Розділ 4: Скляний міст

Харків зустрів Максима дивним міксом: пошрамовані будинки, забиті фанерою вікна і... люди, які п'ють лате біля входу в метро. Це місто-фронтир було ідеальним відображенням його душі: зовні тримається, а всередині — посічене уламками.

Він стояв на пероні вокзалу за п'ятнадцять хвилин до прибуття потяга. Його спокій цього разу дав тріщину. Він раз у раз поправляв начебто чисту, жорстку форму. Руки, звиклі до важких снарядів, зараз здавалися йому зайвими й незграбними. 

«Що я їй скажу? — думав він. — Що я бачу спалахи, коли заплющую очі? Чи що я більше не вмію сміятися просто так?»

Він згадав її повідомлення: «Я приїду. Мені страшно до тремтіння, Максе, але я приїду». Ця чесність Анни була його головним орієнтиром. Вона боялася ракет, а він боявся, що вона побачить у його очах ту саму «порожнечу», про яку він стільки роздумував.

Потяг зупинився зі скреготом. Максим вдивлявся в обличчя людей, що виходили з вагонів. І раптом побачив її. Вона була меншою, ніж він уявляв. У світлому пальті, яке здавалося неймовірно яскравим на фоні сірого перону, з великим шарфом, у який вона майже сховалася від холодного харківського вітру. Анна стояла розгублена, міцно стискаючи лямку сумки. Коли їхні погляди зустрілися, вона завмерла.

Максим зробив крок назустріч. Він не знав, як поводитися — чи можна її обійняти? Але Анна вирішила все сама. Вона підійшла і просто притулилася чолом до його плеча, вдихаючи запах його форми — суміш порохового диму, який не вимивався жодним пральним порошком, і дешевого армійського мила.

— Ти живий, — прошепотіла вона. — Ти справжній.

У цей момент Максим відчув те, чого не відчував два місяці — тепло, яке не було пов’язане з вибухом чи пострілом. Це було людське тепло. Його руки самі собою обійняли її. Це було схоже на те, як він колись тримав Джордана перед від'їздом, але набагато глибше. Це було відчуття «дому», який він носив у собі, але нарешті знайшов для нього двері.

Вони гуляли порожніми парками, де під ногами хрустіли не каштани, а залишки скла. Анна розповідала про свою роботу, про те, як вона пише вірші, щоб не збожеволіти від новин. Максим більше слухав. Його голос, який став грубшим від команд на позиціях, зараз звучав тихо.

— Знаєш, — сказав він, коли вони сіли на лавку в саду Шевченка, — я боявся, що коли зустріну тебе, то не зможу нічого відчути. Що там, на нулі, я залишив здатність... любити чи просто співчувати.

Анна подивилася на нього. Її очі були повні сліз, але вона посміхнулася. — Максе, ти відчуваєш цей страх втратити людське обличчя саме тому, що воно в тебе є. Ті, хто його втрачають, про це не хвилюються. Вона дістала зі своєї сумки маленький альбом і простягнула йому. Там був начерк: хлопець у формі сидить біля гармати, а над ним — зоряне небо у формі руни захисту. — Це те, як я бачу тебе вночі, коли ти не відписуєш, — тихо додала вона. 

Вечір прийшов занадто швидко. Він провів її на вокзал. Останній поцілунок був зі смаком залізничного диму і гіркоти майбутньої розлуки. Коли потяг рушив, Максим довго стояв на пероні, поки червоні вогні останнього вагона не зникли в темряві.

Він ішов до своєї тимчасової казарми, і його кроки знову ставали чіткими, військовими. Але всередині щось змінилося.

«Цей день... він як залік, який я нарешті здав, — думав Максим. — Війна забирає все, крім того, що ти встиг сховати в іншої людини під серцем. Анна побачила в мені не артилериста, не машину для вбивства. Вона побачила студента, який просто хоче тиші».

Він дістав телефон і написав коротке: «Дякую, що приїхала. Тепер я знаю, за що буду стояти завтра».

Він знав, що завтра знову буде бруд, знову буде піт і знову будуть постріли. Але тепер у нього був «якір». Його броня стала міцнішою, бо під нею знову забилося живе серце.