Розділ 5: Точка неповернення

Повернення на позиції після Харкова було схоже на пірнання в ополонку після гарячого душу. Кожен кілометр, що віддаляв Максима від вокзалу, висмоктував із нього те світло, яке подарувала Анна. Коли він знову побачив понівечені дерева і відчув запах горілої трави, його шлунок стиснувся.

Психологічно це була «ломка». Його розум все ще відчував дотик її руки і запах парфумів, а тіло вже змушене було натягувати холодну броню і брудні берці.

«Краще б я не їхав, — промайнула зрадницька думка. — Легше бути каменем, коли навколо каміння. А тепер я знову відчуваю, і це болить».

Але як тільки він побачив втомлені обличчя свого розрахунку, флегматик у ньому знову взяв гору. Рудий, який помітно схуд і зблід за ці два місяці, лише мовчки кивнув йому. Тут не було місця для довгих розпитувань. Тільки коротке: «З поверненням, Максе. Завтра буде спекотно».

Велика операція: Сталевий дощ

«Спекотно» почалося о четвертій ранку. Це не був звичайний обстріл — це була канонада. Наказ прийшов чіткий: працювати на максимальне виснаження. Їхню батарею перекинули на нову ділянку, де ворог намагався прорвати лінію фронту.

Наступні 72 години злилися в один безкінечний акт механічної праці.

Постріл. Відкат. Гільза. Снаряд.

Математика координат у голові, коли пальці вже не слухаються від утоми.

Земля під ногами тремтіла без зупину, ніби під нею прокидався стародавній монстр.

Максим працював як автомат. Його азарт, що колись був емоційним, тепер став крижаною люттю професіонала. Він не бачив ворога в обличчя, він бачив лише цифри на прицілі. Але він знав: кожен його постріл — це шанс для хлопців у піхотних окопах вижити.

На третю добу він перестав відчувати голод. Тільки спрагу і присмак металу в роті. Руки були вкриті опіками від гарячих гільз, але він помічав це лише тоді, коли кров починала заважати тримати ключ. В один з моментів, коли гармата замовкла на коротку хвилину перепочинку, він просто впав біля станини, дивлячись у небо, яке було чорним від диму.

«Людське обличчя... — згадав він слова Анни. — Зараз моє обличчя — це маска з пороху і соляри. Чи впізнала б вона мене зараз?»

Психологія очікування: Мовчання в ефірі

У цей самий час, за сотні кілометрів звідти, у тихій квартирі, Анна проходила через своє пекло. Пекло тиші.

Вона знала цей стан. Коли повідомлення «+», яке зазвичай приходило щоранку, не з’являється. Коли статус «був у мережі 3 дні тому» стає вироком.

Психологія очікування — це найповільніша тортура. Анна намагалася малювати, але олівці ламалися в руках. Вона вмикала телевізор, щоб заглушити тишу, але новини про «інтенсивні бої на східному напрямку» змушували її серце зупинятися.

Вона писала йому. Щодня. Не чекаючи відповіді.

«Сьогодні бачила пса, схожого на твого Джордана».

«Купила нам каву, яку вип’ємо разом. Вона в зернах, чекатиме на тебе».

«Просто дихай, Максе. Я дихаю за нас обох».

Вона розуміла: зараз він не чоловік, не студент і навіть не її коханий. Зараз він — функція. Гвинтик у величезній машині війни. І її завдання — бути тим берегом, до якого цей гвинтик захоче повернутися, коли машина затихне.

Повернення в мережу

На четверту добу, коли операція завершилася і їхню батарею відвели вглиб посадки на перегрупування, Максим вперше за три дні ввімкнув телефон. Екран спалахнув десятками повідомлень від Анни.

Він читав їх, сидячи на ящику з-під снарядів. Його руки все ще тремтіли від вібрації гармати. Одне з її повідомлень змусило його серце відійти від крижаного оціпеніння: «Я відчуваю, як тобі важко. Не намагайся бути сильним для мене. Просто будь живим». Він спробував посміхнутися, але м’язи обличчя наче закам’яніли. Він повільно набрав одну літеру: «+». Це був його залік. Його головний іспит на те, що він все ще людина. Він подивився на Рудого, який спав прямо на землі, підклавши під голову пустий тубус від снаряда. Війна продовжувалася, але в цій тиші після бою Максим зрозумів: він вийде з цього «мудрим чоловіком» не тому, що навчився вбивати, а тому, що навчився цінувати кожен вдих і кожне «люблю», що пробилося крізь гуркіт артилерії.