Розділ 3: Математика болю

Минуло два місяці. Азарт студента остаточно вивітрився, залишивши замість себе суху, як пороховий нагар, професійність. Максим тепер знав, що артилерія — це не тільки «боги війни», а й нескінченні тонни важкого заліза, які треба перекидати руками, і розрахунки, де помилка в один градус вартує життя своїм.

Протягом цих двох місяців їхній побут став циклічним:

Виїзд — розгортання — постріл — швидкий збір. Бо ворожа «отвєтка» прилітає за лічені хвилини.

Сон уривками по дві-три години в кабіні вантажівки або на ящиках з-під снарядів.

Руки, що постійно пахнуть солярою та металом.

Єдиним світлом у цьому сірому марафоні став екран телефону. Анна. Вони познайомилися випадково в Telegram-каналі. Вона була з Рівного. Її повідомлення: «Як ти? Просто напиши плюс, якщо живий» — стали для Максима важливішими за ранкову каву. Вона не ставила зайвих питань, вона просто була поруч у мережі, надсилаючи фото мирного неба, своєї кішки чи посилання на музику, яку він раніше ніколи не слухав. Для Максима це було ідеальним: він міг бути собою, не вдаючи героя.

Це сталося вівторкового пополудня. Сонце нещадно палило, і вони працювали без броніків — було занадто спекотно. Їхня гармата «працювала» по цілі вже годину. Поранення отримав Стас— хлопець із сусіднього розрахунку, колишній вчитель історії. Все сталося миттєво. Касетний снаряд розірвався в повітрі надто низько.Максим бачив це як уповільнену зйомку. Стас саме підносив снаряд, коли повітря навколо нього ніби закипіло від дрібних уламків. Один із них, завдовжки з пальчик, але гарячий, як сонце, прошив плече і шию Стаса. Хлопець не закричав. Він просто здивовано подивився на свою руку, яка раптом перестала його слухатися, і снаряд вислизнув із рук, падаючи в м’який чорнозем.

Що відчував Максим: Він очікував паніки. Очікував, що серце вистрибне з грудей. Але всередині було дивне, майже страшне заціпеніння. Це був той самий момент, якого він боявся — коли чужий біль сприймається як технічна несправність.

«Треба накласти турнікет. Треба зупинити кров. Стас — це механізм, який зламався, і я маю його полагодити», — холодно пронеслося в голові.

Він підбіг до нього. Кров була занадто яскравою на фоні пильної форми. Коли Максим затягував турнікет, він відчув, як Стас вчепився здоровою рукою в його плече.

— Макс... я не відчуваю пальців... — прохрипів той. Максим дивився йому прямо в очі. У цих очах був первісний жах людини, яка побачила власну вразливість.

«Мені має бути шкода. Я маю відчувати розпач», — билася думка в підсвідомості. Але він лише чітко відповів: — Це через турнікет. Так треба. Дихай, Стасе. Просто дихай.

У цей момент Максим зрозумів: його «людське обличчя» почало вкриватися бронею. Він врятував друга, але частина його душі в цей момент просто відвернулася, щоб не збожеволіти від жалю.

Через кілька днів їх вивели. Два місяці безперервного гуркоту гармат змінилися тишею тилового містечка.

Максим сидів на ліжку в орендованій квартирі. Тут була біла постіль, гаряча вода і дзеркало. Справжнє, чисте дзеркало. Він довго не наважувався підійти до нього.

Він дістав телефон і вперше за довгий час записав Анні голосове:

— Привіт. У нас тиша. Я... я сьогодні бачив чисту воду в крані. Це дивно. 

Він натиснув «відправити» і нарешті підійшов до дзеркала. На нього дивився чоловік. Очі стали глибшими, а навколо них з'явилися дрібні зморшки, яких не було в університеті. Він торкнувся свого обличчя — воно було на місці. Але всередині він почувався так, ніби його випалили, як гільзу зсередини. Він сів на підлогу, притулившись спиною до стіни — так було звичніше, ніж на м’якому дивані. Чекаючи відповіді від Анни, він вперше за ці місяці дозволив собі просто заплющити очі й не прислухатися до свисту снарядів.