. Паніка почала накривати групу. Хлопці готові були вискочити з машини прямо під розриви мін.

Максим відчув, як усередині нього ввімкнувся той самий «холодний режим». Час ніби сповільнився. Він бачив кожну деталь: як піт стікає по скроні водія, як дрижить дзеркало заднього виду, як перша міна лягає за 50 метрів праворуч.

— ВСІМ ЗАЛИШАТИСЯ НА МІСЦЯХ! — голос Максима прорізав гуркіт, як лезо. Це був не наказ, це була психологія домінанта.

Він перехилився через сидіння, схопив водія за плече і сильно стиснув.

— Дивись на мене. Тільки на мене. Заводь. Зараз вони візьмуть нас у вилку. Наступний приліт буде лівіше. У тебе є сім секунд. Заводь і давай вліво, у ту посадку.

Водій, загіпнотизований цим крижаним спокоєм, перестав тремтіти. Двигун чхнув і завівся.

— Тепер газ у підлогу! — скомандував Максим.

Міна вибухнула саме там, де вони стояли секунду тому. Осколки затарабанили по борту, але машина вже влітала під прихисток дерев. Якби вони вискочили з кабіни, як хотіли спочатку — їх би посікло в перші ж секунди.

Коли вони зупинилися в гущавині, настала мертва тиша. Всі важко дихали. Максим спокійно дістав флягу, відпив ковток і передав водію. — Добре спрацював, друже. Сім секунд — це ціле життя.

Хлопці дивилися на нього з острахом і неймовірною повагою. Вони зрозуміли: їх врятувала не зброя, а цей дивний, майже нелюдський спокій людини, яка навчилася керувати власним жахом.

Роздуми Максима ввечері: «Сьогодні я знову побачив це віддзеркалення. Я врятував їх, але ціною була ще одна стіна всередині. Мій розум працює як обчислювальна машина. Чи зможу я колись знову просто плакати над фільмом або хвилюватися через дрібниці? Чи залишиться там, під шарами цієї сталі, той студент, який любив каву і свою собаку? Я мудрішаю, так. Але ця мудрість пахне горілим залізом».