Глава 12

До контори вони дійшли після обіду.

Вона все ще працювала за старою адресою, хоча назва над дверима змінилася. У вікні замість рукописних оголошень стояли зразки палітурок і коробок для документів, а стару вивіску, судячи зі світлішого прямокутника на камені, зняли не так давно.

Нинішня власниця купила справу три роки тому. Про Едгара Рейна вона нічого не знала, старі журнали попередній господар забрав із собою, але один працівник залишився ще з тих часів.

Палітурника знайшли в задній кімнаті.

Він сидів біля вікна над розібраним томом і був помітно незадоволений появою відвідувачів. Посвідчення Даріана змусило його відкласти роботу, але привітнішим не зробило.

Даріан поклав перед ним копію бланка.

— Це ваше?

Чоловік поправив окуляри й присунув папір ближче.

— Бланк наш. Старий.

Лея показала на сім знаків унизу.

— А це?

Палітурник подивився довше.

— Ні.

— Не ваше?

Він ткнув пальцем у порожню графу нижче.

— Наш номер ставили тут. Тоді було чотири цифри, потім п'ять. Це хтось приніс уже готовим.

Лея глянула на Даріана.

Отже, в архіві вона не помилилася.

— Для чого могли вписати чужий номер біля видачі?

Палітурник знизав плечима.

— Якщо замовлення оплачене й матеріали відкриті, забрати міг не той, на кого оформляли. Приходив, показував папір або називав позначку. Ми віддавали.

— Ім'я записували?

— Якщо воно було потрібне.

У цьому випадку, судячи з бланка, не було.

Лея подивилася на дату.

— Ви не пам'ятаєте, хто забирав це замовлення?

Палітурник теж подивився на неї.

— П'ять років тому?

— Я мусила спробувати.

— Минулого четверга я теж не згадаю.

— Тоді до вас претензій немає.

Він повернув бланк і майже відразу взявся за свій том.

На вулиці починався дощ.

Даріан розгорнув парасолю, яку Орен перед виходом буквально вклав йому в руку. Лея стала поруч. Вулиця була вузькою, перехожі тулилися ближче до стін, і час від часу її плече торкалося Даріанової руки.

Кілька крамниць вони минули мовчки.

Лея думала про сім знаків.

Не про сам номер. Про спосіб.

Вона знала такі передачі. Крамниця могла бути цілком законною, товар теж. Люди, які ним обмінювалися, просто не хотіли знати одне одного.

Даріан трохи нахилив парасолю в її бік, коли вітер поніс дощ навскіс.

— Кого ви згадали? — запитав він.

Лея не відповіла одразу.

П'ять років тому вона вже назвала це ім'я слідству.

— Гарета Восса.

Даріан не здивувався.

Гарет був посередником, якому вона мала передати Серце після крадіжки. Сам він рідко передавав щось із рук у руки. Одну кімнату орендувала стороння людина, ключ приносила інша, гроші могли чекати зовсім в іншому місці. Лея тоді знала кілька його схем, але далеко не всі.

— Ви теж про нього подумали, — сказала вона.

— Після того, як палітурник підтвердив чужу позначку.

Це була достатня відповідь.

Вони зупинилися під навісом крамниці, пропускаючи вантажний віз. З коліс летіла брудна вода.

Лея відступила ближче до стіни.

— Його тоді не знайшли.

— Ні.

— Взагалі нічого?

Даріан трохи подумав.

— Після суду ще з'являлися сліди через людей і місця, якими він користувався раніше. Жодного не вистачило, щоб знайти самого Восса.

Лея повернулася до нього.

— Після суду?

— Так.

Віз нарешті проїхав.

Вона не рушила.

П'ять років тому Лея припускала, що після провалу з Серцем Гарет або втік зі столиці, або змінив усе настільки добре, що його вже не знайдуть. Виявлялося, Даріан ще якийсь час бачив сліди його старої мережі.

— Довго?

— Не постійно. Окремі платежі, одна оренда. Потім нічого.

Лея кивнула.

Це було небагато, але достатньо, щоб Гарет перестав бути людиною, яка безслідно зникла тієї самої ночі.

Вони рушили далі.

— Що про нього залишилося в офіційних записах? — запитала Лея.

— Перевірю.

— Я можу дати кілька старих імен.

Даріан подивився на неї.

— Тих, які ви вже називали слідству?

— Частину.

— А решту?

Лея переступила калюжу.

— Решту я тоді вважала непотрібними.

Він нічого не сказав.

Саме це змусило її продовжити:

— Вони не були пов'язані з Серцем. Принаймні я так думала.

— Добре.

Лея чекала питання, чому вона сама вирішила, що слідству потрібно, а що ні.

Даріан його не поставив.

Можливо, тому що відповідь і так була очевидною.

Біля наступного перехрестя він повернув у бік королівського кварталу.

Дощ посилився. Під однією парасолею доводилося йти ближче, ніж зазвичай, і Лея кілька разів зачепила його плечем.

Даріан не відсунувся.

Вона теж.

До будинку вони повернулися вже під вечір.

Орен забрав мокрий плащ Даріана, потім простягнув руку до Леїного. Вона витягла з внутрішньої кишені копію бланка, перш ніж віддати йому одяг.

Папір трохи відсирів по краях.

— Я перевірю офіційні записи про Восса, — сказав Даріан. — Не сьогодні.

Лея подивилася на нього.

Після двох ночей, проведених між мерцями, архівами й старими справами, це прозвучало розумніше, ніж вона від нього очікувала.

— Добре.

Вона піднялася до своєї кімнати й поклала бланк на стіл, щоб висох.

Сім знаків залишилися добре видимими.

Цього разу вона знала принаймні одне: вони не належали конторі. Решту доведеться перевіряти окремо.