Глава 10

Після лікарні Лея поїхала до майстерні й повернулася вже після сьомої.

Даріан був удома, але до вечері не вийшов.

Орен поставив на стіл дві тарілки, а за кілька хвилин запитав:

— Подавати гаряче без пана Вельського?

— Він працює?

— Унизу.

Лея кивнула. Після останніх двох днів у них обох накопичилося достатньо справ, які ніхто не збирався виконувати замість них.

Вона повечеряла сама, потім забрала книжку до вітальні.

Прочитала кілька сторінок, перш ніж помітила, що пальці лівої руки мерзнуть.

Лея переклала книжку в праву.

Не допомогло.

Холод повільно піднявся до зап'ястка.

Вона відклала книжку й пішла вниз.

У коридорі перед робочими кімнатами було тихо. З-під одних дверей падала вузька смуга світла.

Лея постукала.

— Даріане?

Відповіді не було.

Двері виявилися незамкненими.

Даріан сидів на підлозі біля робочого столу, спершись спиною об шафу. Стілець стояв відсунутий убік, на столі лежали старі протоколи й кілька аркушів із його позначками.

Лея швидко підійшла й присіла перед ним.

Він був блідий. Дихав повільно, але погляд зосередив на ній майже відразу.

— Що ви робили?

Даріан кивнув на стіл.

Серед паперів лежав невеликий захисний футляр. Кришка була відкрита, всередині темнів збережений магічний відбиток, який Даріан зняв з Едгара перед поверненням тіла до сховища.

— Порівнював його зі старими матеріалами.

— Викликали?

— Ні.

Лея подивилася на футляр.

— А що тоді сталося?

— Не знаю. Слід відгукнувся, коли я його торкнувся.

Даріан поворухнув рукою, ніби збирався підвестися.

— Навіть не думайте.

Він залишився на місці.

Лея сіла поруч із ним на підлогу.

Кілька секунд вони мовчали. Холод у її лівій руці не минав.

Даріан простягнув долоню.

Цього разу просити не довелося.

Лея взяла його за руку.

Пальці були холодними, пульс на зап'ястку повільним, але рівним. Вона нічого не робила, просто тримала його й чекала.

Через деякий час холод у власній руці почав слабшати.

— Краще? — запитав Даріан.

Лея повернула голову.

— Ви зараз питаєте мене?

— Схоже на те.

— Тоді ні. Ще холодно.

Даріан кивнув.

Вона знову перевірила його пульс.

— А ви?

— Уже краще.

Цього разу Лея повірила.

Вона хотіла запитати, що саме він відчув, коли спрацював слід, але Даріан заговорив сам.

— Я перестав бачити кімнату.

Лея трохи сильніше стиснула його пальці.

— Що бачили?

Він не встиг відповісти.

Перед очима Леї з'явилися чужі руки.

Не кімната навколо змінилася. Вона досі відчувала під собою тверду підлогу й холодну Даріанову долоню, але поверх цього на мить виник інший образ.

Чоловічі пальці тримали маленьку дерев'яну пташку. Світле дерево на одному крилі було темнішим від дотику. До іграшки потягнулася дитяча рука.

Образ зник.

Лея не ворухнулася.

Потім почула голос.

— Тату... не йди.

Вона різко відпустила Даріанову руку.

Він одразу повернувся до неї.

— Леє?

Лея дивилася на власну долоню.

Старий білий шрам нічим не змінився.

— Знову дитина.

Даріан мовчав.

— Цього разу вона сказала: «Тату, не йди».

Лея піднялася й сперлася рукою об край столу.

— І я щось бачила. Чоловік тримав дерев'яну пташку. Маленьку, зі світлого дерева. До неї тягнулася дитина.

Даріан повільно встав. Лея вже хотіла наказати йому сісти назад, але він лише пересів із підлоги на стілець.

Потім підтягнув до себе один з аркушів.

— Я бачив кімнату.

Лея подивилася на нього.

— Яку?

— Невелику. Дитяче ліжко біля стіни. На підвіконні стояла дерев'яна пташка.

Він простягнув їй запис, зроблений кількома хвилинами раніше.

Лея прочитала його.

Невелика кімната, дитяче ліжко, дерев'яна пташка на підвіконні.

Вона повернула аркуш на стіл.

— Голос?

— Не чув.

Лея глянула на футляр.

— А я не бачила кімнати.

Даріан теж подивився на нього.

Тепер Лея вже не думала, що почуте під час весілля могло бути випадковістю.

Вона підійшла до столу, але Даріан випередив її й закрив футляр.

— На сьогодні досить.

Лея цього разу не сперечалася.

Він замкнув футляр у шафі й повернув ключ.

Лея все ще стояла біля столу.

— Пташка була однакова?

Даріан на мить замислився.

— Думаю, так.

— Думаєте?

— Я бачив її кілька секунд.

Лея кивнула. Саме такої відповіді вона й сподівалася.

Даріан прибрав зі столу старі протоколи. Рухався вже впевненіше, хоча колір до обличчя ще не повернувся.

Лея взяла його записи й склала разом.

— Це залиште.

Він подивився на неї.

— Ви зараз збираєтеся працювати далі.

— Я збирав папери.

— Ви завжди так називаєте початок роботи.

Даріан нічого не заперечив.

Лея забрала аркуш із описом кімнати й поклала поверх решти.

— Завтра.

Він зачинив шафу.

Це вона теж прийняла за згоду.

Коли вони вийшли в коридор, Даріан загасив світло й замкнув двері.

Лея рушила до сходів, але за кілька кроків озирнулася.

— Даріане.

— Що?

— Якщо вам знову стане гірше, не чекайте, поки я сама це відчую.

Він затримав руку на ключі.

— Добре.

Лея пішла нагору.

На столі у вітальні книжка все ще лежала розгорнутою на тій самій сторінці. Вона закрила її й віднесла до своєї кімнати.

Сьогодні читати вже не хотілося.