Глава 13

Наступного ранку біля Леїної тарілки лежали два аркуші з печатками міської канцелярії.

Даріан уже снідав і читав третій документ, притримуючи сторінку пальцями.

Лея налила собі чай і взяла верхній аркуш.

Гарет Восс помер чотири роки тому під час пожежі в складському будинку біля північного каналу. Вогонь почався вночі, частина перекриттів обвалилася до прибуття міської служби. Усередині знайшли двох загиблих.

Одного впізнала родина.

Другого записали як Гарета.

Лея взяла медичний висновок.

Обличчя було сильно пошкоджене, кисті рук теж. Особу встановили за речами, знайденими поруч, договором оренди на ім'я Гарета Восса й свідченням власника складу, який бачив його там того вечора.

Лея відклала аркуш.

— Це все?

Даріан підняв очі від свого документа.

— Для ідентифікації? Так.

— Речі, договір і людина, яка бачила його до пожежі.

— Тіло не можна було впізнати за зовнішністю.

Лея знову прочитала висновок.

Гарет роками користувався чужими приміщеннями, чужими іменами й людьми, які переносили речі замість нього. Його пальто поруч із невпізнаним тілом було саме тим доказом, який подобався Гаретові: достатньо переконливим, якщо ніхто не знав, як він працює.

— Власник складу справді бачив його?

— Говорив із ним біля воріт.

— Тоді ми знаємо, що Гарет був там до пожежі.

Даріан кивнув.

Лея перегорнула сторінку.

Пожежа сталася приблизно через рік після крадіжки Серця. На той час суд уже закінчився.

— Ви ще шукали його?

— Так.

— Наскільки близько підійшли?

Даріан дістав стару справу зі стільця поруч і відкрив ближче до кінця.

— За два місяці до пожежі з'явилася оплата сховища через людину, якою Восс користувався раніше. Довести, що платив саме він, не вдалося.

Лея повільно намазала масло на хліб.

— А після пожежі?

— Подібних слідів більше не було.

Вона подивилася на дату смерті ще раз.

У довідці зазначалося, що Гарета поховали на міському кладовищі за північною брамою. Ніхто з родичів по тіло не звернувся, тому поховання оплатило місто.

Даріан поклав перед нею ще один документ.

Запит на відкриття старого поховання.

Лея перестала жувати.

— Уже подали?

— Учора ввечері.

— І коли дадуть дозвіл?

— Коли магістрат звірить документи моргу й кладовища.

Вона подивилася на нього поверх аркуша.

— Тобто сьогодні я не побачу, як ви копаєте могилу.

— Я й не збирався копати її особисто.

— Шкода.

Даріан повернувся до сніданку.

Лея теж.

Дозвіл прийшов наступного дня ближче до вечора. Роботи на кладовищі вже закінчилися, тому за північну браму вони поїхали наступного ранку.

Після дощу похолодало. Дорога вздовж міської стіни розмокла, і карету кілька разів труснуло в коліях.

Лея майже весь шлях дивилася у вікно.

Чотири роки тому вона не знала, що Гарет помер. Якби знала, напевно, звернула б увагу на спосіб упізнання. Але тоді вона вже відбула суд, втратила ліцензію й намагалася зрозуміти, що робити з наступними роками свого життя. Гарет залишався людиною, яка зникла.

Тепер він лежав у могилі.

Принаймні за документами.

Міське кладовище спускалося по схилу за старою стіною. Тут не було родинних склепів і дорогих огорож. Однакові ряди каменів, вузькі доріжки, подекуди квіти або стрічки.

Доглядач чекав у невеликому будинку біля воріт.

Він уже приготував книги за потрібний рік.

Запис про Гарета був на місці. Тіло прийняли з міського моргу в закритій труні й поховали наступного ранку в сьомому секторі. Поруч стояв підпис людини, яка прийняла труну.

— Ви тоді вже тут працювали? — запитала Лея.

— Працював.

Доглядач нахилив книгу до світла.

— Але це не мій підпис. Помічник приймав. Він давно виїхав на південь.

Даріан переглянув запис.

— Труну відкривали?

— Навіщо? Морг передає опечатану. Ми звіряємо номер, документи й печатку.

Він дістав другу книгу.

Дата та сама. Номер тіла збігався. Номер поховання теж.

Лея подивилася на Даріана.

Той уже закрив книгу.

— Покажіть могилу.

До сьомого сектора вони пішли разом із доглядачем і двома робітниками.

Могила Гарета була далеко від центральної доріжки. Низький камінь, ім'я, дві дати. Трава нічим не відрізнялася від сусідньої.

Лея зупинилася за кілька кроків.

Робітники взялися до землі.

Спочатку вона дивилася. Потім відійшла до липи.

Даріан залишився біля могили й нічого їй не сказав.

Лея була йому за це вдячна.

Вона не боялася кладовищ. Не боялася навіть самого факту смерті. Їй не подобалося те, що залишалося після неї, особливо коли хтось починав це рухати, відкривати або змушувати говорити.

За останні кілька днів таких речей у її житті стало забагато.

Лопата вдарила об дерево.

Лея перевела погляд на сусідній ряд каменів.

Позаду заскрипіли мотузки. Робітники щось коротко сказали один одному. Потім почав тріщати старий метал.

Вона не озиралася.

Тільки коли все стихло, подивилася на Даріана.

Він стояв над відкритою труною.

Доглядач поруч із ним сказав щось тихо й зовсім не службове.

Лея залишилася біля липи.

— Там є тіло?

Даріан повернув голову.

— Немає.

Цього вистачило, щоб вона підійшла.

Не до самої могили. Ближче.

У труні лежали зотлілі мішки. Один розірвався, і крізь тканину висипався темний від вологи пісок. Під ним виднівся шматок старої цегли.

Ніякого тіла.

Доглядач уже посилав одного з робітників по книги прийому й журнал за день поховання.

Даріан присів біля труни, розглядаючи залишки міської печатки.

— Справжня? — запитала Лея.

— На вигляд так. Перевірять.