Розділ 2: Ритм лопати

Кузов вантажівки підстрибував на кожній вибоїні, наче хотів викинути людей разом із їхніми важкими рюкзаками. Максим сидів скраю, вчепившись пальцями в борт. Пил забивався в очі, скрипів на зубах, але ніхто не скаржився.

Всередині панувала та особлива атмосфера, яка буває лише на початку: суміш нервового сміху та спроб здаватися «своїми».

— Я до війни баристив у центрі, — вигукнув той самий рудий хлопець, якого, як виявилося, звали Андрієм, але всі вже кликали «Рудим». — Малював квіточки на піні. А зараз... зараз хіба що багнюку на берцях розмазуватиму. А ти що, Флегмо?

Максим ледь помітно посміхнувся, дивлячись, як повз пролітають понівечені посадки. — Студент. Правознавство. Мав захищати закон, а тепер захищатиму сектор. 

— О, — Рудий штовхнув його ліктем, — то ти в нас інтелігенція. Будеш пояснювати ворогу його права перед тим, як відправити до Кобзона.

Всі розсміялися. Хтось був будівельником, хтось водієм фури. Ці розмови були їхнім останнім зв'язком із цивільним життям, нитками, що ще тримали їх «учорашніх».

Вантажівка зупинилася на краю густого лісу. Коли двигун затих, на Максима навалилася така тиша, якої він ніколи не чув у місті. Вона не була спокійною. Вона була густою, липкою і ніби спостерігала за ними.І раптом цю тишу пронизав перший звук — далекий, глухий «гуп», від якого здригнулася земля під підошвами. Потім ще один, ближче.

«Це не грім. Це по нас чи від нас?» — промайнуло в голові. Азарт миттєво змінився крижаною зосередженістю.Максим помітив, як замовкли інші. Очі хлопців розширилися, вони почали вдивлятися в небо, хоча там нічого не було видно. Психологія війни почала свою роботу: мозок миттєво переключився з режиму «розмови» в режим «виживання».

Їм наказали знайти занедбану хату на околиці села, де мав бути їхній КСП (командно-спостережний пункт). Вони знайшли її в сутінках. Це була стара мазанка з проваленою стріхою та вибитими вікнами. Всередині пахло цвіллю, пусткою і чиїмось покинутим життям. На стіні ще висіла стара ікона, а під ногами хрустіло скло від рамок з фотографіями.

— Житимемо тут, — коротко кинув старший групи. — Але спочатку — копаємо. Хто не копає, той не живе.

Наступні вісім годин Максим пам’ятатиме як суцільний ритм заліза об землю. Лопата входила в суху глину зі скрипом. М’язи, не звиклі до такої праці, почали горіти вже за годину. Але він, як флегматик, не зупинявся. Його рухи стали механічними.

Він копав свій перший окоп — свою особисту «фортецю».

Один штих — за Джордана.

Другий — за університетську аудиторію.

Третій — щоб завтра побачити сонце.

Глина забивалася під нігті, піт заливав очі, змішуючись із пилом і перетворюючись на брудну маску. Коли він нарешті заглибився «по груди», Максим сів на дно своєї ями. Тут, нижче рівня землі, звук вибухів став іншим — він відчувався не вухами, а хребтом.Він подивився на свої руки. Вони були чорні, мозолі вже почали лопатися. Це були руки вже не того студента, що розглядав себе в дзеркалі університету. Це були руки солдата.

 «Людське обличчя... — згадав він свій страх. — Воно починається тут, у цій глині. Головне — не почати ненавидіти цю землю за те, що вона така важка».

Ніч у покинутій хаті була холодною і повною звуків, які в цивільному житті ніхто не помічає. Максим лежав на підлозі, підстеливши каремат. Поруч сопів Рудий, час від часу здригаючись уві сні. У кутку цокав старий годинник, який дивом залишився на стіні — його ритм здавався Максиму серцебиттям самої хати, що повільно помирала. Він дивився в стелю, де через діри в даху було видно зорі. Вони були такими ж, як над університетом, але тут здавалися чужими й байдужими.

Психологічна деталь: Максим відчував, як його «цивільне я» чинить опір. Хотілося встати, помити руки з милом, лягти в чисте ліжко і почути, як Джордан сопе біля ніг. Але натомість він відчував лише запах вогкої стіни, мастила від автомата, який лежав на відстані витягнутої руки, і важкий дух немитих тіл побратимів.

— Ти не спиш? — прошепотів Рудий, відкривши одне око.

— Ні, — тихо відповів Максим.

— Страшно?

— Не знаю. Просто незвично.

— Це нормально, Флегмо. Страх — це як запобіжник. Головне, щоб його не вибило зовсім.

Максим нічого не відповів. Він прислухався до тиші. Вона була не порожньою — вона була наповнена далеким гулом техніки та тріском сухих гілок у лісі.

Ранок почався не зі світла, а з удару.

Максим тільки-но розпакував пачку галет, коли повітря навколо раптом стало густим, як кисіль. Потім прийшов свист — тонкий, противний, схожий на звук розпеченої струни, що розрізає простір.

— ЛЯГАЙ! — гаркнув старший.

Максим не встиг подумати. Тіло спрацювало саме — флегматична виваженість змінилася блискавичним інстинктом. Він впав на брудну підлогу, закриваючи голову руками, як їх вчили в «учєбці».

Вибух стався за тридцять метрів від хати. Це не було схоже на звук із кіно. Це був нищівний удар по всьому тілу одночасно. Стіни здригнулися, зі стелі посипалася стара побілка, накриваючи їх сірим пилом. У вухах миттєво задзвеніло так сильно, що всі інші звуки зникли.Максим відчув, як підлога під ним підстрибнула. На секунду йому здалося, що легені відмовилися вдихати — повітря було переповнене порохом і гострим запахом горілої землі.

Ще один. Цього разу ближче. Шибки, які ще трималися в одній із рам, вилетіли всередину, розсипавшись дрібними діамантами по кімнаті. Максим бачив, як Рудий притиснувся до стіни, міцно заплющивши очі.

Коли все затихло, тиша стала ще страшнішою. Вона була оглушливою. 

Він піднявся не одразу. Спершу обережно поворухнув пальцями рук, потім ніг. Живий.

Він сів, спираючись спиною на облуплену піч. Весь у білому пилу, він зараз нагадував статую. Максим дивився на розбите вікно, крізь яке тепер було видно свіжу вирву в саду, де ще вчора цвіли залишки яблунь.