Розділ 1: Залік на виживання

Аудиторія №402 пахла старою деревиною, крейдою та дешевою кавою з автомата. Для Максима цей запах завжди був символом нудних лекцій з права, але сьогодні він здавався солодким, як останній ковтком повітря перед затяжним стрибком у воду.

Навколо вирувало життя. Одногрупники сперечалися про перездачі, дівчата обговорювали плани на літо, а сонце, таке недоречно яскраве, пробивалося крізь немите скло, підсвічуючи порошинки в повітрі.

Психологічна деталь: Максим сидів на задній парті. Його рюкзак уже стояв біля ніг — важчий, ніж зазвичай. Там не було підручників. Тільки змінні шкарпетки, ніж, який подарував батько, і кілька пачок сигарет, хоча він майже не курив. Його азарт не проявлявся у вигуках. Це був тихий, рівний вогонь всередині — впевненість, що він робить єдино правильний вибір.

«Цікаво, — подумав він, проводячи пальцями по порізаній стільниці, — чи згадаю я цей скрип підлоги, коли навколо буде тільки гуркіт?»

Він підвівся, не чекаючи кінця пари. Викладач навіть не підняв голови від журналу.

— Ви куди, Максиме? — ліниво запитав професор. — Здавати свій головний іспит, — тихо відповів хлопець, і в його голосі не було хизування. Тільки спокій флегматика, який уже все вирішив.

Він зупинився в порожньому туалеті на першому поверсі. Тут завжди пахло хлоркою і сигаретним димом, а стіни були вкриті написами, які студенти залишали десятиліттями. Максим підійшов до старого, посіченого плямами дзеркала.

Звідти на нього дивився хлопець у звичайній сірій худі. Русяве волосся, яке він ще не встиг зістригти, трохи закривало чоло. Очі — спокійні, аж занадто для людини, яка за годину має бути на збірному пункті.

Він уважно вдивлявся у свої риси. Хотів закарбувати в пам’яті цей вираз обличчя: без зморшок від постійної напруги, без того специфічного «скляного» погляду, про який чув у лекціях з психології. Максим торкнувся щоки. Його найбільшим страхом було не отримати кулю, а повернутися сюди й не впізнати себе в цьому ж дзеркалі. Не через шрами, а через порожнечу всередині.

«Ти йдеш туди, щоб захистити цей спокій. Не дай йому згоріти», — промайнуло в думках.

Він поправив лямку рюкзака, яка вже почала тиснути на плече, і коротко кивнув своєму відображенню. Ніби прощався з кращим другом, якого відправляв у далеку дорогу.

Вихід у світ

Важкі дубові двері університету відчинилися з характерним скрипом, який Максим чув тисячі разів. Але зараз цей звук здався йому пострілом стартового пістолета.

Він зробив крок на вулицю. Свіже весняне повітря вдарило в обличчя, змішуючись із запахом бензину та квітучих каштанів. Місто жило своїм звичним, метушливим ритмом:

Студенти сміялися на сходах, обговорюючи майбутню вечірку.

Хтось поспішав на тролейбус, розливаючи каву на ходу.

Старенька жінка продавала проліски біля метро.

Максим стояв посеред цього потоку, як скеля в річці. Його азарт тепер перетворився на гостре, майже болюче відчуття реальності. Він бачив кожну дрібницю: як тріпоче листя на дереві, як сонце відбивається від лобового скла автівок.

Він знав, що завтра його ранок почнеться не з будильника на телефоні, а з команди «Підйом!». Не з лекції про теорію держави, а з практики виживання.

Він дістав телефон. Потрібно було викликати таксі, але пальці на мить завмерли над екраном. Хотілося просто постояти ще хвилину в цьому галасі, який він раніше так недолюблював, а тепер прагнув забрати з собою в кишені, як талісман.

Таксі зупинилося біля під’їзду. Максим розрахувався, автоматично відповівши «дякую, гарного дня», і на мить затримався біля вхідних дверей. Ключі в кишені здалися неймовірно важкими. Він знав, що за цією пороговою лінією — світ, який він любить, але від якого мусить відмовитися, щоб його зберегти.

Коли замок клацнув, першим, що він почув, був знайомий стукіт пазурів по ламінату. Джордан вилетів у коридор, крутячи хвостом так сильно, що зносив усе на своєму шляху. Його щира собача радість була зараз майже нестерпною.

— Привіт, малий, — Максим присів на коліна, і пес тут же почав лизати йому руки, відчуваючи чужі, тривожні запахи, що вже в’їлися в одяг господаря.

Хлопець занурив пальці в густу шерсть собаки. Флегматик у ньому боровся з клубком у горлі. Він дивився в ці розумні очі й думав: «Він не розуміє, чому я йду. Він просто чекатиме біля дверей кожного вечора». Це була перша тріщина в його «залізному» спокої.

Він пройшов у свою кімнату. Вона виглядала як музей чийогось іншого життя: недочитана книга на тумбочці, навушники, розкидані футболки. Максим почав переодягатися. Цивільні джинси та худі полетіли на ліжко, а замість них з’явилася жорстка тканина форми.

Він зашнуровував берці повільно, зосереджено. Кожен вузол — як фінальна крапка. Коли він востаннє вимкнув світло в кімнаті, йому здалося, що він зачиняє двері в минуле назавжди.

Шлях до збірного пункту

Збірний пункт зустрів його хаосом, який мав свій особливий ритм. Це була територія між «ще вдома» і «вже там».

Максим вийшов з машини. Запах паленої гуми, дешевого тютюну та металу витіснив аромат домашнього чаю. Навколо було повно людей:

Хтось голосно сміявся, ховаючи за жартами тремтіння рук.

Хтось стояв осторонь, притискаючи до вуха телефон, ніби намагаючись через динамік вдихнути голос близької людини. Чоловіки у формі, які вже пройшли через це, дивилися на новачків із сумішшю жалю та поваги.

Максим відчув, як азарт знову прокидається в ньому, але тепер він був іншим — гострим, холодним, як лезо ножа. Він підійшов до столу реєстрації.

— Прізвище? — запитав офіцер, не піднімаючи очей. 

— Максим... — він чітко назвав свої дані.

Його записали в журнал. Цей короткий розчерк пера став його офіційним переходом. Він озирнувся і побачив групу хлопців свого віку. Один із них, з яскраво-рудою шевелюрою, махав йому рукою, намагаючись здаватися впевненим.

— Гей, флегма! — гукнув той. — Ти теж у першу групу? Тримайся нас, разом веселіше!