Глава 20

Лея прокинулася від стуку й не відразу зрозуміла, звідки він долинає.

У кімнаті було темно. Будинок давно стих, а стрілки годинника біля ліжка показували далеко за північ.

Постукали вдруге.

— Так?

— Це я.

Голос Даріана остаточно прогнав сон.

Лея накинула халат і відчинила.

Він стояв у коридорі без пальта й камзола, з розстебнутим коміром сорочки. На перший погляд нічого страшного не було, але ліву руку він тримав за зап'ясток і повільно розтирав пальці.

Лея одразу прокинулася остаточно.

— Що сталося?

— Увечері був виклик. Контакт короткий, але я досі не зігрівся.

— Глибоко заходили?

— Ні.

Відповів відразу.

Потім додав:

— Ви просили сказати, якщо мені стане гірше.

Лея подивилася на нього.

Три дні тому біля лікарні вона саме цього й вимагала. Даріан міг дочекатися ранку, переконати себе, що все мине, або просто нічого не сказати.

Натомість стояв перед її дверима посеред ночі.

— Ходімо вниз.

На кухні Лея запалила лампу.

Даріан узяв глечик, щоб налити воду в чайник. Частина пролилася на стіл.

Лея забрала глечик із його руки.

— Рука замерзла, — сказав він.

— Я помітила.

Вона витерла воду й поставила чайник грітися.

Даріан сів за стіл.

Лея влаштувалася навпроти й простягнула руку. Він без запитань поклав зап'ясток їй у долоню.

Шкіра була холодною.

Не такою, як після Едгара. Тоді кілька секунд Лея не могла нормально знайти пульс. Зараз він відчувався легко, просто був повільнішим, ніж мав би.

— Давно так?

— Близько години. Більшу частину часу я їхав додому.

— Щось іще?

— Трохи болить голова.

Лея потримала його руку ще трохи. Даріан сидів рівно, говорив нормально, пальці вже починали теплішати.

— Завтра скажете Адеру.

— Збирався.

Вона підняла очі.

— Мені навіть погрожувати не довелося.

— Я роблю успіхи.

Чайник зашумів.

Лея відпустила його й підвелася.

Взяла Даріанову чашку, насипала чай, подивилася на кількість і половину повернула в банку.

— Я бачив.

— Добре.

— Це мій чай.

— Саме тому я втрутилася.

Вона залила листя окропом і зробила собі другу чашку.

Даріан спробував чай.

— Ви його зіпсували.

— Зате рука не тремтить настільки, щоб ви знову облили стіл.

Він подивився на свої пальці й більше не сперечався.

Якийсь час вони сиділи мовчки.

Уночі кухня виглядала меншою. Горіла тільки одна лампа, за вікнами було темно, у плиті тихо потріскували вуглини.

Даріан грів пальці об чашку. Без камзола й високого коміра він виглядав не хворим, просто втомленим.

Лея зробила ковток.

— Чому не передали записку з палацу?

— Спочатку думав, що мине дорогою. Коли зрозумів, що не минає, до дому залишалося хвилин двадцять.

Лея кивнула.

На це важко було сердитися.

— Наступного разу не чекайте годину.

— Добре.

Вона глянула на нього.

Даріан теж це помітив.

— Що?

— Нічого. Просто очікувала «постараюся».

— Можу виправити.

— Не треба.

Він опустив очі до чашки.

Коли чай був випитий наполовину, Лея знову простягнула руку.

Даріан подав свою.

Пульс став швидшим. Шкіра вже не була холодною.

— Краще.

— Так.

Цього разу вони погодилися без суперечки.

Лея мала відпустити його зап'ясток.

Замість цього її пальці трохи послабилися й зісковзнули до його долоні.

Даріан подивився на їхні руки.

Лея теж.

Можна було сказати, що вона перевіряє температуру. Це навіть звучало б правдоподібно.

Вона нічого не сказала.

Даріан повільно повернув долоню. Його пальці лягли між її пальцями.

Жодного холоду не прийшло. Чужий пульс не озвався в її тілі, магічний зв'язок не потягнув за собою жодного відчуття.

Вони просто трималися за руки.

Лея потягнулася другою рукою до чашки.

Чай уже охолов.

Даріан мовчав.

Це тривало достатньо довго, щоб випадковістю вже не вважалося, але жоден із них руки не забрав.

Лея першою порушила тишу:

— Вам справді подобається цей чай?

Даріан глянув у чашку.

— Зазвичай він має смак.

— Отже, ні.

— Я цього не сказав.

Лея всміхнулася й допила свій.

Вуглини в плиті поступово згасали.

Зрештою вона прибрала руку, щоб забрати чашки. Даріан підвівся разом із нею й відніс свою до мийки.

На другому поверсі вони зупинилися біля Леїних дверей.

— Завтра до Адера, — нагадала вона.

— Пам'ятаю.

Лея взялася за ручку.

— На добраніч.

— На добраніч, Леє.

Вона зайшла до кімнати й зачинила двері.

Лягла, перевернула подушку прохолодним боком догори й кілька хвилин дивилася в темряву.

За стіною було тихо.

Лея повернулася на бік і заплющила очі.