Глава 15

Запрошення принесли разом із ранковою поштою.

Орен поклав конверт біля Даріанової чашки. Лея звернула на нього увагу через королівську печатку, яких останніми днями навколо стало забагато: магістрат, кладовище, архів, слідча служба.

Даріан прочитав картку.

— Сьогодні ввечері прийом. Південна торгова делегація приїхала на переговори.

Лея саме намагалася відрізати шматок масла тупим ножем і не відразу зрозуміла, навіщо він їй це повідомляє. Даріан бував у палаці без неї майже щодня.

Потім вона побачила друге ім'я на картці.

Взяла запрошення й дочитала.

— «Пан Вельський із дружиною».

— Так.

Лея повернула картку на стіл.

Не піти вона могла. Але після раптового шлюбу її відсутність обговорювали б не менше за присутність.

— Якщо я залишуся вдома, завтра половина двору вирішить, що ви мене десь замкнули.

— Не половина.

Лея глянула на нього.

— Дуже втішно.

Даріан допив чай.

До вечора це рішення подобалося їй значно менше.

З одягом проблем не було. У шафі залишалася темно-зелена сукня, яку Лея замовила два роки тому для вечері в клієнта з дуже доброю колекцією ранніх захисних амулетів і значно гіршим смаком.

Колись такі вечори були частиною її роботи. Власники приватних колекцій охочіше запрошували фахівця додому, ніж несли дорогі речі до майстерні. Лея знала, як одягатися, з ким говорити й коли краще мовчати.

П'ять років тому вона не почувалася в таких залах чужою.

Тепер довелося нагадати собі, що сукня сидить так само, як раніше.

Лея застебнула дешеві сріблясті сережки з темно-зеленим склом. До сукні вони пасували. Цього було достатньо.

У двері постукали.

Даріан чекав у коридорі в темному офіційному камзолі. Срібло біля скронь у вечірньому світлі було помітніше, ніж удень.

Лея зачинила кімнату.

— Якщо хтось запитає, як ми познайомилися, що ми говоримо?

Даріан рушив до сходів.

— Правду, після якої не захочуть ставити наступного питання.

Лея подумала.

— Тобто про кримінальну справу.

— Я сподівався на менш докладну версію.

У палаці було людно ще до початку прийому. Карети повільно рухалися перед сходами, слуги приймали плащі, гості зупинялися у вестибюлі й одразу збивалися в невеликі групи.

Даріан вийшов із карети першим і подав Леї руку.

Вона сперлася на неї, піднімаючись. Попереду затрималася літня пара, тому кілька секунд довелося чекати.

Його долоня була прохолодною.

Лея вже знала різницю між звичайною прохолодою його рук і тією, що приходила після некромантії.

Коли черга рушила, вони піднялися сходами. У вестибюлі вона відпустила його руку.

У залі знайомі обличчя почали траплятися майже відразу.

Власник ювелірної майстерні, якому вона колись повернула підроблений амулет і втратила через це клієнта. Жінка з королівської бібліотеки. Двоє чиновників із комісії артефактного нагляду. Старий торговець, який досі носив перстень із неправильно закріпленим каменем.

Лея казала йому про оправу ще шість років тому.

Даріана перехопили біля входу. Чоловік із південної делегації почав розпитувати про перевезення останків через кордон, до них приєдналися ще двоє.

Лея слухала недовго.

— Пані Вельська?

Вона не відгукнулася.

Лише коли Даріан на мить повернув голову в її бік, Лея зрозуміла, що звертаються до неї.

Перед нею стояла жінка років шістдесяти з високою зачіскою, яку тримала ціла система шпильок.

— Перепрошую, — сказала Лея. — Я ще не відгукуюся.

Жінка засміялася.

— Це мине. Я після другого шлюбу майже рік підписувала листи старим прізвищем.

Вона виявилася дружиною одного з чиновників і пам'ятала колекцію родини Кернів. За кілька хвилин вони вже обговорювали невелику північну скриньку, яку жінка вважала неправильно датованою.

Лея забула стежити за залом.

Скриньку вона теж пам'ятала. Каталог відносив її до одного періоду, але спосіб накладання внутрішнього захисту з'явився значно пізніше. Співрозмовниця згадала інший предмет із тієї самої колекції, і вони зрештою зійшлися на тому, що каталог помилився приблизно на пів століття.

Даріан уже стояв поруч.

Він не втручався.

Коли жінка відійшла, Лея помітила його погляд.

— Не кажіть нічого про пані Вельську.

— Не збирався.

Лея вирішила йому повірити.

Невдовзі вона побачила лорда Керна.

За п'ять років він трохи погладшав і почав коротше стригтися. На великому пальці був новий перстень.

Керн помітив її майже одночасно.

— Лея Морен.

Власне прізвище після кількох «пані Вельська» прозвучало приємно.

— Лорде Керн.

Він привітався з Даріаном, запитав Лею про майстерню, розповів, що старша донька нарешті перестала купувати амулети в мандрівних торговців. Лея пам'ятала дівчинку років десяти, яка одного разу намагалася обміняти в неї зачаровану шпильку на цукерки.

Розмова майже не відрізнялася від тих, які вони вели колись.

Керн підняв руку.

— Раз уже зустрів вас, подивіться. Мені продали це як роботу кінця третьої династії, але з оправою щось не подобається.

Лея вже дивилася.

Камінь був старий. Оправа значно новіша, причому майстер посадив камінь надто глибоко й закрив частину дрібних знаків уздовж нижнього краю.

Вона нахилилася ближче.

Керн раптом опустив руку.

— Перепрошую. Не подумав.

Лея випросталася.

Її обмеження не забороняли дивитися на перстень. Але колись Керн платив їй саме за такі висновки. Тепер він згадав, що вона більше не мала права самостійно працювати з речами цієї категорії.

— Камінь старший за оправу, — сказала Лея. — Це видно без експертизи. Далі вже потрібен майстер із відповідною ліцензією.

Керн подивився на перстень.

— Шкода. Ви кілька разів урятували мене від дуже дорогих дурниць.