Якось зустрілись Янгол і Богиня
Якось зустрілись Янгол і Богиня
Якось зустрілись Янгол і Богиня
Мова зникає, коли нею не говорять про любов.
Вересень
- Вересень . Теплий і чудовий місяць , щоб розпочати новий навчальний рік , а для кого і останній , наприклад , як для мене . - думала я . - Оцей рік відмучуся і все , хоча ... якось не хочеться йти зі школи . Багато друзів завела , авторитет у мене в школі хороший , вчителі добрі . Не хочу таке добро покидати , в універі , напевно , гірше і важче мені буде .
Поки думки навідувалися до мене в голову , я одягалася на останній перший дзвоник . Моїм луком на сьогодні були чорні штани з білосніжною рубашкою , також мені захотілося взути білі кеди . Дивившись на себе в дзеркалі , я роздумувала над тим , яку укладку зробити на моє коротке чорняве волосся . Думала хвилин приблизно сім , не більше . Коли я покінчила з наданням форми волоссю , почулося ридання з сусідньої кімнати , яка була навпроти мене . О , то маленьке янголя під іменем Софія плаче , яка за сумісництвом є моєю племінницею . Явилася ця світловолоса крихітка на світ чотири місяці тому. Яка ж вона мила дитинка!
- Ірино, подивися, що там у Софії, будь-ласка! - крикнула мені сестра з кухні. - Напевне, Софійка їсти хоче, або час змінити їй підгузник.
- Гаразд.
Відчинивши двері, у мене відвисла щелепа: це дитинча знайшло сили вилізти з колиски і, логічно, що вона впала. У мене щось защиміло в серці, так боляче було дивитися на це, вона так плакала , так плакала...
- Ох, Матір Божа! - скрикнула я і кинулася до дитини.
- Що сталося?! - спитала старша сестра мене . Напевне, у неї серце вискочило назовні, поки бігла в кімнату в невідомості .
- Вона з колиски випала! - нажахано відповіла я і мовила до дитини: - Не плач, Софійко, не плач. - намагалася заспокоїти я малу, хоча в самої сльози виступали від маленьких сльозенят.
Я віддала дівчинку в руки сестрі і побігла збиратися далі на свято. Похапцем згрібши годинника зі свого робочого столу, я надягала їх по дорозі до кухонного обширу.
- Сестро, у тебе вже виходить готувати млинці точно так, як у мами! - промимрила захоплено я, ївши млинець.
- Поки я вагітна була, навчилася. Так, від нічого робити, - відповіла задоволена моїми словами сестра, колихаючи на руках донечку.
- Зрозуміло.
- Ірисю, а ти не знаєш, де тато?
- Ні.
- Треба ж ще квіти для вчительки...
- Точно... Цей момент я проспала! А що робити мені тепер? – сумно мовила я.
- На. - протягнувши мені букет квітів, кинув слівце чоловік сестри Олег. - Твоя мама передала.
- Дякую. - відповіла я до друга.
- Ірино, пограємо у футбол сьогодні? - спитав Олег.
- Якщо не змотана метушнею прийду, пограємо. - засміялася я.
- Хах, ну добре. - сказав Олег, посміхнувшись.
Я швидко знайшла спільну мову з чоловіком сестри, практично з першого дня знайомства. Іноді вона вважає нас двох братом і сестрою.
У нас є багато чого спільного, наприклад, заняття дурницями. Одного разу, від нічого робити, ми взимку зліпили гігантську сніжку, яка виявилася настільки габаритною, що її було видно через двометровий паркан. Також було таке, що влітку ми з Олегом розмочили у воді папір, а потім ним кидалися одне на одного; того ж дня ми шматком паперу ненароком заціпили нашу собаку, яка потім за нами через це гналася.
- Так, сестро, дякую за сніданок, я маю йти. - сказала я і, взявши букет квітів, попленталася у передпокій.
- А портфель на книги? - спитала сестра.
- Ой, точно, от я даю! - дала я собі по лобу.
Поки я картала себе за забутий мною ж портфель, його мені приніс Олежка. Ще й туди щоденник з ручкою поклав. Бач який!
- О, дякую! Бувайте! - протараторила я і вибігла на вулицю, де мене чекали батьки з молодшим на рік братом.
- Ірино ти чула новину? - спитав брат.
- Ні.
- У тебе буде нова класна керівничка.
- Ого!
Я дуже здивувалася, для мене це було неочікуваним поворотом сюжету. Цікаво, хто вона? Яка вона? Як викладатиме?
Багато питань було у мене в голові. Я почала трохи нервувати.
- Кажуть, вона гарна.
- Ой, припини! Тобі нагадати, що у тебе дівчина є?
- Тсс ... - перервав мене брат.
Він на мене так подивився, що я на мить подумала, ніби він мене збирається з’їсти тим поглядом . Я бачила, як батьки на передніх сидіннях посміхнулися, але нічого на це не сказали. Не знаю чому, але ця ситуація мене почала веселити. Я тупо заржала, як кінь в полі.
Їхали ми ще двадцять хвилин, напевно. Коли ми приїхали, я найперше звернула увагу на школу. Вона була якась... оновлена. (прим. Додати опис будівлі) Мій погляд зірвався на однокласниках, які бігли до мене, неначе навіжені з психлікарні.
- Привіт Ірино! Давно не бачилися! - сказав однокласник, «заводила» нашого класу і школи в цілому. Він дуже веселий чувак, настільки, що йому б дуже підійшла професія тамади.
- Дорова! Встиг вже всіх навеселити досхочу?
- Так, навіть нову вчительку насмішив. До речі, чула про неї вже?
- Так.
- Вона дуже гарна. - додала однокласниця.
- Я це теж чула. - відповіла я, не стримавши посмішки і думаючи собі: - Чи справді вона така гарна, як її описують?
Зараз буде лінійка, а потім буде один урок. - сказала третя однокласниця і додала: - Ходімо.
- Ходімо. - відповіла я і, одягнувши рюкзак на себе та діставши квіти з авто, пішла слідом за однокласниками.
Лінійка відбувалася впродовж 45 хвилин. Все було, як по феншую, як то кажуть: спочатку стали всі в лінійку, ну а далі гімн, надавання слів вчителям та директору і так далі. По закінченню, ми пішли в клас, де вже сиділа наша нова «класуха», якби сказав розбишака Вова з 10-а класу.
- Добрий день, діти! - звернулася до нас дівчина років так 23.
- Добрий день! - сказали ми вголос.
Я кинула на неї миттєвий погляд. Раптом мені захотілося подивитися на неї ще раз. Вона дійсно була дуже гарна. Всі мали рацію. Вчителька була янгольської зовнішності, вона так і манила мої очі подивитися на неї. І голос у неї був доволі приємний.
Ми почали нести квіти їй. Як виявилося, ми всі поприносили троянди одного сорту.
- Ви неначе знали, що це мої улюблені квіти. - сказала вчителька, посміхнувшись.
Кожен без виключень перехопив собі цю сяючу посмішку, а потім порозсідався на свої законні місця. Я сиділа за чотири парти від учительського столу.
Біля моєї парти пустувала одна з парт, хоча сьогодні її власниці були на лінійці, де вони? Хах, напевне, в туалет пішли, і знову запізнються, як завжди. «Вже п’ятий рік підряд ці двоє вічно запізнюються на перший урок у новому навчальному році, ну як так можна?! « - думала собі я.
- Так, не вистачає Коваленко Вікторії і Грищенко Валерії. Почекаємо. - сказала класна керівничка.
Мертва тиша. І раптом чутно з коридору такі слова:
- Ой, матері їй хиря, цей виродок задовбав! - крикнула на всю глотку Віка.
- І не кажи! Я йому, сучому сину, руку на наступний раз зламаю! - дуже голосно сказала Валерія.
- О, це наші дівчата йдуть. - сказав мій однокласник зі смішком в голосі.
Вони єдині з нашого класу, хто говорить, вживаючи нецензурну лексику.
Всі стали спочатку посміхатися, в тому числі вчителька, а коли ці дві невезучі людини зайшли до класу, розрісся гучний регіт зі дзвінкими нотками, які надходили з голосів дівчат.
- Чого, блядь, смієтеся? - спитала Вікторія, яка не помітила присутності вчительки.
- Ну як тобі сказати... - вирвалося у мене мимоволі з вуст.
Я почала чухати потилицю від цієї неприємної ситуації. Мене накрила хвиля іспанського сорому.
Валерія непомітно вказала Вікторії на класну керівничку.
- Ой, вибачте! Просто... - дівчата шукали виправдань, дивившись одна одній у вічі.
- Сідайте. - промовила вчителька, яка вже помітно посміхалася.
- Оскільки всі в зборі, давайте знайомитись! Мене звуть Ангеліна Андріївна, як ви вже знаєте, я ваша нова вчителька і класна керівничка. А як вас звуть?
По нашому класу почали звучати різні імена, в тому числі моє.
- Оскільки ми вже познайомилися , настав час віддати вам книги. Я вирішила не проводити уроку. Тільки скажу одне: вчіться добре і якщо вам потрібна допомога по підготовці до екзамену з математики, я вам допоможу, тільки скажіть.
- У нас математику погано знає тільки Ірина з Ларисою. - з печаллю промовив Данило.
- Нічого страшного, я їх підтягну. - посміхнулася до мене з подругою вчителька.
Я і Лариса посміхнулися на цю сяючу посмішку.
Після цих слів всі почали ділити між собою книги і складати їх в портфель.
- Розклад надішлю в класну групу. Хоча ви, напевно, принесли з собою щоденники.
- Я принесла, але тепер його витягувати буде не зручно. - сказала я.
- Я теж приніс. - сказав Денис.
- Я теж, але теж вже не зручно витягувати його. - сказав Антон.
- Не даром я створила групу. - сказала вчителька. Здавалося, що посмішка з її лиця і не спадала, неначе була якась окам’яніла.
Коли кожен учень позабирав книги, всі попрощалися з учителькою і вийшли з класу, тільки от учителька зупинила мене з Ларисою.
- Дівчата, як вам краще готуватися до математики буде: після уроків в школі, чи може по відеозв’язку?
- Краще наживо. - сказала я.
- Я за. - підтримала мене Лариса.
- Добре, дівчата, урок буде проходити півгодини.
- Добре, не так вже й багато. - сказала я.
- Я чула, дівчата, що ви дуже швидко стомлюєтеся, тому я поговорю з вчителями, щоб не робили вам великого навантаження.
- Добре. - сказали ми, от тільки не знали, чи доречне слово вилетіло з наших уст, хоча просто мовчати теж не варіант. Не стояти ж стовпом.
- Можете йти.
- До побачення.
- До побачення.
З останніми словами я кинула на Ангеліну Андріївну погляд і посмішку. Вона мене також обдарувала теплим усміхом.
Коли вся наша сім’я була вже в машині, батьки в мене спитали:
- Ну як тобі нова вчителька?
- Чудова. Вона пообіцяла мені і Ларисі допомогти з підготовкою до математики . Також обіцяла, що поговорить з вчителями на рахунок навантаження домашньою роботою.
- Хм, дійсно хороша вчителька. - відповіла мати.
- Везе ж людям! - сказав брат. Його голос був з нотками образи.
- Ну, можливо, не повезло б, якщо я не була такою слабкою фізично. - сказала я.
- Можливо. - сказав брат.
Було таке відчуття, ніби мої слова його заспокоїли і навіть викликали співчуття до мене.
Коли ми доїхали додому, я відчула себе доволі енергійною.
- Ну як час в школі пройшов? - спитала сестра.
- Чудово. Вчителька топова попалася.
- От і прекрасно. – сказала іона й усміхнулася.
- Ще багато хто говорив, що вона дуже гарна. Це правда. Ще й ім’я просто напросто її описує: Ангеліна. Її посмішку кожен забере до себе.
- Ну то що, Іро, пограємо у футбол? - спитав Олег.
- Авжеж! Бери м’яча і погнали! - сказала із завзяттям я. Зазвичай я приходжу додому дуже стомлена, навіть після першого дзвоника, а тут такі зміни пішли. Мене це дуже здивувало і водночас порадувало. Було таке відчуття, що заряд моєму організму подарувала нова вчителька.
Такому моєму запалу батьки дуже здивувалися, адже майже завжди бачили в мені лінивого овоча.
- Дитино моя, що з тобою? Де ти сил взяла? - спитала мати.
- Хіба ж я знаю? Та й яка різниця звідки. Це ж непогано, що сили є.
- Твоя правда.
Після розмови з мамою, я пішла переодягатися в спортивний костюм. Коли я зайшла в кімнату, то одразу полетіла до шафи. Чесно кажучи, не пам’ятаю, як я поборола той шлях до хранителя одягу. Дуже багато в мене було енергії. Я акуратно зняла з себе одяг, а потім одягла вже костюм і, звісно ж, не залишивши речі просто так валятись (я ж не мій брат). А мій братик нечупара справжній, бачили б ви його кімнату! Поки матір не візьме віника в руки, то буде гірше, аніж у свинарнику. Справжня афганська стайня.
Гра відбувалася, напевне, годин три. Я пошкодувала, що бігала майже без зупинки, ноги боліли настільки страшенно, що аж померти враз захотілося. Коли я зайшла в дім, єдине, чого мені хотілося, лягти відпочити, але я мала ще декілька справ, які були просто невідкладними. Для початку я помилася, бо гонитва за м’ячем зробила з мене мокрого буряка . Потім, згадавши про не розібрані книги, я заходилася їх підписувати й обгортати . Книги заграли рожевими барвами (просто це мій улюблений колір), ну а далі заглянула в групу «11 клас», щоб поглянути на розклад. На понеділок він виявився доволі цікавим і легким, як на мене, окрім одного предмету.
- Розклад чудовий, от тільки математика... Я ж її взагалі не знаю, і не цікава вона мені, але що поробиш. Сподіваюся, ця вчителька допоможе опанувати хоча б базове, бо від екзаменів не втечеш. От завтра я і погляну на її здібності викладати предмет так, щоб він дуже добре запам’ятався. Хоча... Я не вірю в це. Вона навряче має якийсь досвід, молода зовсім. - думала собі я.
Поскладавши книжки з зошитами на свої законні місця і підготувавши одяг з портфелем на завтра, я пішла спати. Мене не так вимотала школа, як футбол. Я дуже швидко заснула, навіть не зрозуміла, коли це сталося.
На ранок я автоматом встала і без поспіху почала збиратися до школи. Та й що збиратися там! Вмилася і почистила зуби, та й все на цьому. Навідміну від однокласниць, я не витрачаю часу на макіяж. Мені було завжди цікаво, коли вони встигають фарбуватись, це дуже багато часу займає, як на мене. Я вмиюся, почищу зуби й підправлю свою розділену домашніми ножицями брову і мені цього досить. Щодо волосся, то в шкільні будні я його зачісую назад і закріпляю лаком, а на свята на голові роблю справжнісінькі шедеври. Поївши на сніданок млинців, я почекала брата в передпокої і ми разом попленталися до школи.
- Які в тебе сьогодні уроки, сестро?
- Історія, Біологія, Укр.мова, Укр.літ, Фізкультура, Мистецтво та останньою Математика.
- О, так тебе сьогодні буде вчити нова вчителька?
- Так. До речі, йтимеш додому без мене, я залишаюся після уроків на тридцять хвилин.
- Навіщо?
- Ну, вчителька готуватиме мене і Лесю до екзамену з математики.
- Он як, зрозуміло.
- Братан, а коли ти будеш знайомити свою дівчину з батьками?
- Не знаю.
- Боїшся?
- Трохи є.
- А ти розумієш , що рано чи пізно це треба буде зробити?
- Так.
- Так зроби і забудь. Скільки ви вже зустрічаєтесь? Два роки?
- Два роки, місяць і три дні.
- Дякую за уточнення. - сказала я саркастично.
Ну а навіщо мені точна дата?
- Нема за що. - посміхнувся єхидно брат.
- Так от, за два роки ти міг би вже набратися сміливості. Давай, я вірю в тебе!
- Ну я спробую... - сказав невпевнено мій брат.
- Короче, слухай! Береш сьогодні після школи свою дівчину і знайомиш з батьками! І ніяких відмовок та затягувань. Ферштейн?!
- Ферштейн.
Коли ми все таки доплентатися до школи, я зустріла свою подругу.
- Ларисо, привіт! Ну як, готова до першого дня навчання?
- Так. А ти?
- Теж.
Цей день для мене пройшов дуже швидко. Ну звісно ж, в перші дні навчання не дають багато домашнього завдання. Те, що задають, в більшості випадків легке у виконанні. Навіть математика для мене пройшла, неначе момент, я навіть з уроку багато що запам’ятала. Сиділа тільки й думала: а як же це вона так робить, що я все пам’ятаю, от ну як? Хоча, власне кажучи, неважливо, головне, що я пам’ятаю і все. Завдяки цій вчительці я в математиці вже маю прогрес!
І тому й сьогодні, коли уроки закінчились, ми з Ларисою зосталися.
- Ну що, дівчата, поки відпочиньте, через десять хвилин почнемо . - сказала Ангеліна Андріївна .
Ми з Ларисою поклали свої голови на парту від утоми, яку принесли уроки. Також від 45-ти хвилинного сидіння в нас дуже боліли спини, особливо в мене.
- Дуже спина болить в тебе, Ірино. - сказала Лариса мені. - Дати таблетку?
- Ні, своя є. - сказала я.
- Зрозуміло. Що, навіть уколи не допомагають?
- Ні. Я і на масажі ходила, і на турніку висіла і плавала часто, але воно не помагає. - випивши таблетку, сказала я і додала: - А от буду художницею, так це взагалі хана буде. - ховаючи пляшку води і таблетки, сказала я.
- О, так. Пам’ятаю, я так раз малювала, що спина боліла цілий день.
- А я пам’ятаю, як я одного разу так домалювалася, що аж кров з носа потекла, я так злякалася від того , що вона не зупиняється, що аж погано стало.
- Хах, а я пам’ятаю, як ми з тобою грали на вулиці, і ти мені хотіла зробити пас, але заціпилася за м’яч, позлизнулася і впала.
- Ага, ще потім я така стою навколішках з поранений коліном і від болі кажу: «Ларисо, я об’їхалась! Ахахах!»
- Так, це була кумедна історія. - сміялася Лариса.
Було чутно, як про себе тихенько засміялася вчителька, пишучи щось в зошиті.
- А пам’ятаєш, як ми пляшками пластиковими билися? - спитала Лариса.
- Так. А ти пам’ятаєш, як ти з моїм молодшим братом порвала покривало? Я потім це ще посеред ночі згадувала і ледве-ледве стримувала сміх.
- А пам’ятаєш... от лихо, я забула, що хотіла сказати.
- Що, мегабайти в мозку закінчилися? - єхидно спитала я, зшкіривши зуби.
- Заткнися. - сказала Лариса і подивилася на мене грізним поглядом. На мить здалося, що вона почне метати блискавкою.
- Все-таки закінчилися. - продовжувала говорити єхидно я.
- От я тобі влаштую.
- От якщо ти доженеш, а ти не доженеш, тоді і влаштуєш.
- Чому ж не дожену?
- А ти забула , як на минулій неділі я на футбольному полі всіх хлопців перегнала? Хочу зазначити, що там був і Дмитрій з 10-б класу!
- Це той, якого вважають найшвидшим у школі?
- Уже не його, а мене.
- А я й не здивована, що ти всіх перегнала, ти ж влітку з спортзалу не вилазила. Напевно, й прес вже накачала?
- Все, що тільки можна. Хай всі мене бояться.
- Особисто тобі, щоб когось змусити тебе боятися, не обов’язково ходити в спортзал. У тебе іноді буває такий погляд, неначе в маньяка, чесне слово. І взагалі, тобі достатньо намалювати грим і все. Ти одного разу так нагримирувалася, що я думала, що твоя сестра народить дитину раніше зазначеного часу, а твоя матір взагалі потрапить з інфарктом до лікарні. До речі, чому малюєш тільки порізи, простріли, синці і всяку таку нечисть?
- Бог зна. Мені подобається і все.
(прим. Тут можна додати передісторію про грим)
- Зрозуміло.
- Дівчата, почнемо? - спитала Ангеліна Андріївна.
- Так, особисто я готова. - відповіла Лариса.
- А ти, Ірино?
- Так, я готова. - посміхнулася я.
- Почнемо з самого початку. Тема називається: «Дійсні числа і дії з ними». Дівчата, ви знаєте щось із цієї теми, хоч трошки?
- Мало що. - сказала Лариса.
- Я взагалі нічого. Брат якось вчив з дробу робити мішане число, та й то я , напевно, вже забула. – обранила слово я.
- Ну чого ж ти нічого не знаєш? Знаєш, що таке мішане число і дріб. Вже щось. - посміхнулася до мене класна керівничка.
Я посміхнулася у відповідь.
- Так, почнемо ми з визначень: натуральне число, раціональне і ірраціональне число, дійсне число.
Коли наша щоденна підготовка дійшла до кінця, я зрозуміла таку річ: ця вчителька реально здатна навчити дитину розуму і заохотити вчитись. Жаль, що таких вчителів дуже мала кількість.
- Ну як дівчата, запам’ятали хоч щось? - спитала Ангеліна Андріївна. В її очах була надія на те, що її праця йде не даром.
- Так. - швидко і чітко відповіли ми.
- От і чудово. Я завжди рада вам допомогти. - ця янгол знову посміхнулася. - Не забудьте, дівчата, виконати домашнє завдання, добре?
- Добре. - сказали ми в унісон.
- Добре, тоді можете йти. До побачення.
- До побачення.
І я знову посміхнулася їй на прощання. І вона мені у відповідь.
Цілий день і вечір я носила цю посмішку в собі. Хоча, напевне, так воно всім. Кому вона стрінеться зі своїм чарівним усміхом, той і буде проносити його з собою довго в серці.
Зазвичай, коли я приходжу додому після школи, я буваю ну дуже зла, тому мене не чіпають і звикли до такого мого настрою. Але на цей раз все сталося не так, як було раніше. Першою це помітила матір.
- Доню, ти в доброму гуморі? - здивувалася матір.
- Хм, сама не знаю чому. - відповіла весело я і пішла жваво в кімнату.
Коли настав вечір, я знову готувала одяг і ранець на завтра. Подивившись на книгу з математики, чесно кажучи, мені стало так соромно перед вчителькою, через те, що я навіть елементарного не знала.
- Я досі не знаю всі правила ділення і віднімання. Боже, та я ж справжня невігласка! Але я обіцяю собі , що буду добре вчити математику , так не хочеться підвести цю вчительку... Я не маю права її підвести. По любому, вона і нас вчить, і сама ще вчиться, і просто побутові справи, одним словом, турбот у неї по горло. Ну, що ж, повторю ще на ніч те, чому вчителька вчила і піду спати. - сказала тихо я собі.
На повтор теорії я витратила десь десять хвилин і на практику півгодини. Покінчивши на сьогодні з навчанням, я почистила зуби, вмилася та й лягла спати.
Протягом цього місяця завдання по всім шкільним предметам були легкої складності. По підготовці до екзамену з математики вчителька теж не задавала складного. Тому цей місяць для мене швидко пройшов.
«А як для нової вчительки він минув? « - ставила я собі питання.
Жовтень
Ось вже потроху золотилося листя в нашого дуба, що красувався на задньому дворі нашого двох поверхового будинку. Дяка Богу, моє ліжко знаходилося біля вікна, тому кожного ранку, прокинувшись, я могла бачити золоті, зелені, білі, або зовсім голі руки цієї стійкої рослини в кожну пору року. А навесні мене ці ручища частенько будили своїм шорохом прикрас на ньому.
У жовтні не так уже й тепло виявилося. Температура впала настільки , що всі вже тільки могли ходили у верхньому одязі, а про весінньо-літній одяг й думати годі! Мені не подобалась така погода. Вона не давала мені позитивних емоцій, через що я ходила днями сіра й пасмурна, як хмара. (прим. Далі доданий текст редактором) Якщо хтось тут і шукав естетизму, споглядаючи за холодними слізьми через екран вікна, але я точно не була однією з них попри любов до живопису.
Єдиною людиною, хто приносив мені щастя в ці дні хандри, так це була вчителька, яку вже вся школа встигла прозвати «земним янголом». І придумають же таке!
- Так... сьогодні перше жовтня. Перше жовтня?! Це ж день вчителя! Я маю привітати вчителів зі святом! Сподіваюся, мама потурбувалася про букети... - говорила собі я, дивлячись в календар. Я вирішила покликати матір.
- Мамо!
- Що, доню? - спитала в мене мама, зайшовши в мою кімнату.
- Мамо, я про букети для вчителів забула...
- Не переживай, я вже все підготувала, я ж знаю, що ти вічно забуваєш про квіти. - сказала з докором в кінці матір.
- Я не винна. - відповіла злобно я на докір.
- Ех. - єдине, що промовила мати перед тим, як вийти з моєї кімнати.
Коли все таки я залишилася одна, мені спала на голову думка, що новій вчительці треба подарувати більший букет. І не тільки тому, що вона дуже виявила свої викладацькі якості навідмінно, а просто я почала відчувати до неї симпатію, тому мені захотілося її здивувати великим букетом троянд. Я хотіла купити його для неї. Точно такий, який я дарувала на перший дзвоник, але трохи більший. Я вирішила по дорозі в школу заскочити в квітковий магазин. Вийшовши зі своїх думок, на годиннику було вже 8.00 .
- БЛІНА, треба спішити!
Я швидко вискочила з портфелем зі своєї кімнати і накинула на себе пальто з миттєвою швидкістю. Одягнувши свою шовкову шапку і взувши осінні черевики в високим підйомом, я птахом вилетіла на вулицю. (прим. Опис одежі редактором)
- Сідай, сьогодні я вас повезу. - сказала сестра мені і брату.
- Сестро, ми можемо заїхати в квітковий магазин? - спитала я.
- Так, ми можемо, але навіщо?
- Я хочу купити новій вчительці особливий букет. - сказала я.
- Що, може закохалася в неї? - спитав єхидно брат.
- Ти ідіот?! - спитала я з сестрою в один голос.
- Я ж пожартував... - сказав брат і додав: - А от серйозно, чого ти затримуєшся в школі, чому Лариса раніше виходить зі школи після уроків?
- Якщо я затримуюсь, то це не значить, що я з нею там чимось займаюсь, просто Лариса краще засвоює нову інформацію, ніж я, тому мені доводиться залишатися довше, ясно?
- Ясно.
- І більш ніяких таких версій мені. Ми в робочих стосунках. Просто вчителька і учениця, не більше! - в пориві гніву сказала я.
Як він міг таке подумати?! Він точно ідіот.
Поки я розмовляла з братом, моя сестра вже підвезла мене до магазину.
- Все, іди вибирай. - сказала Мелашка і посміхнулася.
- Я швидко. - сказала я і вийшла з машини.
З вітрини виднілися різні квіти різних сортів. Чого там тільки не було! І піони, і фіалки, і троянди, і тюльпани. І дяка Богові, там були ті квіти, які потрібні мені. Я вирішила взяти 15 штук. Підійшовши до каси, жінка дуже здивувалася.
- На день народження берете? - поцікавилася касир.
- На день вчителя. - посміхнулася я і протягнула гроші.
- Хорошого дня вам. - посміхнулася мені касир.
- І вам того ж. - відповіла я і попленталася до автомобілю.
- Хм , ти реально швидко прийшла. - сказала сестра.
- По дорозі в магазин я одразу помітила те, що потрібно. - сказала я.
- По-моєму, матір купляла такий букет тобі на перше вересня. - сказала сестра.
- Так.
- Ти ще й пам’ятаєш який букет був? Це щось нове.
- Просто Ангеліна Андріївна сказала що це її улюблені квіти, от я і запам’ятала випадково. Сама не знаю, як так вийшло. Я коли читаю вірші, можу випадково запам’ятати з нього рядки.
- А , ну про вірші вже всі знають. Ти прямо як склад поезії, чесне слово! - сказала Мелашка, посміхнувшись.
- Ну я ж люблю сильно літературу, тому і знаю багато поезії. У мене по літературі майже завжди одні 11 стоять!
- Про це теж всі знають. - посміхнулася мені сестра.
- Що ж ти, Іро, в поезії знайшла? Чим вона тебе вабить ? - спитав брат і додав : - Як її любити можна? От математика...
- Література - це романтика, сама душевність, психологія, філософія. Література - це про життя, її складність, іноді й фантастичність. Література виховує, навчає, розширює кругозір, дає посміятись і поплакати, коли потрібно, а математика? Одні цифри і більш нічого...
- Математика - це не тільки цифри! Оці цифри, як ти кажеш, теж мають значення для людства! Завдяки розрахункам багато експериментів у світі проходять успішно, світ може уникнути різних катастроф, з’являються нові гаджети тощо. Математика - інструмент пізнання світу!
- Мені математика в житті мало коли потрібна, хто хоче, хай і займається нею. Мені здається, якщо б я арифметикою займалася весь час, я через два дні потрапила б в дурдом «Веселка». Мені й калькулятора вистачить. - відрізала я, а тим часом думала-гадала про Ангеліну Андріївну. Мені так хотілося її побачити!
- Через десять хвилин я буду вже в школі. Мені не багато чекати... - думала собі я.
Все таки, ось оті нещасні хвилини мого життя переросли в цілу вічність. За всю історію навідування навчального закладу, до школи я так рвалася вперше. Причиною слугує, вже зрозуміло, що вчителька з математики. Я хотіла чим скоріше їй подарувати ці троянди. Щоб дорога не здавалася такою нудною, я ввімкнула музику на телефоні і слухала її в навушниках, занурившись в думки і мрії. Хоч якось намагалася вкоротити час і дорогу, але ті метри асфальту неначе дражнилися зі мною, не хотіли ну ніяк вкорочуватися. Здається, я вже близько, але ні - ілюзія. Поки їхали, мої очі розглядували все, що було навкруги, оскільки інші методи боротьби з часом мені не дуже й то допомагали. Будинки, магазини, парк, дерева, небо, сірі хмари диму з вихлопних труб автомобіля, домінантні і статичні люди були об’єктами вивчення для моїх сірих очей.
- О, ми майже вже приїхали! - сказав брат.
- Ну нарешті! - вирвалося з мого рота.
- Нарешті? Ти ж завжди нехотя в школу збираєшся! - сказали здивовані сестра з братом.
Що ж накоїв мій рот! Не можу тепер сазати, в школу рвалася тільки через симпатію до Ангеліни Анріїївної. Тепер я мала цим двом щось відповісти, у мене швидко достигла для цього фраза.
- Звісно ж, нарешті! Це останній рік мого навчання в школі! Треба провести цей рік максимально корисно і максимально довго там…
- Знаєш, Іро, я тебе розумію. Проходили. - сказала розуміюче сестра. Схоже, моя відмазка подіяла, що дуже мене тішило.
- Все, приїхали. - сказала Мелашка. - Удачі вам у навчанні і гарного дня!
- Тобі теж гарного дня! - сказала я з братом і, забравши квіти з салону, захлопнули двері автомобіля.
- Сестро, ти точно не кохаєш її? - спитав на вухо брат, поки ми йшли до воріт школи.
- От я не розумію, тобі що, з першого разу не було зрозуміло? Ні! Це просто подяка за великий труд! - нагримала я на брата.
- Заспокойся.
- Так ти ж сам мене провокуєш на скандал. - вже спокійно сказала я. - Прошу, не задавай мені тупих питань, ок?
- Ок. - видихнувши, невдоволено сказав брат.
Наша розмова завершилася, коли ми дійшли до порогу. Зайшовши в школу, я і брат повісили свої куртки на вішалки, після чого кожен поплентався в свій клас.
Першим уроком сьогодні була математика. Чудово. Зайшовши в клас, мені одразу кинулася в очі незліченна кількість рослинності, одягнуту в прозорий сповиток і зав’язаний золотим поясом. Такого тут наводилося цілий клас. На кожній, без виключень, парті лежало по декілька букетів квітів. Були і троянди, і орхідеї, і чорнобривці, і тюльпани. Склалося враження, що весь наш клас пограбував квіткову алею. Моя ж купа вирізнялася рожевизною троянд, які знаходилися серед інших букетів, які сяяли червоними пелюстками.
- Всім привіт! - привіталася я зі своїми однокласниками.
І у відповідь посипалася на мене велика кількість привітань .
- А кому це такий великий букет приготували? - спитав Данило.
- Та от новій вчительці вирішила зробити такий подарунок.
- А як такому янголу не подарувати? - посміхнувся Данило.
- Чесно кажучи, для мене це другий вчитель, який вміло викладає свій предмет. - сказала я.
- Отут згодна. Вона реально веде дуже класно. - сказала Вікторія.
- А скільки до уроку залишилося? - спитав у мене Денис.
- 8.29, скоро буде урок. - сказала я. Після моїх слів одразу почулося дзеленьчання дзвоника.
Я дуже раділа, що нарешті настав цей очікуваний для мене момент. Я вже уявляла в голові, як я підноситиму і даруватиму квіти поводирці нашого класу, огорну усміхом, а вона усміхнеться мені.
Але мої очікування на класну керівничку обірвалися. Коли почали відчинятися двері в наш клас, я сподівалася, що то викладачка з математики йде, але прийшла вчителька Історії України. Ніхто не розумів, що відбувається. Де Ангеліна Андріївна? Багато хто думав, що просто вчителька знову переплутала класи. Але, на жаль, не цього разу.
- Сьогодні у вас не буде уроку математики, замість нього буде історія. - подивившись на учнів, сказала «істеричка», як дехто з класу вживав замість «історичка».
В той момент я не знала, що я відчувала. Напевно , все одразу: страшенний гнів, розпач і образу. Образу на життя. Я так чекала того, щоб зробити презент вчительці, але цей момент обламався тим, що вчителька не змогла сьогодні прийти на роботу через стан здоров’я. Ні, я її не винила, але просто образливо те, що я хотіла зробити приємно, але не могла ніяким чином. І тоді мою голову заполонила одна думка: «А що, якщо віднести особисто їй квіти? Та звідки мені знати адресу її дому?» З цим питанням я звернулася після уроку до Валерії, яка точно буде в курсі, де, хто і коли. Ми її прозвали «хакером» або «довідковою».
- Валеріє, потрібна твоя допомога.
- Валяй.
- Мені треба адресу нової вчительки.
- Ок.
- Я тобі за це куплю шоколадку. - заохотила я дівчину.
- Дві.
- Добре. - згодилася я.
Якось було все одно, якою буде ціна за інформацію, мені було важливо знайти ту вчительку, чого б це мені не коштувало, тому я згодилася і на дві шоколадки. Не так вже й багато просить. Для кого можливо і багато, але на даний момент не для мене. Адреса цінніше важить, ніж навіть тисячі кілограм солодощів. За п’ять довгих хвилин, Валерія звернулася до мене:
- Ось, на тобі, тримай.
- Дякую велике! Я завтра тобі принесу шоколадок, добре?
- Добре. - сказала однокласниця і пішла готуватися до уроку, який вже почався.
Коли подивилася на адресу будинку, де живе вчителька, я була дуже здивована: виявляється, вона живе недалеко від мене! Дивно, що я не чула нічого про новосілля, адже наше містечко не таке вже й велике і новини розлітаються по людях , мов на крилах. Хоча я з тих , що могла щось прослухати. Ну це вже не важливо.
Уроки для мене проходили дуже довго. Навіть довше, ніж вічність. Оті десять хвилин в автомобілі сестри були лиш квіточками в порівнянні з очікуванням кінця навчального дня. Коли я все таки висиділа марудні уроки, я з таких поспіхом збиралася до виходу школи, що мало шапку не забула.
- Брате, ти йдеш додому без мене.
- Але ж у тебе не буде з нею сьогодні уроку, її нема в школі.
- Я знаю, але в мене є деяка справа.
- Ну зрозуміло, яка. - подивившись на троянди, сказав брат. - Ти хоч знаєш, де вона живе?
- Вже так.
- Звідки?
- Мені допомогли.
- І хто ж?
- Валерія з мого класу.
- А, та сама «хакерка»?
- Ага.
- А коли ти приблизно повернешся додому?
- Не знаю. В будь-якому випадку я там довго не буду, а тільки віддам квіти і все.
- Зрозуміло.
- Уявляєш, Ангеліна Андріївна живе недалеко від нас!
- Хм, а чому я не чув ні разу за літо щось про новосілля?
- Оце ж і я думаю.
- Ну вона точно недавно в нашому місті. Вона користується навігатором, іноді в нас питає, де що знаходиться, які тут є гарні місця тощо.
- Хм , а може новосілля ніякого не було? Чого ми напали тільки на цю версію? Може, вона переїхала жити сюди до своєї рідні.
- Можливо.
- Добре, брате, бувай.
- Бувай.
Після того, як ми вийшли за межі школи, наші дороги розділилися. Я змогла дізнатися дещо про здоров’я вчительки. У неї підвищився тиск і пішла кров з носа. Мені стало жаль її.
Мені чомусь захотілося купити їй солодощів, тому я завітала ще до крамниці і купила для неї цукерок. Я вирішила бути ризиковою - взяла шоколадні з горіхами, яким через останній компонент не всім до смаку. Коли було все готово, я відправилася до вчительки додому. Бувши біля її порогу, мене почало трясти, як осиновий листочок, що для мене було дивно. Ну чого мені боятися? «А раптом у неї хлопець є, а я прийшла з коробкою цукерок і з квітами, наче який дворовий пацан» , «А раптом виявиться, що я сплутала адреси?» - такі думки навідувалися до мого мозку. Щодо наявності хлопця, я заспокоювала себе тим, що я б вже знала про його існування, від школи я почула б про його. Цей янгол став об’єктом обговорень, у хорошому сенсі, хоча мені здавалося, що вони забагато хочуть про неї знати, що не дуже мене тішило. Хто ж хоче, щоб у його особистому житті копалися і вели дискусії щодо того, чи є друга половинка, чи немає?
Я стояла дві хвилини в страху, але все таки постукала в двері. Перший, другий і третій. Все таки щось наплутала? Ні. Я почула, як хтось йде в сторону дверей. Мені майже одразу відчинили.
- О, це ти, Ірино! Добрий день!
- Доброго дня! Я отут короче... Вас не було в школі, і я вам от принесла квіти на день вчителя і цукерки в знак подяки за те, що готуєте мене до іспиту. - сказала я з посмішкою на обличчі. Мій страх, який прийшов у свинячий голос, видавав мене, але вчителька на це нічого не сказала.
- Ну раз ти прийшла, то проходь. - сказала з янгольською посмішкою на вустах вчителька.
- Ага, добре. - сказала я і пройшла в дім. Не вмію й досі я людям відмовляти.
Янгол пригостила мене чаєм і спитала про успіхи в школі за сьогодні. Оскільки у мене з’явився час на переговори з вчителькою, я спитала про причину, чому не було її сьогодні.
- Та трохи тиск підвищився. - сказала Ангеліна Андріївна.
- Як ви себе зараз почуваєте?
- Вже добре. Якщо хочеш, то ми можемо сюди покликати Ларису і позайматися математикою. - запропонувала мені вчителька.
Я би радо в неї посиділа, та мені не хотілося її турбувати зайвий раз. Я хотіла дати їй спокій і час на відпочинок, тому я відмовилася.
- Добре, до зустрічі! Не хворійте! - сказала я, вже виходячи за межі будинку.
- До зустрічі! - сказала мені вчителька на прощання.
Прийшовши додому, я поробила уроки, помилася, поїла та й одразу в люлю. Я була рада, що тепер знаю адресу янгола. Мені здалося, що коли я протягувала їй той букет, її очі засяяли яскравіше Сіріуса, на обличчі я помітила легко почервонілі щічки. Ангеліна Андріївна явно не очікувала, що я прийду до неї. В мені моментами з’являлося таке відчуття, неначе вона на мене чекала, але це просто відчуття, і їм не завжди можна довіряти. Перевірено часом. В роздумах про сьогоднішній день я швидко заснула.
Мені наснився дуже цікавий сон. Я, одягнута у вишиванку з віночком на голові, сиджу на галявині, застеленою квітами і посипаною золотом сонця. Сиділа і роздивлялася все навкруги. Крім мене, більш нікого не було до того моменту, поки не почулося тупотіння копитами, яке приближалося дуже швидко до мене. От тоді, дуже злякавшись, я хотіла вже тікати, але мої ноги неначе вросли в землю. Це кінець поганого ( як я спочатку думала ) сну? Ні. Кінь вороненький став біля мене навпроти з козаком на ньому. Я не розуміла, що відбувається.
- Ірино, у мене є для тебе дуже важлива новина! В цьому році ти знайдеш свою долю, але ти маєш дуже постаратися, щоб вона не вислизнула з твоїх рук.
Я не одразу зрозуміла, що мова йде про дівчину.
- І хто ж це буде, козаче?
- Ти сама дізнаєшся. Твоє серце затріпоче, побачивши її. Так зо мною було.
- Її?
- Так. Її.
- Її, тобто дівчину чи долю? Чи людину?
- Дівчину.
- Можливо, ти наплутав, я не...
- Ні, я не наплутав. - перервав мене молодик і поскакав зі своїм конем в село. Напевно, до сивочолої матері або до своєї дівчини, а може до обох, хто зна.
- Що ж це виходить, у мене буде козачка, а не козак? - задавала я собі питання, ще досі знаходившись на заквітченому полі.
На цьому мій сон завершився. Можливо, я б побачила подальший розвиток подій, якби мене посеред ночі не розбудив плач Софійки. Але він швидко стих, бо сестра заколисала на руках племінницю, тихо наспівуючи колискову. І тоді, коли вже не було змоги заснути, бо взагалі не хотілося, я думала про цей сон. - Що, чорт забирай, він сказав?! Невже я покохаю дівчину?! А раптом це й вправду здійсниться?! - я перелякалася не на жарт.
Я завжди свято вірила в те, що мої сни здійснюються, бо так і є. Те, що мені сниться, майже завжди втілюється в реальність. Я сподівалася, що сон про кохання до дівчини ввійде до списку «не збудеться».
- Я не прийму того факту, що я нетрадиційної орієнтації. Ні. Ні-і-і! Це буде такий мені утиск у суспільстві, що я не знаю, чи переживу це. Одружитися не можна, через це взяти дитину з дитбудинку не можна, таких людей багнюкою обливають! І за що ж? Я навіть не знаю, як поставляться батьки до такого факту про мене, якщо б він був. Але, на щастя, я люблю тільки представників сильної статі, тому в мене ніяких проблем не буде, чому я дуже рада. - думала собі я.
Проаналізувавши дані зі сну, я заспокоїлася і лягла спати, але ненадовго. У серці і в мозку щось йокнуло, від чого мої повіки розплющилися.
- Стоп, а мені ж вчителька симпатизує... Чи може це означати, що ... Ні! Не може! Симпатія, просто симпатія, як до вчительки і все. - казала тихо я собі, але мене ця ситуація зі сном далі непокоїла, муляла в мозку.
Тоді я уявила собі таку ситуацію: якщо б захворів хтось з інших вчителів, я б пішла прямо до них додому з букетом квітів, ще й цукерок взяла б? Ні. Я навіть для того, щоб знайти адресу, була готова на все, аби тільки її знайти. Я раділа тим координатам на папері, як люди смерті путіна. Коли я вже робила висновки, моє серце розривалося від того, що я зрозуміла для себе: мені Ангеліна Андріївна симпатизує не як вчителька, професіонал своєї справи, а як дівчина! Тільки уявити: як дів-чи-на! Я не розуміла, що мені з цим робити, куди бігти, як рятуватися від цього. Кохання, як кайдани. Таке тяжке й назойливе, тільки одні муки з ним. Я хотіла плакати. І раптом... Я справді заплакала, впершися головою в подушку. Коли море сліз затопило тканину, що хоч викручуй, я перестала це робити. На душі вщухла буря. Стало настільки легко і вільно, що, якби у мене були крила, як у дядька Кирила, я б вилетіла з вікна, і мандрувала нічним містом. А потім... а потім я б полетіла в гаї і поля, не минула б ріки й гори, тільки там можна знайти мир і спокій. Вчителька з української мови та літератури мала правду: коли поплачеш, тобі стане легше. Не тримай в собі. Хочеш плакати - плач.
Оскільки я люблю спати з трьома подушками, я взяла іншу, на яку можна було б покласти голову, адже заплакана вже лежала на стільці. Незабаром я заснула і проспала до ранку.
Листопад
Листопад. Осінь. Погана погода. Все звично, нічого нового. Ні, все таки є. Щодо погоди, вона стала зимнішою, ніж того місяця, золоте волосся дерев вже потроху вимирало, внаслідок чого випадало. А щодо школи, то завдання нам давали вже набагато важчі. Хоч мені з Ларисою їх задають менше, але все одно якось туго виконувати і ті, які задають. Підготовка до іспитів у мене проходить непогано. Симпатія до вчительки тільки стає сильнішою. І ця сила взагалі неконтрольована. Я шукала причин не любити її: у зовнішності, у характері, але ні, нічого я не знайшла. Чи недоліків дійсно немає, чи я поганий детектив? Тримати дистанцію між нами не вийшло б ніяк, тому про цей варіант і не думала. Я собі казала, що вона вчителька, а я учениця і ми не можемо зустрічатися, та й взагалі ми обидва дівчата, тому такі стосунки будуть ризиковані; може ж бути таке, що про це хтось дізнається й тоді мені і вчительці буде непереливки - це гарантовано. Щоб хоч трохи викинути Ангеліну Андріївну з голови, я видалила ту музику, з якою вона у мене асоціювалася і змінила на новішу, взяла на себе вигулювання собаки і догляд за дитиною Мелашки. Всі з мого оточення дуже дивувалися, звідки у мене такий порив бажання допомогти.
- Доню, чому це ти так різко стала допомагати? - спитала матір, поки мила посуд.
- Мені здається, що у мене дуже мало зобов’язань, таке відчуття, що ви взяли на себе більше. - відповіла я, нарізавши помідори для салату.
- Може не треба? Збережи сили для навчання.
- Ні, я допомагатиму, і це не обговорюється. - відрізала я.
- Сестричко, побережи себе, ти й так багато працюєш, як для свого здоров’я. - сказала сестра.
- Ні. - відмовила я . - Все нормально, не переживайте. Для мене догляд за племінницею - найкращий відпочинок. Вона поки дуже маленька, тому енергії багато не витрачу. От підросте, і доведеться за нею бігати. - жартуючи, додала я.
- Ахаха, що точно, то точно! – засміявшись , мовила сестра.
Приготувавши салат, я пішла в кімнату брата.
- Брате, дай собаку.
- На, бери. Ем, я хотів сказати тобі дякую за те, що вигулюєш мого пиріжочка. - сказав брат і додав: - Може ти хочеш якоїсь оплати за вигулювання?
- Ти з глузду з’їхав?! Нічого мені не потрібно!
- Ну добре тоді, бери її та йди.
Я забрала собаку і пішла на двір.
Як на мене, брат мені вже робить оплату, коли дає собаку . Якщо б не дав , я б її не вигулювала . Замість цього сиділа б в кімнаті , а що відбувається зі мною в кімнаті? Правильно, думки про Ангеліну Андріївну линуть і линуть до мене. Ця собачка частково мій рятівник. Раніше я водила собаку до місцевого парку, але тепер я її вигулюю виключно в нашому дворі. Одного дня, вигулюючи собаку в парку, я наткнулася там на класну керівничку, але дяка Богові, вона мене не помітила. Як виявилося, у неї теж є собака! Коли я була в неї, то собаки не було. Можливо, собака була в іншій кімнаті або Ангеліна Андріївна її тоді взагалі не мала, Бог знає. Хай там як, але я більше не піду з собакою в парк. Я вирішила зайнятися дресируванням собаки. Ну а що? І я займуся чимось новим, і собаку слухняною зроблю. Якось мені довелося бігати за цим непослухом дуже довго і зловила я його в своїх сусідів. Клас! Добре, що я спортивна натура і наздогнала його швидко, а то так би просто не спіймала б. Оскільки я не зналася в дресируванні зовсім, довелося зайти в інтернет на перший ліпший сайт та почати читати: з чого прокладати шлях навчання собаки, скільки часу на це потрібно, як правильно вчити її командам, чим винагороджувати і так далі. Коли я достатньо вигуляла таксу, я віднесла його назад в кімнату брата, після чого пішла колисати дитинча. Колисала, колисала, а вона ні в яку! Все плаче та плаче. Я її намагалася напоїти молоком, але вона прибирала своїми малесенькими рученятами пляшечку з рота і плакала далі. Я взяла дитину на руки і почала їй наспівувати колискову. І сталося диво: вона заснула в мене на руках. Не пройшло й п’яти хвилин! Враз я почула скрип дверей. Це прийшла сестра, яка, як виявилося потім, підглядала за мною.
- А ти добре співаєш. Схоже, ми тебе маємо в школу співів віддати.
- О Господи, налякала! - прошепотіла я.
- Навіть у мене на руках вона швидко не засинає. - посміхнулася сестра і додала: - Тепер я знаю, хто буде сколихувати мою доньку.
- Із задоволенням. - тихо сказала я.
- Клади її тихенько в ліжечко і пішли вечеряти.
- Добре, зараз.
Поклавши дитину, я попленталася з сестрою до столу.
- О, нарешті всі в зборі! - сказала мати, подаючи до столу, салат, зроблений моїми руками. Я дуже через нього переживала, адже готую я таке майже вперше. Я не люблю зависати на кухні і готувати там щось, мене чекають інші творчі діла.
- Ти так хвилюєшся за той салат... ти нам туди нічого не підмішала? - єхидно спитав брат.
- Звісно, ні! Хоча, якщо робила б особисто тобі, то підклала б. - єхидно відповіла я.
- Гей! В сенсі підклала б? А що я тобі зробив?
- А то ти не знаєш.
- Ні.
- Своє тупе питання на день вчителя пам’ятаєш?
- Ну так а що?
- А то, яка різниця тобі, який то був для неї букет? Якщо він інший, то це нічого не значить. Принаймні, у моєму випадку.
- А про що це ви? - спитали нерозуміючи суті конфлікту батьки. - Мелашко, може ти поясниш?
- Е ні, Іра захоче розказати, розкаже.
- Іро, про що ти говориш? - спитала мати.
- Ну я новій вчительці купила букет троянд. Вона ж не тільки в школі викладає. Вона після уроків мене з Ларисою готує до іспиту з математики. А могла б в цей час перевіряти зошити учнів. Вона ще й вчиться в університеті. Короче нас вчить і сама вчиться. А ще вона в нашій школі організатор свят. На неї багато роботи накидано, от я і вирішила зробити їй приємно.
- О, так ти молодець, правильно зробила! А що ж наробив Андрій? - спитав батько.
- Почну з того, що я попросила сестру зупинитись біля квіткового магазину. Вона спитала навіщо і я розповіла їй нащо. А він умудрився спитати в мене таку річ: ти в неї, що, закохалася? - відповіла на питання я.
- Так я ж в жарт! - сказав мені брат. - Ти що, жартів не розумієш?
- Я не люблю такі жарти. - відрізала я.
Брат замовк.
- Так, давайте їсти нормально! - сказала сестра.
Далі всі їли в мертвій тиші. Коли всі поїли , я запропонувала помити посуд. На щастя, мені не відмовили. Якщо б мені не дозволили цього робити, я б пішла в кімнату, а моя голова не мала бажання туди йти, бо як тільки зайшла б, думала б про янгола, через що я навмисне розтягувала час миття посуду. Коли я перемила весь брудний посуд, в тому числі з чистим, я розчарувалася, бо не могла знайти іншого заняття собі.
- Іро, допоможи з малою, будь ласка. - покликав мене чоловік Мелашки.
- Вже йду! - сказала пафосно я.
Яка радість! Знайшлося ще одне діло! Поки я колисала цього маленького янголя, я згадала шкільного янгола. Я не знала, що мені робити зі своїми почуттями.
- Думи мої, думи... Лихо мені з вами! Якщо б можна було про це розповісти, я розповіла б вже давно. А так ... - думала собі я.
Сидівши з дитинкою на руках я думала про те, кому або як можна розповісти про те, що мене мучить більше місяця. Довгий час мені здавалося, що в мене велике коло спілкування, але коли я думала в голові про те, хто міг би бути чудовим хранителем секретів, я нікого підходящого не змогла підібрати. До мене дійшло: я ж можу все розповісти вчительці, але так, щоб вона не знала, хто їй написує. Я вирішила спробувати писати їй листи анонімно. Чудова ідея!
- Все, можеш бути вільна! - сказала сестра, зібравши свій чемодан. Вони вже мали повертатися до свого дому.
- Якось жаль прощатися, з ними так добре, проте завтра вони їдуть від нас
Завтра вже не буде змоги няньчити свою улюблену племінницю... - думала засмучено я.
Віддавши дитину в руки батькові, я пішла до своєї кімнати. І тут почалося: думки про Ангеліну Андріївну линуть і линуть до мене! Невже якась там симпатія переростає в почуття?
- Я зараз же напишу їй листа! - думала я.
«Доброго дня, високоповажний янгол. Я б Вас не янголом назвала, а Богинею! Я не розумію, як я ще не померла від такої краси. А як Вам краще? Богиня чи янгол? Або, може, все одразу? Янгол і Богиня? Я знаю, у Вас є свої проблеми, але я своє лихо не можу вже таїти. Я хочу Вам розповісти про те, що мучить мене вже давно. Про те , що приносить часто смуток і біль в душі. Зараз я говорю про велику симпатію до Вас. З кожною хвилиною, вона наростає і наростає, як та сніжка, яка за лічені хвилини зробиться великою грудочкою снігу. Так і з симпатією: спочатку малесенька, а потім... більша, ніж айсберг! Я не знаю, як так вийшло. Чи може симпатія перерости в романтичні почуття? Боюся, що так, хоча вона вже давно переросла в почуття до Вас. Мені здається, що заради Вас, прекрасний янголе, я буду згодна на все, лиш би Ви були моя. Але це не можливо. Я Вам чужа, і я це знаю. Знаєте, недавно мені приснився сон, де я сиділа у гаю і до мене під’їхав козак на коню вороненькому, який сказав мені, що я свою долю знайду в цьому році, а хто саме моєю долею буде, він конкретно не сказав, тільки дав одну істинну підказку: коли серце затріпоче перед цією людиною, то вона і буде долею моєю. А воно тріпоче тільки тоді, коли я бачу вас. Так. Я ніколи такого не відчувала, поки Ви не сталися в моєму житті. Ще той козак сказав, щоб я боролася, інакше Ви вислизнете з моїх рук. А чому вислизнете? Яка причина послугує тому? Я не знаю. А ще я не знаю, чи боротися за Вас чи ні? Та й чи маю боротися? Я б хотіла. У Вас є хтось, чи нема? Знати б мені. Якщо є, то не лізтиму більше з листами, а якщо нема, то я б Вас добивалася... Якби ж Ви знали, як я хочу підійти і хоча б обняти Вас або просто напросто потримати за руку. Писала від щирого серця епатажна Tomboy для моєї таємної Божественної Любові».
Коли лист було дописано, я поклала його в конверт, прикрашений наклейкою з моїм авторським логотипом «МОІ» і чекала наступного дня, що його відправити, а це буде десь приблизно о 16.00.
Наступного ранку я встала трохи раніше, ніж зазвичай. Напевне від того, що я переживала за сьогоднішній момент, який має ще настати. А цей момент буде на пошті. Я вмилася, почистила зуби, а після цього вже тільки поїла. Сьогодні на сніданок були млинці, які уміє готувати вже не тільки мама, а й сестра. Я поки снідала, щось дуже захотілося навчитися робити точно такі самі млинці. Буду й собі готувати. Мати з сестрою не вічні...
Після сніданку я не раз навідала свою кімнату, що одягнутися, як слід і забрати портфель.
- Що ж сьогодні одягнути? Може сорочку з джинсовими штанами? Чи, може, спортивний костюм? - думала я, стоячи перед дзеркалом.
Врешті-решт, я одягнула камуфляжні штани з зеленою футболкою, а для ніг я вибрала щось схоже на черевики для військових. Те, що я побачила в дзеркалі після примірки, дуже сподобалося, тому я залишила все, як є. Здавалося мені, навіть почала відчувати себе впевненіше, і настрій покращився. Сьогодні я прикрасила своє зап’ястя чорним смарт-годинником. Забравши портфель, я попрямувала до передпокою, де на мене вже чекав Андрій.
- Де ти так довго була?
- Збиралася.
- Не можна було це робити швидше?
- Ні. Пішли вже. - сказала я, одягаючи на себе пальто.
- Пішли.
По дорозі до школи, я з братом розмовляла про його дівчину.
- Брате, я в тебе забула спитати, ти водив свою дівчину до нас?
- Ні.
- Чому?!
- Ми розсталися.
- Але чому?
- Вона сказала, що втратила до мене інтерес через те, що я граю в ігри.
- Знаєш, я не здивована, що вона тебе кинула. Вибач, що кажу напряму, але ти дійсно довго сидиш в іграх, а міг би з нею проводити час.
- Я ж не винен, що я рівень ніяк не можу пройти вже третю неділю!
- Так не грай, а то так всіх рідних згубиш! Невже тобі якийсь рівень важливіше твоєї дівчини? Все вічне, а твоя любов - ні. Любов, як вогонь, не будеш доглядати за нею, от і угасне вона.
- Твоя рація, але тепер її не повернути. - зажурився брат.
- Поговори з нею, вибачся перед нею.
- Чому я маю вибачатися?!
- А ти не розумієш за що?! Ти хочеш її повернути взагалі , чи ні?!
- Хочу, але не вибачатимусь.
- Переступи гордості поріг і попроси в неї вибачення за те , що не приділяв їй уваги, а сидів в іграх! Я знаю, що це важко, але потрібно!
- Добре, я подумаю...
- Не думай, а дій! Тобі краще не сидіти і гадати, не знаючи чого, а послухати мене і зробити так, як я сказала! Ти розумієш, що ти можеш її втратити? Може, в неї хлопець вже інший є.
- Немає в неї нікого! - розпсихувався брат.
- Звідки ти це знаєш?! Ти впевнений в цьому?!
- Якщо у неї був би хтось, вона у сторіз виклала б же давно.
- Ти далі слідкуєш за нею? Ах, чого я питаю...
- Так, слідкую.
- Доказ того, що ти любиш її досі. Дій, брате, дій.
- Ну добре, ок, вговорила, поговорю сьогодні ж з нею і якнайшвидше.
- Правильно.
Ось ми вже й дійшли до школи. Нарешті! Уроки проходили для мене дуже весело і швидко. Наш жартівник, це той, що заводила класу в нас, розповів історію про те, як він з братом був на святі, і вийшло так, що місця для них припали недалечко від котла. І в брата Ігоря нагрілася сильно товстовка.
- Брате, щось у мене одежина сильно нагрілася, напевне, я горю там вже. - жартома сказав юнак.
- Так я зараз бензином потушу. - пожартував Олексій.
Після цієї розповіді регіт линув і по коридору, його було чутно в інших класах, як потім ми дізналися. Не стримав сміху і вчитель мистецтва. Я не розумію, як у мого однокласника виходить всіх смішити, навіть якщо жарт так собі? Напевне, його артистизм грає велику роль. Експресія рулить...
На уроці математики я через силу змушувала себе не дивитися на вчительку, і в мене виходило! Коли уроки завершилися, мені довелося готуватись до іспиту без Лариси. Її цілий тиждень не буде в школі. Тепер п’ять днів після уроків я залишатимусь з Ангеліною Андріїївною більш, ніж на півгодини вдвох, тільки вдвох. З одного боку, мене це радувало, а з іншого... мене це чомусь не тішить, а навпаки, напрягає. Тривога пробирається до самих кісток, але, що поробиш... Якщо я буду шукати вічні відмазки, аби не залишатися, вона може щось запідозрити, як мені гадалося. Коли вчителька математики сказала записати відповідь в зошит, я це зробила. Після написаного слова «Відповідь» до мене дійшло: я ж писала домінантною рукою листа, і якщо, борони Боже, вона побачить, що почерки у зошиті і листі співпадають, вона мене викриє. Я дуже розчарувалася, що тепер я маю переписати листа. Тільки от писатиму вже правою рукою. У мене є дар писати обома руками, але ним я користуюся рідко. І от прийшов час, коли його можна буде використати.
- На сьогодні досить, ти добре попрацювала, ти молодчинка! – посміхнувшимь, мовила Ангеліна Андріївна до мене.
- Ну, я стараюся! – ніяково сказала я.
- Я бачу. У тебе вже набагато краще виходить, ніж учора. У тебе великий прогрес. - сказала вчителька.
Поки вона говорила, тим часом я складала свої речі в портфель.
- От тільки я помітила, що ти не висипаєшся. Я тебе хоч не навантажую сильно? Якщо так, скажи.
- Та ні, ви навіть мало задаєте, мені так здається . Просто мені останнім часом погано спиться .
- Тебе щось турбує, що ти не спиш? Якась же є причина.
- Я ненароком порушила свій режим. Просто мені не треба було займатися спортом перед сном.
- Тут твоя правда. Не роби так більше. - сказала вчителька.
- Та вже ж не буду, отримала урок від цього випадку. - сказала я. - Вік живи, вік учись.
- До побачення. - сказала мені вчителька, коли я вже збиралася йти.
- До побачення. - сказала я і вийшла з класу.
Одягнувши пальто з шапкою, я вийшла зі школи і направлялася до воріт.
- О, привіт, Ірино, а я по тебе прийшов. - сказав мені брат, якого я не очікувала зустріти. Це було вперше.
- Привіт, брате, а чому ти вирішив мене зустріти? Це так незвично просто.
- Так, є дещо. Я не міг довго чекати. Просто дуже язик чешеться розповісти тобі новину.
- Ахаха, ти причапав до мене, щоб розповісти новину. Ну ти й чудний!
- Я не чудний.
- Так що за новина?
- Ну як тобі сказати...
- Ну скажи, як є. Ти мене лякаєш. – тривожним тоном мовила я . Моє серце відчуло, що щось пов’язане з моїм життям.
- Тут таке діло, що по школі ходять чутки про тебе з Ангеліною Андріїївною.
- Чого?! Які чутки?!
- Чутки про те, що буцімто ви зустрічаєтеся, а Лариса навмисне не приходить, щоб ви побули вдвох.
- І що ж послугувало приводом для таких пліток?
- Хтось бачив, як ти з вчителькою за руку йшла.
- Так, було таке раз, але лише раз! Боже, ну нащо це все придумувати?!
- Ти що, нашої школи не знаєш? Аби потриндіти. Видумують, аби нудно не жилося. Вони навіть вже шип придумали: «Янгорина» або «Ангерина».
- Брате, і що мені тепер робити з оцим всім? Це погано, дуже погано.
- Я постараюся виправдати чиїсь припущення про вас. Але нічого не гарантую.
- Дякую тобі.
- Нема за що, а тепер пішли додому.
Після почутого, в серці аж посмутніло. Дійшовши додому, я взялася за лист. Я не забула, що потрібно мені сьогодні побути правшою . Коли я завершила над ним працювати, я змінила листа в конверті і віднесла на пошту. Надвечір, коли я допомагала матері на кухні, я згадала про шкільні плітки. Мені стало настільки не по собі, що це помітила навіть мама.
- Доню, що в тебе сталося?
- Та нічого такого. - відповіла я.
Але, як то кажуть, материнське серце не обманиш.
- Ірино.
- Я просто дуже втомилася.
- Іди, я сама приготую вечерю.
- Добре.
Тут я вже послухала матір і пішла собі в кімнату. Залишившись при своїх думках, я все думала про написаного листа. Чи отримала вона його? Чи прочитала? Як відреагувала на зміст тексту? Здавалось, боялася так сильно, щоб вчителька не померла від написаного, бо потім і я з нею на той світ пішла б.
Пролежавши двадцять хвилин, я тишком нишком заснула. І знову мені приснився сон, майже ідентичний до минулого. Та сама заквітчана галявина, село, кінь і козак. От тільки слова вже були інші.
- Іро, ти молодець. Лист - перший крок до твого щасливого життя.
- Мені здається, що я зробила неправильно, не треба його було писати. - сказала я.
- Треба, дівчино, треба. Ти потім дізнаєшся, чому. А зараз вибач, великі діла чекають на мене. Бувай.
На цьому сновидіння перервалося.
- Боже, знову цей парубок! Чому він мені сниться? Чому він сказав, що я правильно зробила, коли написала Ангеліні Андріївній листа? Може, ці сни з козаком і правда віщі? Чи можу я довіряти йому? Довірятиму. Так, а чому б і ні? - подумала я. – Хай йому грець, нащо я дозволила собі заснути? Знову мій біоритм порушився!
- Доню, іди вечеряти! - кличе мати.
- Вже йду!
Доївши вечерю, я пішла в душ, щоб зняти з себе весь стрес, який накопичився за день. Коли я поробила всі свої справи, я завалилася в ліжко, і спала до ранку, як убита.
На наступний день, вже збиравшись додому після марудних уроків, я почула в одному з кабінетів чиїсь голоси. Крім мене і тих двох людей не було нікого. Я, звісно, ніколи не підслуховую (я ж вихована!), але цього разу мене щось тягнуло до тої двері. Почувши розмову, я зомліла, була, ніби громом прибита. Схоже, я попала на слизьке. Ох, чорт!
- Марисю, уявляєш, мені хтось написав листа.
- Ти не знаєш хто? Але як це так?
- На конверті не було вказано ім’я. Але мені щось підказує, що його хтось написав зі школи.
- Чого так думаєш?
- Я думаю, тобі відомо, що мене школа прозвала янголом.
- А як таке не буде відомо?
- Так от, у листі до мене зверталися, як до янгола. І видно, що це писав хтось з вихованих учнів. Все на Ви та Вам. Ці слова написані з великої букви. У когось велика шана до мене.
- А про що там пишеться?
І тут Ангеліна Андріївна замовкла. Схоже, не хотіла розповідати.
- Ну , написано про те , як я добре викладаю свій предмет і що мене школа за це любить . - сказала вона , через десяти секунд мовчанки .
Я посміхнулася , адже ж я знаю вміст написаного.
Грудень
Грудень. В перший же день нападало стільки снігу, що хоч греблю гати. А м’який і легкий, як пір’їна. А такий світлий і білий, що аж очі сліпить, як сонце. Руки мого улюбленого дубу вкрилися білим полотном. Я цю рослину люблю не просто так. Все таки вона схожа на мене своєю міцністю і стійкістю тіла. Нічого не бере його: а ні важкі сніги, а ні спека, а ні вітер. А мене не беруть ніякі хвороби. Так.
Місяць, щоб підводити підсумки. Що я зробила за цей рік? Як завжди, я багато працювала: у навчанні, у малюванні, у спорті і над собою. Все здається незмінним, але дещо зробило моє життя мінливим і дещо буремним ... я прийняла факт того, що я закохана в учительку і більше не збиралася від цього тікати. Я вирішила слідувати указам козака зі сну, якби це дивно не звучало і писати листи, а також дарувати їй подарунки. «От скоро почнуться свята і даруватиму». - думала я.
Перед Святим Миколаєм я написала ще одного листа.
«Доброго дня Вам ще раз, янголе. Давно я не писала нічого, правда? Я думаю, що Ви вже здогадалися, що це Вам пише одна з Ваших учениць. Мені цікаво знати: чи боїтеся Ви того, що у Вас закохалася учениця, та ще й жіночої статі? Можливо, я колись про це дізнаюсь, а може й ні, побачимо...
Недавно мені наснився той самий сон, що й раніше. Та сама галявина, село, ліси... і козак, який сказав мені, що недарма я написала минулого разу Вам листа. На моє запитання: Чому? він сказав, що я колись про це дізнаюсь. Та чи настане для мене те колись? Хіба що, в мріях, тільки в мріях.
Хай там як, я хочу Вас привітати з Днем Святого Миколая. Нехай він виконає всі Ваші бажання, подарує благополуччя й дасть Вам і сил, і здоров’я, а іще й терпіння, щоб мене витерпіти зі своїми листами. Ось на цьому і все. До побачення, поки що. Добре Вам провести свято, янголе.»
Ось на цьому і завершився цей лист. А тепер подарунок. Я не знаю, що їй подарувати. Довго думаючи над тим, що буде класним презентом для неї, до мене линула ідея подарувати їй золотий ланцюжок, і сережки до нього. Одного разу в школі я почула від хлопця (не пам’ятаю вже якого), що вона любить прикраси із золота. Звідки він про це знає, лиш Богові відомо. Я б купила їй ще кільце, але я не знаю розмір її пальця. Замовивши в інтернет магазині товар, я його чекала з нетерпінням, переживала за те, щоб він прийшов вчасно.
- Так, сьогодні у нас 16 грудня. Не так вже й багато до дня Святого Миколая залишилося. Швидше б товар прийшов! Сподіваюся, прикраси прийдуть вчасно. На сайті писалося, що товар буде доставлено через два дні, але ж може статись що завгодно. Оце, звісно, я дуропляска, могла ж замовити ще 10 числа, тоді б не переживала сильно. А тепер що? Не дарувати ж мені після Святого Миколая, якщо що! Тепер тільки й робити, що сподіватись...
Отримала я своє добро 18 числа в обід. Отримавши повідомлення на телефон про прибуття посилки у моє місто, я злетіла з ліжка і почала швидко одягатися, неначе солдат багаторічного стажу. До пошти я летіла голубкою. Забравши посилку, я наткнулася ... на Ангеліну Андріївну, коли вже підходила до вхідних дверей. Я аж обімліла на секунду, а потім здригнулася. Велике спасибі Богу, що вона не побачила моєї реакції на неї. Щоб вона про мене подумала? Що я боюся її? На жаль, вона мене засікла. ЧОРТ!!! Ми дивились одна на одну і мовчали, як риби у воді секунд так пару. Чесно, я трохи розгубилася в той момент. Я не знала, куди подіти себе.
- Доброго дня, Ірино! - привіталася і посміхнулася до мене вчителька.
- Доброго дня, Ангеліно Андріїївно!
- Ну, що, готова до нового тижня? - спитала вона мене.
- Ну, не дуже. - сказала я, не знаючи нащо.
- А чому ж?
- Ну... Я трохи прихворіла. - відповіла я, хоча сказане мною було чистою брехнею.
- Он як... Тоді тобі краще пересидіти ці дні вдома.
- Та воно пройде, нічого страшного не станеться зі мною до завтрашнього дня. - сказала я.
- Можливо.
- Ем, до побачення, мені потрібно бігти. - швидко сказала я і посміхнулася Ангеліні Андріївній.
- До побачення, до зустрічі! - сказала вчителька і обдарувала мене своєю янгольською посмішкою. Я посміхнулася ще ширше і вийшла з відділу пошти.
- Краще б я захворіла, аби тільки її не бачити. Схоже, я реально закохалася в неї, вона мені дуже подобається. Я одна така в школі? Чомусь мені здається, що мої однокласники теж її люблять. Та хто її може не любити? Навіть чоловіки нестандартних поглядів не зможуть не кинути зачарований погляд на таку красуню. А от щодо орієнтації? Хто я? Бі чи лесбі? Хто зна. Я раніше ніколи нікого не любила, ані хлопця, ані дівчини, допоки не зустріла цього надпрекрасного янгола. Рахуватиму, що я лесбійка. - таку думу несла в собі я, йдучи додому.
Дочалапавши до будинку, я думала над тим, куди покласти подарунок для Богині. Відкривши посилку, на моє превелике щастя, ланцюжок з сережками були вже в подарунковій коробочці. За це я стала спокійна.
- А коли ж це все відправляти? Точно, піду на пошту зранку і відправлю подарунок для вчительки, хоч мені це коштує пропущеного уроку... Але вчителька для мене важливіша, ніж там якась фізкультура, яка мені взагалі не потрібна. Я й так найспортивніша учениця в школі.
Повечерявши і помившись, я лягла в ліжко в роздумах про правильний розподіл часу на завтра.
- Як же ж правильно вчинити? Спочатку на пошту, а потім... Я поїду до школи на трамваї. Чим швидше я потраплю до школи, тим краще. А раптом мама дізнається про запізнення? З цим треба щось придумати. Треба відмазку придумати наперед. Ну що ж би придумати такого? Блін , нічого не придумаю! Щоб мене бджола покусала! Може, все таки відправити після уроків? Ні, я хочу чим раніше, тим краще, тому, Іро, давай, думай! Невже ти настільки тупа, що не можеш нічого придумати?! Може, їй сказати, що мені стало по дорозі до школи погано і я зайшла до подруги пересидіти погане самопочуття? Ні, тоді мені доведеться розповісти подрузі, нащо це все я затіяла, так не можна. Або можна? Якщо б можна було довіряти подрузі, я б розповіла, що до чого. А якщо на один день зімітувати грип? Я чула, що якщо погризти грифель з олівця, то підіймається температура тіла. Я можу просто зараз напитися льодяної води з крану і вже хрипіти на наступний день. От піду зараз і нап’юся води...
Я не зчулася, як заснула. Мене розбудив будильник.
- О, вже 7.00... 7.00?! Я так вчора і не випила води... Ех, доведеться про все розповісти подрузі, а може і не про все... Скажу, що потім розповім, а коли, не уточню. Ой, щось мені не добре... Чого мені так жарко? І горло щось болить... - подумала я і крикнула: - Мамо!
- Що, доню?
- Мені дуже жарко, хоча я не під ковдрою.
- Ану дай мені свого лоба... Боже, він гарячий!
- І ноги гарячі! - згодом додала вона. - Я зараз принесу термометр.
Принісши мені термометр, мати пішла готувати для мене лікувальний напій, оскільки у мене почався сильний кашель. Коли я міряла температуру, я відчувала, що залишуся сьогодні вдома.
- Температура 38.2! Нічого собі! - скрикнула я.
- Іро, ну як? - спитала матір, прибігши на мій крик.
- Мамо, вона висока! 38.2!
- Ти нікуди не йдеш, ми їдемо в лікарню, все. Напиши класній керівниці, що тебе сьогодні не буде.
- Добре.
І от діставши телефон, я почала писати своїй таємній любові.
«Ангеліно Андріїївно, мене не буде сьогодні на уроках, бо я захворіла.», «Добре, дякую, що попередила.», «Ну так це ж мій обов’язок.», «На жаль, не всі дотримуються цього обов’язку.», «Не всі?», «Не всі, тільки ваш клас і клас твого брата .», «Жаль, що не всі такі відповідальні.», «Що точно, то точно.», «А як же тепер мені готуватися до іспиту з математики? Це ж треба буде якось все доганяти.», «Не турбуйся за це. Ти, головне, вилікуйся. Коли видужаєш, продовжимо.», «Добре, не турбуватимусь :) «, «До побачення, виздоровлюй скоріше :) «
Я відчула цю янгольську посмішку навіть у смайлу. І мене знову пройняло струменем ще більшого кохання. Я поставила лайк останньому повідомленню і почала швидко збиратися до лікарні.
- Доню, ти збираєшся?
- Так, мамо!
- Добре.
Одягнувшись, я одразу полетіла до передпокою, навіть не поївши.
- Іро, може, перекусиш? - спитала мати.
- Ні, поїхали.
- Ну добре .
І ми поїхали. В лікарні дали дуже поганий діагноз: я захворіла на бронхіт. Отже, я не буду ходити в школу неділю... З одного боку, це дуже-дуже погано, а з іншого... я не буду бачити вчительку всі ці дні. Але тепер намалювалася одна проблема: мене батьки не випустять на вулицю, а мені потрібно ще забігти до пошти. Хоча, це ж не коронавірус, тому, я відпрошуся «подихати свіжим повітрям». Недавно з’явився відділ пошти, який знаходився недалеко від нас, що дуже грає мені на руку. Я туди швидко прибіжу, віддам посилку і мухою повернуся додому. Батьки нічого не запідозрять. Чудово!
- Мамо, а можна я трохи погуляю? - спитала я, коли ми вже були вдома.
- Де?
- На вулиці. - з острахом відповіла я.
- Ні. - твердо сказала матір.
- Ну чому? - в розчаруванні спитала я.
- Ти хвора , куди на вулицю? - вже мало не кричить мати.
- Та я подихати свіжим повітрям трохи і все. - мало не благаю я.
- Ну добре, йди. Але тільки на 10-15 хвилин. - здалася мама.
- Добре! - на радощах сказала я і побігла до своєї кімнати за подарунком.
Зайшовши в кімнату, я забрала лист з подарунком і поклала їх в внутрішню кишеню куртки.
- Доню, а чому спочатку ти пішла до своєї кімнати? Ти разом не переплутала двері?
- Ем... Я ходила за рукавичками, ось дивись. - відмазалася швидко я і вибігла на вулицю.
У мене було лиш 15 хвилин. Здається, що багато, але ні. Я маю вкластися на максимум, щоб зайти в будинок вчасно. Я витратила цілих три хвилини, щоб прибігти до відділення «Нашої пошти» і там пробула цілих вісім хвилин! Залишається лиш чотири хвилини!
- Так, якщо я прибігла сюди за три хвилини, значить за стільки ж зможу добігти і назад. І хвилина залишається. - думала я.
Я як взялась, та як побігла! Летіла, мов на крилах! Я прибігла додому навіть за дві хвилини, а не за три. Дві хвилини, які залишилася, я використала на те, щоб віддихатися. Якщо матір побачить мене в такому стані, то мало того, що вона спитає, куди я бігла, так ще й відчитає мене за те, що я бігала по холоду. А мені воно потрібно? Коли віддихалася сповна, я зайшла до будинку.
- Мамо, я нагулялася.
- От і добре, доню, а тепер іди сюди пити таблетки.
- Вже йду.
Випивши таблетки від розладу шлунку, я пішла до своєї кімнати. Мені хтось написав.
- Хто ж це? - подумала я про себе.
Мені написала класна керівничка.
«@workoftime»: - Доброго дня, Ірино, що тобі сказали в лікарні?
«@loveislove»: - В мене бронхіт.
«@workoftime»: - Ого! Як ти себе почуваєш зараз?
«@loveislove»: - Кашель мучає та, напевне, у мене температура. Збираюся у мами попросити термометр.
«@workoftime»: - Добре, не заважатиму тобі. Видужуй. До речі, з Святим Миколаєм тебе! Нехай він дасть тобі міцного здоров’я, подарує щастя і виконає твої забаганки!
«@loveislove»: - Дякую, і вам того ж! І ви мені не заважаєте, а от я вам - так.
«@workoftime»: - Ні, ти не заважаєш.
«@loveislove»: - А, по-моєму, у вас дуже багато справ.
«@workoftime»: - Чому ж ти так думаєш?
«@loveislove»: - Просто ви у школі викладаєте, мене з Ларисою готуєте до іспитів, робите нам на уроки презентації, перевіряєте зошити, ви у школі організатор свят, ще й вдома по любому у вас роботи вистачає. А ще я вас декілька разів з собакою бачила в парку, а собака, як маленька дитина: треба за нею прибирати, годувати, гуляти, гратися з нею тощо. Я хотіла вам давно запропонувати не робити для нашого класу презентацій, ви так викладаєте, що нам ті презентації взагалі не потрібні. Навіть я, яка взагалі раніше не розумілася в математиці, почала її розуміти і без книги. Дякую вам за це.
Поки я писала це повідомлення, вже градусник наміряв мені температуру. Я відклала телефон в сторону.
- Мамо! У мене температура 39.2!!!
- Що?!
- Сама подивися!
- Ох, Божечки мій! Дійсно! Почекай, котику, я зараз принесу тобі таблетку.
І мама пішла мені шукати ліки. Тим часом я лежала ні жива, ні мертва. Я перетворилася на мокрого буряка. У мене почала боліти голова. Але я швидко оживилася , коли почула звук сповіщення на телефоні. У мене з’явилося таке відчуття, що це мені Ангеліна Андріївна відповіла мені на повідомлення. Я не помилилась.
«@workoftime»: - Дякую, мені дуже приємно це чути :°)
«@loveislove»: - Боюся спитати, ви плачете?
«@workoftime»: - Ні.
Я осмілилася їй заперечити і навіть дещо «звинуватити» її.
«@loveislove»: - Вибачте, звісно, але зараз я вам не вірю.
«@workoftime»: - Добре, я плачу.
«@loveislove»: - Тоді я спробую вас розвеселити. Я тиждень тому собі мало мізинця не зламала, просто сівши на ліжко. Навіть мама здивувалася, як це я так змогла. Потім уся сім’я сміялася з цієї пригоди : D.
«@workoftime»: - Ахахах, дійсно, дуже карикатурна ситуація. Я пам’ятаю, як Лариса нагадувала тобі про те, що ти позковзнулася, впала, а потім сказала: «Я об’їхалась». Що то за ситуація була? :D
Неймовірно, вона ще пам’ятає цю фразу, непевне, і справді дуже смішно вийшло.
«@loveislove»: - Та то ми з Ларисою м’яч ганяли по полю, а потім зупинилися, щоб перепочити. І я хотіла до неї зробити пас боковою частиною ноги, але наступила на сам м’ячик, позковзнулася та впала на коліна (ліве тоді трохи кровоточило). Я ж від болі почала казати дурну річ. Стоявши на колінах, я сказала: - «Ларисо, я об’їхалась!» Ми й досі дуже часто згадуємо цю історію.
«@workoftime»: - Ахахаха, у тебе дуже насичене життя.
«@loveislove»: - І не кажіть . Я вам більше скажу : воно ну настільки дуже насичене , що аж перенасичене , аж тошно від цього буває .
«@workoftime»: - Ну , буває . До речі , як у тебе з температурою ?
«@loveislove»: - 39.2
«@workoftime»: - Давай завершимо розмову . Тобі потрібен відпочинок ! На добраніч , Іринко , солодких снів .
Я лайкнула повідомлення. Вона назвала мене Іринкою?! Я не знаю, чому мене це шокувало, але водночас стало дуже приємно. Та, яку я кохаю, звернулася до мене у зменшено пестливій формі слова та ще й побажала солодких снів та доброї ночі.
«@loveislove»: - Вам також доброї ночі і солодких снів, Ангеліно Андріїївно.
На цьому розмова завершилася. Поки лежала, я забула, що таке висока температура і біль від уколу на моїй сідниці. Я все думала про ту розмову, яка була з учителькою. Може, ця переписка для іншого чи іншої нічого б не значила, але не для мене. Вона вкорінилася у моєму серці і мозку.
«Напевно, це найкращий подарунок на Святого Миколая. Переписка з моїм таємним коханням... Вона ще переживала за мене. Може, це і нічого такого не значило, але для мене значить. Боже, янгол зводить мене з розуму! Вона мене починає окриляти! « - думала про себе щаслива я.
Я заснула, і знову ненароком. Прокинулася я вночі. Оскільки мені не дуже хотілося спати, я думала про те, чи подарунок лежить в учительки? Чи приміряла вона його? Чи не прочитала ще мого листа? Чи не лякає така моя настирливість? Що вона про це думає взагалі? Чи правильно я зробила, коли зробила їй подарунок і написала, можливо, їй не потрібного листа? Де б мені знайти відповіді на ці питання в кінці кінців?! Мені ну дуже хочеться її обійняти. На мить я подивилася на своє вікно і подумала: може мені вилізти через нього і попрямувати до неї?
Згодом я вгамувалися і викинула цю думку із себе. Я злякалася цієї думки. Як я могла взагалі до цього дійти?! Подумавши ще трохи над минулим днем, я впала в глибокий сон. Той самий.
Знов. Галявина, село, ліси, кінь, козак, все незмінно. І знов я сиджу на тому самому місці. Зненацька козак до мене промовив:
- Ну що , знов сумніваєшся? - спитав мене єхидно козак.
- Та як же ж не сумніватися? Як на мене, те, що я витворяю, закінчиться для мене дуже погано.
- Не закінчиться. Ти знаходишся у віщому сні, тому, будь-ласка, слухай мої накази. - сказав козаченько і замовк. Чекав відповіді на таку заяву.
- Добре, я буду слухатися тебе. Що я маю тепер зробити?
- Поки нічого. Лиш попрошу в тебе одного: будь-ласка , ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО , як вийдеш з лікарняного , ти дослухай розмову в школі до кінця. ДО КІНЦЯ!!!
- Добре, я зрозуміла.
- Козаче, а куди ти мандруєш? До матері чи до дівчини?
- До матері. Але через декілька місяців тут буде і моя дівчина.
- А де вона зараз?
- По Землі доленька-дівчинонька моя ходить.
- Зрозуміло.
Я прокинулася. О восьмій ранку.
- Чорт! Знову той козак... Невже ці сни з ним і в правду віщі? Якщо це так, то... Та розмова в школі відбудеться. Я вже хочу швидше вилікуватися. Що ж буде в тому діалозі? - знаходилася я при своїх думках.
Раптом я почула стук в двері. В нас поважають особистий простір, тому перед входом до кімнати у нашій сім’ї стукають.
- Заходьте. - сказала я.
- Доброго ранку, Іро! - сказала матір.
- Доброго.
- Як почуваєшся?
- Вже краще.
- От і добре. Я от тобі вітамінів випити принесла. - сказала мама і почала простягувати мені свої руки. В одній була таблетка, а в іншій була склянка води.
- Дякую. - сказала я і випила.
- Молодець. – кинула слово мати і пішла.
Пройшов тиждень і мені стало набагато краще, уже майже ніяких симптомів застуди у мене не було. В лікарні мені пропонували залишитися ще на три дні вдома, але я відмовилася. Якщо б я провела ці дні вдома, то на цьому б тижні наврядчи не встигла б сходити ні дня в школу, бо канікули вже на носі.
Після уроків, збираючись додому, я почула, як хтось в одному з кабінетів гомонів. Знову знайомі голоси. Я прислухалася. Точно! Це ж Ангеліна Андріївна і Марися Павлівна, її подруга і по сумісності колега. Згадавши прохання козака, я стала слухать розмову.
- Марисю, мені хтось надіслав на Святого Миколая ще один лист. Тільки на цей раз з подарунком.
- Ого! Та хто ж це шлє?!
- Я не знаю. Я думала звернутися навіть в поліцію, але передумала. По-перше, вміст листів не з елементами пригроз, а по-друге, мені хочеться самій знайти цю маленьку бешкетницю.
Коли класна керівничка сказала: «маленька бешкетниця», я мало не засміялася. Я - маленька бешкетниця?
- Он як...
- Ти розумієш, немає ні одної заціпки!
- Точно немає? - перепитала Марися Павлівна.
- Ні. Напевно...
- А можна подивитися? Я вміст не читатиму, а подивлюся на конверт.
- На, бери.
Всі замовкли. Через три хвилини першою заговорила Марися Павлівна.
- Знаєш, я от подивилася на цей логотип... І чомусь мені здається, що це прізвище, ім’я та по батькові. Нужбо перевіримо.
- Гаразд.
- Так. Що ми маємо? Це хтось пише з дівчат, отже круг пошуків звужується. Дівчата... Хм... Ну, це може бути Малишко Інна Олегівна або твоя учениця Мельничук Ірина Олександрівна. Хоча тут не зрозуміло, де ім’я, а де прізвище, а де по-батькові.
- Зрозуміло... Як же я не здогадалася раніше це перевірити! - сказала Ангеліна Андріївна.
- Спробуй позвіряти почерки в листі і в зошиті.
- Добре.
- А що ти робитимеш, коли знайдеш відправника, точніше відправницю?
- Я поки не знаю. Ну кричати і бити я точно не збираюсь, просто поговорю і все.
- Ясно. А як ти до цього всього ставишся?
- Про що ти саме?
- Листи, подарунки?
- Нормально, хоча спочатку мене це непокоїло. Чомусь у мене таке відчуття, що ця відправниця - добра і щира душа. Вона, до речі, ще раз повторю, шанобливо ставиться до мене.
- Тоді це точно не Вікторія з Валерією з одинадцятого класу. Вони ніколи нікого не шанували і не шанують. Інші діти , хоч трохи шанують нас , навіть Вовка з 10-А. Але, все таки, найдобріше до нас ставиться 11 клас. Там такі, що хоч до рани прикладай. Особливо Денис, Лариса і Ірина. Остання така, що якби могла, так цілий світ обійняла б. Таке відчуття, що вона би життя заради інших віддала. До речі, кажуть, що Ірина колись пожертвувала собою заради безпеки дитини.
- Що це за історія, розкажи мені. – мало не стала благати Ангеліна Андріївна.
- Добре, слухай. Було це два роки тому. На дитячій площадці мало не викрали дівчинку. І яке ж благо, що там була Ірина. Подейкують, що вона одному злочинцю навіть зламала руку. Щоправда, для неї просто так це не скінчилося. Один з викрадачів їй дуже сильно порізав спину. Дяка Богові, що тою вулицею проїздила міліція. Ірина потрапила в лікарню з порізом. У неї там була добра крововтрата.
- Боже, це жахливо! Бідна Ірина з дитиною. Таке пережити... Треш. - сказала нажахано вчителька.
- Добре, Ангеліно, я піду. - сказала Марися Павлівна і почала збиратись додому.
- Та я вже теж піду.
Поки вони збиралися, я швиденько вийшла зі школи.
Січень
Січень. На вулиці стало набагато зимніше, температура падає і падає, а вітер страшно січе обличчя і руки з шиєю, неначе шаблею козацькою. Вийдеш на двір - мало не мреш на місці. Це з недоліків цього місяця. В плюси піде те, що багато свят люди чекають. А я ж чекаю школи. Я ж то думала, без неї, без янгола і почуття потроху будуть щезати, але ні. Як же ж я тільки помилялася! Сила мого кохання до неї настільки стала стійкою і міцною, що її і розлука не бере. Вона просто незнищенна. Все.
- Як же ж мені дотягнути до закінчення школи? Я не хочу, щоб її життя зруйнувалося через якусь 16-ти річну ученицю, яка , можливо, не розбирається в справжній любові. Може це просто перша шкільна любов і все? Може, я нав’язала собі любов до неї? Божечки, що ж я мелю такеє?! Хіба ж любов нав’яжеш? Якщо нав’яжеш - нещасливий будеш. А я ж з нею щаслива, без неї і світ не той... Якщо ж любов іде від серця - ото справжня любов! А інше - ні. – думала собі засмучено я.
Після роздумів про нав’язну і справжню любов до мене дійшло: все ж таки, я трохи розбираюся в коханні і дійсно люблю вчительку. По справжньому люблю, аж жити без неї не можу. Так і хочеться розповісти їй все, викласти все по правді: листи, подарунки, квіти - звідки це все береться. «Можливо, ненав’язно натякнути їй?» - промайнуло в голові. Поки я лежала, мені дуже захотілося розповісти про мій стан душі. І все таки, я знайшла ту, з якою можна і поплакати, і посміятися навіть над дурною дрібницею. І просто поговорити. Це моя сестра.
З самого дитинства ми одна одну підтримували і зараз підтримуємо та завжди горою стоїмо. Оскільки Мелашка з сім’єю приїхали до нас на Новий рік і вона ще була тут, я покликала її до себе в кімнату.
- Мелашко, йди сюди. - сказала я.
- Зараз, зачекай, будь ласка, Софійку вкладу спати, хоча, як це зробити? - засмучується моя сестра.
- Дай її мені на руки. - сказала я.
Мелашка спокійно переклала донечку у мої руки. Від моїх колихань вона швидко заснула, покірно закривши очі під спів колискової.
- Ірино, ти руки снодійним намастила? - мовила тихенько сестра і засміялася.
- Та ні. Вони просто магічні. - пожартувала я.
Ми трохи посміялися і сестра запитала:
- Ти мені щось хотіла сказати.
- Ах, так, пішли до мене. - сказала я.
- Пішли.
Коли ми прийшли до кімнати, Мелашка сіла на моє ліжко, а я коло неї.
- Ну і що ти хотіла мені сказати?
- Ти єдина людина, кому можна довіритися.
- Це все?
- Ні. Оскільки ти та людина, якій я довіряю, то я хочу розповісти про своє лихо.
- Що сталося, люба? - занепокоїлася сестра.
- Ох, Господи, як це почати...
- Скажи, як є...
- Я влипла, сестро. Я закохалася.
- О що ж тут поганого?
- Це...
- Що це за хлопець? - почала мене розпитувати сестра, споглядаючи на мене, так і хотілося їй все випитать у мене.
- Це вчителька... - ледве промовила я, перед тим, як заплакати.
- Он як... – трохи засмутившись, мовила сестра.
- Вибач, але я не могла вже про це мовчати...
- Я розумію тебе. - сказала співчутливо Мелашка і дала мені склянку води. - І як давно в тебе це? І хто завойовниця твого серця?
- Ще з осені. Це моя нова класна керівничка.
- Я бачила її раз, навіть говорила з нею.
- Що, реально?! - не маючи віри словам, спитала я.
- Так. Вона на янгола схожа.
- У школі її так і прозвали. У нас на неї всі споглядають цікавим оком.
- Не дивно. - посміхнулася сестра.
- А де ти її бачила?
- В гінекологічному відділені.
І тут я попирхнулася водою і частину виплюнула з свого рота. Краплі кришталю розлетілися по кімнаті. Навіть не знаю, чому я так здивувалася почутому.
- Вона не вагітна, не хвилюйся. – намагалася заспокоїти сестра.
Та це було намарно. Невгамовне бажання дізнатися правду, сплетене з найвищим страхом збудило в мені вихр емоцій, які я стримувала.
- А що ж вона там робила...
- Одним словом, у неї почалися проблеми по-жіночому.
- Краще б вона була вагітна... - сказала я.
Від такої неприємної новини сиділи переживання за янгола.
- Цікаво, як вона? - згодом спитала вголос я.
- Все буде добре, не переймайся за це.
Заплакавши знов, я попросила лиш про одну послугу в Марисі наостанок:
- Сестро, я тебе благаю, не кажи нікому те, що я сказала.
- Не переживай , я нікому не скажу . Якщо тобі потрібно буде виговоритися, пиши мені в таємний чат . Я розумію , як тобі важко .
Сестра неначе бачить всю ту роздираючу біль в моїх очах .
- Добре. - сказала я і спитала: - А що ж мені робити з тим, що я її люблю?
- А ти намагалася робити їй натяки?
- Я їй писала листи і на конверт клеїла свій авторський логотип. Але я писала так, щоб вона не зрозуміла, хто пише.
- Ясно. Я думаю, що треба зробити так, щоб вона той логотип побачила у тебе.
- Можна.
- А щодо почерку?
- Я писала правою рукою.
- Я зрозуміла. – сказала сестра і, трохи помисливши собі, додала: - Знаєш, з логотипом не спіши. Дуже паливно буде. Це вже буде конкретний натяк. Вона ж ніде більше не бачила того логотипу, тільки в тебе.
- А що ж мені зробити?
- Ну, допомагай у чомусь їй, проявляй знаки піклування про неї.
- Я постараюсь. Дякую, що допомагаєш мені справитися з болем.
- Я знаю, який це тягар. Сама пережила це. Мені не звично, звісно, що ти любиш дівчат, але я тобі не робитиму завад у твоєму особистому житті.
- Я сама в шоці від того, що моє серце вподобало дівчину. Знаєш , за шістнадцять років зі мною не було такого, як зараз.
- Я відчуваю, що твої почуття до неї справжні і вони будуть при тобі назавжди. Якщо це буде не нерозділена любов, тоді ви двоє будете щасливі. А якщо, борони Боже це не обопільно, то твоє кохання або буде тебе окриляти і даватиме сил рухатися далі, і жити взагалі, або ... все може закінчитися погано, в першу чергу для тебе. Тому думай про себе багато, в першу чергу, моя порада.
- Навіть якщо все буде добре, то мені ж доведеться батькам якось про це зізнатися...
- Не переживай. Одного дня я з ними вип’ю і тихенько підійду до цієї теми і розпізнаю, що і як, а ти не розкисай. Зрозуміла?
- Так.
- Навіть якщо вони будуть проти таких стосунків, знай, я з тобою і за тебе. Я тебе не покину.
- Дякую, сестро.
- Немає за що.
Сестра посиділа ще коло мене і пішла, а я сиділа з полегшенням на серці. Як же ж моє бідолашне серденько радується, що є в мене людина, на яку можна опиратися.
Вже стало веселенько мені жити на світі! Коли ти знаєш, що ти не одна, вже краще живеться!
Та все ж, я відчувала, що сестра довго не могла звикти до такої новини. Я відчувала її погляд усюди, здебільшого жалісливий, та минули дні, і він зник.
От і почалися уроки в школі... Але, на жаль, все проходить дистанційно. В декількох учнів було виявлено коронавірус. Скільки буде продовжуватись карантин, невідомо. Одного прекрасного дня нашим домашнім завданням було зробити презентацію на тему: «Ковалентний зв’язок. Ковалентний полярний і ковалентний не полярний зв’язок. Донорно-акцепторний і обмінний механізми.» Оскільки я творча особистість, то частенько роблю шаблони самостійно і роблю логотип.
Знаєте, що сталося зі мною? Почну з того, що логотип у мене один, що в паперовому форматі, що в електронному. Сталося так, що я забула не додавати логотипу на шаблон або ж змінити його, про що потім сильно пошкодувала. Ну чому я інший логотип для презентацій не зробила? Чому? Я сиділа на уроці Марисі Павлівної, і коли вона показувала мою роботу на уроці, моє око запримітило дещо: вчителька хімії сиділа дуже-предуже здивована, і я вже тоді зрозуміла, що накоїла. Як я могла про це забути?! Ну як?! «Тепер мені гаплик! « – подумалося мені. Мене розкрито! Мені стало настільки погано, що довелося відпрошуватися з уроку. Тепер Марися Павлівна обов’язково розкаже янголу про це і вона дізнається, хто її так палко кохає!!!
- Іро , що сталося? - спитала мати.
- Та щось стало сильно погано. - сказала я.
- Може, сьогодні не будеш більше заходити на уроки?
- Та все нормально...
- Іро, не бреши мені! Так, хай там як, але здоров’я треба берегти! Ти нікуди не заходиш! Ясно?!
- Ясно. - відповіла я.
І матір пішла. Мені так захотілося плакати, що я не знала, чи заридать чи ні. Я вирішила написати своїй сестрі в секретний чат.
«@loveislove»: - Сестро, привіт.
«@ukrainegirl24»: - Привіт.
«@loveislove»: - Мелашко, чому твоя сестра така ідіотка і дебілка?!
«@ukrainegirl24»: - Що сталося?
«@loveislove»: - Пам’ятаєш розмову про логотип?
«@ukrainegirl24»: - Так.
«@loveislove»: - Бачиш, яка штука вийшла, нам загадали зробити до уроку хімії презентацію. І знаєш, що я зробила?!
«@ukrainegirl24»: - Додала логотип...
«@loveislove»: - Той самий! Що ж мені тепер робити?!
«@ukrainegirl24»: - Учителька помітила?
«@loveislove»: - По її виразу обличчя було все ясно...
«@ukrainegirl24»: - Стоп, а хіба твоя класна керівничка не вчителька математики?
«@loveislove»: - Вона, просто учителька хімії Марися Павлівна - її подруга. Я чула, як моя класна керівничка розповідала учительці хімії про листи і та допомагає у їй пошуках адресата.
«@ukrainegirl24»: - Он як...
«@loveislove»: - Мені гаплик. Я хочу крізь землю провалитись, як мені їй в очі тепер спокійно дивитися?!
«@ukrainegirl24»: - Так, стоп, не панікуй. Треба щось придумати... Марися Павлівна мене ще вчила. У мене з нею склалися добрі стосунки, майже, як сестринські. Я з нею поговорю.
«@loveislove»: - Добре, та чим скоріше, тим краще!!!
«@ukrainegirl24»: - Зараз, зачекай.
Проходить хвилин п’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять, а мені ніхто нічого не пише. Я собі вже місця не знаходила, то сідала на ліжко, то вставала з нього і ходила по кімнаті, то знову сідала. Від власної нервозності доводилося часто ходити в туалет . Навіть виконання домашніх робіт важко йшло, не могла спокійно сидіти. І думати взагалі не хотілося. Звісно, не хотілося! Мою голову заполонила лише одна думка: чи дізналася вже про логотип класна керівничка?
Надвечір мені прийшло повідомлення. Слава Богу, від сестри! «Але що вона написала?» - думала собі я.
«@ukrainegirl24»: - Привіт, сестро. У мене є дві новини: погана і хороша. З якої починати?
«@loveislove»: - Почни з поганої.
«@ukrainegirl24»: - Виявилося, що вчителька нічого не знала про логотип (вона не звернула уваги на нього), поки я їй не розповіла. Так, мені довелося. А тепер хороша: я з нею домовилася, щоб вона нічого не казала вчительці.
«@loveislove»: - Ти впевнена, що вона нічого не розкаже?
«@ukrainegirl24»: - Я їй довіряю, як собі.
«@loveislove»: - Ну добре... Ех, я все одно плакати хочу.
«@ukrainegirl24»: - Ну чому? Все ж добре.
«@loveislove»: - Тому про почуття до Ангеліни Андріївної тепер не тільки ти знаєш.
«@ukrainegirl24»: - За це теж не переживай, вона не знає.
«@loveislove»: - Але ... як це так?
«@ukrainegirl24»: - Я сказала, що ти дуже сором’язлива і не хочеш, щоб вона не знала, хто їй пише.
Я розуміла одне: це не дуже переконливий аргумент, але дієвий на деякий час. Час, допоки Ангеліна Ангдріївна все ж не відкриється та не розповість про зміст листу. Я мала готуватися до найгіршого. Та все ж я відповіла сестрі спокійною фразою:
«@loveislove»: - А, ну тоді добре.
«@ukrainegirl24»: - Я ж не дурепа. Я обіцяла не розповідати твій секрет, от і не розповіла.
«@loveislove»: - Дуже тобі дякую. Ти врятувала мене.
«@ukrainegirl24»: - Будь, будь-ласка, на наступний раз обережнішою.
«@loveislove»: - Добре.
«@ukrainegirl24»: - Ну все тоді, бувай.
«@loveislove»: - Бувай.
На цьому наша переписка завершилася. Яка ж я рада, що все оминулося! Я мало не померла... Це такий для мене виявився стрес, що не дай Боже. Я враз подумала: яке ж це благо мати сестру! Вона мене заспокоїла і допомогла налагодити ситуацію! Якщо той логотип конкретно побачила б моя вчителька-янгол, то мені не допомогли б і тисячі богів! Я не знаю, як би я жила на цім світі! Ех...
Була одинадцята година ночі на годиннику. Я все ще не спала, через пережиті емоції за сьогодні. Я не змогла заснути, хоча вже і вівць рахувала, і відклала від себе телефон, і зробила собі чаю в надії, що хоч так засну. Але сон не бажав іти до мене. Я вирішила спуститися на перший поверх, оскільки там кімната батьків.
- Мамо... - постукавши в двері, сказала я.
- Що, таке доню, чого не спиш?
- Я не можу ніяк заснути...
- Випий снодійного.
- А де воно?
- На кухні.
- Добре, на добраніч, мамо.
- На добраніч.
Я пішла на кухню за снодійним. Шукала я його так, що аж мало не розбудила своїх рідних. Поки шукала прокляте снодійне, перевернула якусь скляну пляшечку. Як зранку виявилося, то був йод. Мої ноги були в цій речовині. Це ж добре, що він не потрапив на обличчя! А то як на уроках сидіти? Нас же змушують вмикати камери, «щоб ми не списували» і «були точно на уроці, а не десь так».
- Нарешті, знайшла! - після двадцяти хвилинних пошуків промовила я.
Випивши снодійне, я заснула за п’ять хвилин.
І знову. Галявина, село, ліси, кінь, козак - все залишилося таким незмінним. Я знову в сидячому положені.
- Ну що ж, ти мало не спалилася... - промовив засмучено козак і сів біля мене.
- Так...
- А ти молодець, що дослухала розмову до кінця.
- Ну так ти ж сказав так зробити, от я і зробила. А що ж далі буде?
- Далі? Я поки й сам не знаю, бачу, що тобі все важче і важче приховувати свої почуття він неї.
- Так. Як виявилося, так погано, що хоч біжи до неї.
- Розумію тебе. Зі мною теж таке відбувається зараз, але кохана ще не йде до мене.
- Співчуваю...
Ми обидва замовкли, але на цьому сон не завершився.
- А коли ж вчителька буде моєю? - почала перервану розмову я.
- Не зараз.
- А чому я не можу зараз про свої почуття сказати?
-У правилах життєпису сказано, що «спішити не треба, не порушуй череду подій». Якщо ти це зараз зробиш, ти дуже пошкодуєш.
- Добре, я зрозуміла.
- Дещо я таки скажу: вона не кохає тебе.
Я оціпеніла. Немає слів, лиш одні емоції. Ніби і хотілося плакати, але ні сльозини я не випустила. Стало так пусто на душі, неначе я не відчувала нічого. Я схилила голову.
- Тоді немає сенсу їй писати любовні листи. - сказала я після нетривалого мертвого мовчання.
- Є.
- Так раз не кохає, нащо?
- Напиши їй ще одного листа. - єдине, що промовив до мене козак замість відповіді.
- Добре. До речі, ти разом не знаєш, вона носить прикраси, подаровані мною?
- Так. На побачення з хлопцем.
- Чого?!
- Заспокойся, я жартую. А якщо серйозно, вона не знає, що з ними робити, тому вона поклала їй в шухляду.
- Ну хоч не викинула... Цікаво, чому вона відноситься спокійно?
- Ну ти ж не пишеш листів з погрозами. Чого боятися?
- І то вірно.
- До речі, напиши листа їй до Дня Закоханих. - наказав парубок.
- Ок.
- До речі, у тебе станеться стрибок гормонів і він вплине на твій лист. - посміхнувся козак.
- В сенсі?
- Напишеш, побачиш. - ще ширше посміхнувся юнак.
- Ну добре. - відповіла я, боячись подальшого розвитку подій у реальному житті.
Козак сів на коня і попрямував в те саме село. До речі, сон не збирався змінювати пору року. Була весна. Чому саме вона, не знаю. На цьому сновидіння завершилося.
- Чорт... Знову той сон. Після почутого я не хочу її взагалі турбувати. Не хочу їй писати листа, або все ж таки напишу? Я не знаю, що мені з цим всім робити. Хоч бери, та головою об стіну вдарся! Піду краще прогуляюся, подихаю свіжим повітрям... Через ці відеоуроки тільки те й можна робити, що сидіти в чотирьох стінах 24/5 через дурне домашнє завдання. Дякую, що Бог придумав вихідні! - думала собі я.
- Мамо, тату, доброго ранку! - сказала я.
- І тобі доброго! - сказали мені батьки.
- Клич брата та йдіть снідати! - сказала мама.
- Добре зараз! - я пішла до кімнати брата і тихенько постукала в двері.
- Братику, іди їсти. - згодом додала я.
Тихо. Ніхто не відповідає.
- Брате. - сказала гучніше я.
Тихо було настільки, що не було чутно ані писку, неначе там нікого не було.
Я пішла до кухні.
- Мамо, він, схоже, спить. - сказала я.
- Ну нехай спить, потім поїсть. - сказав батько.
Ми втрьох прийнялися їсти. Після сніданку я відпросилася на вулицю. Я хотіла піти, як завжди, з собакою, але оскільки брат спить... Я вирішила його не будити, все таки ж вихідні, треба ж хоч колись виспатися після важких буднів.
Я почала бродити по двору, мов причинна. Ходжу, і все думки про Ангеліну Андріївну. Немов вона стоїть переді мною в моїх же очах. Заполонила все: і душу, і серце, і мозок, і до очей дійшла! Неначе я нею захворіла. Я на вулиці пробула годин, напевно, дві. Збираючись вже зайти в дім, я позлизнулася на льоду, що був на задньому дворі (я його не побачила, бо він був засипаний снігом) і впала. Було дуже боляче. На жаль, для мене це просто так не закінчилося. Я дуже сильно вдарилася головою, подумала, що, напевно, вона тріснула, отримала забій лівої ноги, ще й ліву руку зламала! Як же ж тоді боляче було! Я мало не закричала на всю вулицю. З силами дочапавши в будинок, я страшенно заплакала.
- Доню, що сталося?! - спитала матір, в якої вже почали тремтіти руки від моїх ревів і стогонів.
- Я на льоду впала і сильно забилася, схоже, руку я зламала. - через зуби промовила я, тримаючись за руку, яка нила від страшної болі.
Коли матір мене оглянула (вона працює лікарем), тато відвіз мене до лікарні, оскільки рука справді була зламана. В машині я не могла стримати сліз.
- Потерпи, доню, скоро приїдемо, потерпи. - заспокоював мене батько, але його голос тремтів.
Доїхавши до лікарні, я ледве вийшла з машини. Мені важко було ходити через забиту ногу. Коли лікарі зробили мені рентген, вони сказали: «у вашої дитини дуже зламана кістка, ми не знаємо, коли вона відновиться. Місяць точно треба ходити з гіпсом».
- Чудово! Просто прекрасно! - саркастично подумала я. - Як же мені писати?! Чорт... Невже доведеться писати правою рукою?! Дяка Богові, ніхто крім мене і сестри не знає, що я пишу правою рукою. Так... Отже, уроки письмово просто виконувати не буду, а лист все одно зможу написати. Вже непогано.
Поки ми їхали додому, батько спитав:
- Як оцінки в школі?
- Нормально.
- А як нова вчителька викладає? Не гірше, ніж раніше?
- Ні, навіть краще, як на мене.
- От і чудово.
- Вона дуже добре мене з Ларисою готує до іспитів. Правда, щось останнім часом Лариса не виходить на заняття після уроків.
- Вона, напевно, зараз в лікарні.
- Чому ти так думаєш?
- Просто їхня машина там стояла, і силуети були схожі. Схоже, була вона і її батьки.
- Ясно.
Далі ми обоє замовкли. Я все думала над останніми словами тата.
- Чому вона мене нічого не сказала? Чому вона про це мовчить? Може, варто спитати в неї? - думала я.
- Тату, у неї напевно, щось серйозне сталося. Вона вже місяць на додаткові заняття не заходить.
- Може, грипом хворіє?
- Навряче. На уроках вона не кашляє і голос не хриплячий.
- Тоді так щось.
- Виходить, що так. - сказала я.
Коли ми доїхали додому, я вирішила одразу попередити вчительку про те, що я не зможу писати.
- Ангеліно Андріїївно, доброго ранку, я хочу попередити, що я не зможу писати на уроках і виконувати домашнє завдання письмово.
- Доброго ранку, Ірино, а чому не зможеш?
- Я руку зламала. І, скоріше всього, я не зможу писати мінімум місяць.
- Ого! Я зрозуміла тебе. Що , настільки сильно забилася?
- Так, ще й ногу сильно забила, і мало її не зламала. Тепер і важко ходити.
- Отже, ти і на уроках будеш відсутня... У нас з наступної неділі уроки проходитимуть очно.
- Он як... Тоді доведеться і вдома ще сидіти. Без уроків.
- Не турбуйся, все добре. Тільки від тебе буде потрібна довідка.
- Добре, я зрозуміла.
- Видужуй скоріше.
- Дякую. А як ваше здоров’я?
- Нормальне.
- От і чудово!
- :)
- :)
- До побачення.
- До побачення.
На цьому ми завершили розмову.
- Мамо!
Я почула звуки ходьби в сторону моєї кімнати.
- Що доню? - спитала матір.
- Я без школи залишилася.
- Чому?
- З наступної неділі уроки офлайн.
- Зрозуміло.
- Мамо, у мене нога все більше і більше болить, до плачу діло йде.
- А тобі робили рентген ноги?
- Ні.
- Завтра зробимо рентген ноги. А поки я тобі принесу сильне знеболювальне.
- Добре, тільки неси скоріше. - сказала я крізь зуби.
Біль не зупинялася. Мені все боліло і боліло.
- На, Іринко, випий це.
- Дякую, мамо.
Я випила таблетку, і мені через дві хвилини полегшало.
- Ну як, тобі? - спитала матір, яка сиділа біля мене на ліжку.
- Неначе заново на світ народилася! Не болить ні каплі!
- От і чудово!
- А скільки вона діє?
- Дванадцять годин.
- Зрозуміло.
- Добре, доню відпочивай. На добраніч, солодких снів.
- І тобі, мамо, того ж.
Мама мене обійняла і пішла в свою кімнату.
- Цікаво, як там любов моя? Чи справді все в неї добре? Після того, що розповіла мені сестра, я дуже непокоюся за її здоров’я. Але ж вона мені не розповість, хіба що, якщо я спитаю на пряму, а я не спитаю. Я собі вже уявляю це питання: «Ангеліно Андріївно, у вас все добре? Я чула, що у вас проблеми по-жіночому». Господи! Це звучить водночас дуже кумедно і дуже дивно.
Бувши в своїх думках, я заснула.
- Як бачу, ти послухала вказівок своєї сестри? - спитав мене козак на тій же галявині.
- Так. - відповіла я.
- Будеш допомагати і піклуватися про неї хоч трошки - буде тобі щастя.
- Можливо.
- Не можливо, а точно, не сумнівайся в цьому.
- Козаче, можна питання?
- Так, задавай.
- Останнім часом моя подруга не з’являється на додатковому уроці. Що це означає?
На цьому сон перервався.
Лютий
Цього місяця зима почала страшенно лютувати , неначе потурбований людиною дракон в печері. Температура опустилася до мінус двадцяти і нижче. Діти дошкільного віку і учні молодших класів почали бачити лиш чотири стіни свого дому, люту зиму і візерунки на вікні. Природа, як художник, почала писати картини на полотні, тільки на скляному і працювала в одній техніці. Старшокласникам пощастило набагато менше. Якщо температура повітря буде більше за мінус двадцяти п’яти градусів, то тоді і їм обов’язково сидіти вдома.
Пройшов місяць з того моменту, як мені наклали гіпс. Час їхати до лікарні.
- Ну як, Іро, в тебе з рукою? - спитала мама мене в авто.
- Ну так собі. Болить вже набагато менше. А от нога...
- Ну з ногою тобі ще треба побути вдома.
- Ну писати я ще не можу.
- І не треба, нехай рука відпочиває.
На цьому моя розмова з мамою завершилася. Іншу частину часу вона розмовляла з батьком. Я ж тим часом думала про школу і про свято, яке наближалося.
- Так, тепер же ж треба подумати про лист учительці. Що мені написати? Просто привітати її не хочу. Хм... Можу знову розповісти про ті дивні сни. Так, розповім.
***
- Ну що ж, Ірині потрібно походити з гіпсом на руці ще тиждень, а щодо ноги... Ось я вам зараз дам рецепт і купите за ним ліків. - сказав лікар.
- Добре.
- Можете йти. Явитися через неділю, якщо буде їй набагато краще, ніж зараз, можна приїхати і раніше.
- Добре. До побачення. - сказала мати.
- До побачення. - сказал лікар і ми вийшли.
Коли ми приїхали додому, я зайшла в свою кімнату і написала своїй подрузі, щоб спитати, як її справи. Після того, як я зламала руку і дуже поранила ногу, ми ні разу не розмовляли.
- Привіт. - пишу я.
- Привіт, давно не переписувалися. - пише мені Лариса.
- Як твоє здоров’ячко?
- Чудово! Я чула, що ти руку зламала, як ти?
- Все майже добре, через неділю треба в лікарню на огляд.
- Ірино, як це ти так умудрилася впасти, що аж гіпс наклали на цілий місяць?
- Не знаю. Я ходила на задньому дворі і не побачила льоду, який був під снігом, послизнулася ну от і впала.
- Скоріше видужуй! Без тебе так нудно, що аж страх!
- Я й сама чекаю того моменту, щоб видужати! Я навіть встигла свою маленьку бібліотеку перечитати! Вже мені самій так надоїло сидіти вдома, аж не можу!
- Розумію тебе, з самою колись таке було.
- Подруго, а чому ти на додатковий урок не заходила, коли ми навчалися онлайн?
- Не мала часу.
- А чим займалася, якщо не секрет.
- Ну, мені довелося замість мами робити домашні справи. Вона була прихворіла.
- Ясно.
- Добре, бувай, подруженько, мені потрібно займатися уроками.
- Бувай.
Коли ми завершили переписку, я думала над тим, чи каже мені подруга правду. У мене було таке відчуття, ніби вона мені лукавить і, спираючись на факт того, що тато бачив їх машину на парковці біля лікарні, можу припустити, що маю рацію. Хоча ... це було тільки раз. І скільки б я не заспокоювала себе цим, мене мучили сумніви. Я відчувала, що щось тут нечисто.
Я заснула.
І знову. Галявина, село, ліси, кінь і козак. Та скільки можна?! Хоч би локація змінилася, так ні! І я знову в одному положенні. Сиджу, неначе в мене ноги відібрали, не можу піти, і все .
- Готова писати листа? - спитав мене козак.
- Не знаю.
- А я знаю: готова!
- Так якщо знаєш, нащо питати?
- Та так, просто...
- Слухай, так а що з моєю подругою відбувається? Ти так і не договорив...
- Вона тобі сама скаже, я не маю права, вибач.
- Що ж це за сон, який він віщий?
- Я можу сповістити тебе тільки про твою долю, а не долі інших.
- А ти тільки до мене у сон приходиш?
- І до твоєї подруги теж.
- І до неї? Нащо?
- Потім дізнаєшся. До речі, ти нащо про сон розповідаєш в листах?
- Та от просто захотіла. Тільки не кажи, що не можна було.
- Якщо б не можна було, я б сказав одразу. Я просто спитав.
- Ну треба ж мені з нею про щось поговорити, вірно?
- Вірно.
- Слухай, а в неї є хлопець?
- В неї і рідних немає, крім бабусі, не то що хлопця.
- В сенсі немає рідних?
- Вона сама тобі про це розкаже, тільки ти в неї про це сама не питай. Ясно?
- Ясно.
На цьому сон завершився. Прокинулася я о третій дня.
- Знову цей сон. Він мені нічого не дав. Хоча... По діалогу мені стало зрозуміло, що Лариса від мене щось приховує, але що? Чомусь мені здається, що її секрет пов’язаний з її ж здоров’ям. Я в її розпитаю, коли піду в школу, обов’язково розпитаю. А щодо вчительки? Що з її рідними? У неї справді хлопця немає? - думала я.
Поки я лежала, мені захотілося вигуляти собаку і сама прогулятися. Та чи пустять мене? Напевно, ні. Мама обов’язково скаже: «Куди тобі йти зі зламаною рукою?». Все таки, я мала її вмовити, бо знову до мене в голову лізла класна керівничка. Хоча вона і не переставала туди лізти. «З цим треба щось робити», - подумала я.
- Мамо, а можна я вигуляю собаку по парку? - крикнула я з кімнати.
- Якщо тільки з братом. Саму не пущу.
- Так я ж не сама, а з песиком! - пожартувала я.
- Або з братом, або вдома будеш! - сказала матір.
- Добре, добре, піду з братом. - сказала я.
Я постукала в кімнату брата і покликала його до себе, щоб запропонувати прогулятися з песиком. Він погодився, бо й сам хотів походити по свіжому повітрю. Бродили ми по парку годин пару. Я з братом розмовляла більш про новини в школі, там що не день, то нова новина, яка сколихне всю школу. Найбільш новини були про витівки Вовочки з 10-а . Той може утнути таке, що й сторонньому стане соромно. Я не розумію, як його ще зі школи не вигнали. Він такого раніше був наробив, що його мали б тоді ще викинути зі школи, але він якось тут тримається. І триматиметься, напевно, до самого випуску. Поки мені брат розповідав одну з смішних шкільних історій, які сталися за останній місяць, я уявила собі, як би вся школа зреагувала на те, що я зустрічаюся з новою вчителькою. Напевне, усі так би здивувалися, що якби існувала чаша для здивувань, то ця чаша була переповнена здивуванням, що і за краї невпинно висипалося б. А що там про шок казати! Це була б для всіх така сенсація, феномен! Багато хто ревнував би, це безсумнівно. Але ж зрозуміло, що такого не буде взагалі ніколи, а вона моя тільки в мріях. І від таких думок у мене руки все опускалися й опускалися. Якось вже і не хотілося особливо за неї боротись, просто це здавалося таким нереальним . Що могло б послугувати мотивацією для написання ще одного листа? Відповіді на це питання я не мала, як і на багато інших.
- Ось так, сестро, це всі новини. - сказав брат, перервавши мої думки.
- Багато чого сталося, поки мене не було...
- Атож! Ой, дивися, а ось то разом не твоя класна керівничка з собакою ходить? - спитав брат, непомітно мені вказуючи на силует, рівний станом.
- Вона ... - промовила я.
Мені стало якось дуже неспокійно. Вона помітила нас і підійшла.
- Добрий день! - сказала вона і обдарувала нас самою найпрекраснішою посмішкою у світі.
- Добрий день! - сказав брат і я слідом за ним.
- Як ваші справи? - спитала вчителька.
- Нормально. Вже готовий до навчання. - відповів брат, посміхнувшись до Ангеліни Андріївної.
- А ти, Ірино, як себе почуваєш? Як твої справи? - поцікавилася вчителька, обдарувавши мене своєю гарною посмішкою.
- Мені через тиждень потрібно знову їхати в лікарню. Нога ще досі болить і, як бачите, гіпс все ще ношу. - засмутилася я.
- Не засмучуйся, все пройде. - сказала Ангеліна Андріївна.
- Воно то пройде, а от потім мені потрібно доганяти пропущений матеріал. - посміхнулася вже я, не знаючи чого.
- За це не переживай. Головне - здоров’я, а інше йде на другий план. - сказала класна керівничка.
- Єдиний плюс у таких канікулах є той, що я перечитала всю свою маленьку бібліотеку. - сказала я, на моєму обличчі досі грала посмішка.
- А про що читаєш? - поцікавилася вчителька.
- Українська література. Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Тарас Шевченко та інші. - сказала я.
- Дуже любиш літературу?
- Так. Мені здається, що мама вже задовбалася слухати вірші, які линуть з моїх вуст. - посміхнулася я.
- Ага, а мені здається, що скоро навіть мій собака мені почне розповідати вірші напам’ять. - засміявся мій брат.
Ми всі троє засміялися. Поки ми розмовляли, собака вчительки і мого брата встигли «подружитися».
- Ой, а що це вони роблять? - запитав насмішкувато брат.
- Боже, помилуй мою душу й очі, я йду звідси! - сказала я зі смішком.
- Тільки не кажи, що ти не хочеш на це дивитися. - сказав єхидно брат.
- Який же ти все таки кін... Добре, я промовчу. - сказала я, посміхаючись.
- А не при мені сказала б? - спитала Ангеліна Андріївна, посміхнувшись.
- Так, просто не хочу псувати свій авторитет перед вчителями. - посміхнулася я.
- Не бійся, в тебе й так авторитет серед вчителів дуже високий. - сказала вчителька.
- Серйозно?
- Цілком.
- А що ж я такого зробила?
- Не знаю. До речі, мені розповіли історію про те, що ти врятувала дитину? Тобі не страшно було? - поцікавилася вчителька.
- Зовсім ні. Я дуже знайома з самообороною і вільно нею користуюся, як і знаннями з української літератури. - сказала я, посміхнувшись.
- Казали, що тебе поранили.
- Так. Воно й досі заживає, великий шрам на спині, але він потроху сходить.
- Ти комфортно відчуваєш себе з ним? - запитала занепокоєно Ангеліна Андріївна.
- Так, шрами прикрашають бойову дівчину. - сказала я, посміхнувшись до вчительки.
- Ага, ти інколи настільки бойова, Іро, що аж мені буває страшно. - сказав мій брат.
Ми гуртом засміялися.
- До речі, Іро, тобі реально цікава тактична медицина? Нащо ти її вчиш? - спитав брат.
- Знання з медицини знадобляться в житті. На мою думку, основи медицини повинна знати кожна людина. - сказала я.
- Вірно думаєш, Ірино! - підтримала мене словами вчителька.
- От бачиш, брате, всі розуміють, що вона потрібна. А ти ще питаєш... - сказала я.
Поки я розмовляла з вчителькою, мій брат дивився на собак і їх витівки.
- Ем, Ангеліно Андріїївно, а у вас собачка якої статі? - спитав брат.
- Чоловічої. А що?
Мій брат трохи подумав перед відповідю.
- Я вітаю вас. І себе теж.
- З чим? - питає нерозуміюче вчителька. Вона залишається милою навіть з нерозуміючим виглядом обличчя.
Тим часом я розуміла, що буде говорити мій брат і посміхалася.
- Моя і ваша собаки - геї. - сказав брат, і посміхнувся так, що, здавалося, куточки його губ мало не діставали до сонця.
- Он як... Ну буває. З тваринами теж таке відбувається. - сказала вчителька.
- Наприклад, з черепахами. Я читала, що черепахи чоловічої статі спарюються зі своєю статтю, ну, точніше, намагаються.
- А нащо це ти читала? - єхидно спитав брат.
Вчителька чомусь посміхнулася.
- Слухай, мені вже набридає твоя єхидність. Я ось тут на днях вивчила один прийом, але я його ще не практикувала...
Класна керівничка посміхнулася ще ширше.
- Все, мовчу. Змія ти, Ірина Олександрівна. - сказав брат, дражнячи мене.
Він прекрасно знав, старша сволота, що я йому нічого не зроблю при вчительці, тому мене і обкидав спокусливими на відповідь словами.
А вчителька все посміхалася.
- Я от відчуваю, що ти хочеш, щоб я прийом відпрацювала на тобі. Можу влаштувати.
- Е, вгамуйся! - сказав брат, і далі посміхається так, неначе він побачив ще одну витівку Вовочки.
- А я ще не розходилась, щоб вгамовуватися. - сказала я.
Вчителька на це все дивилася і не ховала посмішки від нас.
- Може, разом прогуляємося, якщо вже зустрілися?
- Добре, я згодна. - сказала я.
- Я теж не проти, а собачки тим паче. - посміхнувся брат.
Ми всі дружно посміхнулися.
- Природа - цікава штука. Робить з нами, що забажає. - йдучи по парку з братом і класною керівничкою, виранила слово я.
- Що ти маєш на увазі, сестро? - спитав брат.
- Ця диво-стихія робить навіть тварин то геями, то лесбійками.
- Що правда, то правда. - сказав брат і задав риторичне питання: - Цікаво, воно через гени передається?
- Орієнтація не передається через гени. При формуванні дитини, у дівчинки, наприклад , замість хромосоми Y стане жіноча хромосома, і виходить пара XX. І вийде, що дівчинка у майбутньому кохатиме дівчат. - сказала я.
- А звідки ти це знаєш? Я чогось не знаю? - спитав знову єхидно брат.
- Ангеліно Андріїївно, можна я його закопаю у саду вишневому коло хати? Ви тільки нікому не кажіть. - сказала я трохи агресивно, а потім і сама посміхнулася.
- Нікому не скажу. - сказала вчителька і засміялася.
- Просто минула вчителька з хімії і біології розповідала. Навіть якщо я це знаю, то що з того? Я обов’язково маю бути нетрадиційної орієнтації? - спитала я, споглядаючи на брата.
- Не знаю, може це й значить щось. Не в твоєму ж випадку? - спитав брат.
- Ні, не в моєму. Не чіпай мене. - відрубала я.
- Чого ти така зла зробилася? - спитав брат.
- Ти знаєш що буває, коли сильно багато чіпаєш собак? Вони накидаються на людину, наче дикі звірі на здобич.
- Ну ти ж не собака. - сказав брат.
- Я в рік собаки народилася, ще й Овен я. Ех, бійся мене, брате, бійся. - сказала я, посміхаючись.
Вчителька й собі посміхнулась.
- Ну ти зараз точно мені нічого не зробиш. - сказав брат, насміхаючись з мене.
- Чому ти такий впевнений? Зараз я використаю проти тебе зброю масового ураження.
- Це ж яку? - спитав брат.
- «Молодий, я, молодий,
Повний сили та отваги.
Гей життя, виходь на бій, пожартуєм для розваги... «
- Так все, я зрозумів, припини. - мовив благально брат.
- Що, страшно?! - вже тепер насміхалася я.
Вчителька не втрималася і засміялася.
- Ну ви даєте! Тепер настрій на цілий день забезпечений! - сміючись, промовила вчителька.
- Ні, ну так а що? Не вміє себе вести нормально, от і буде покара йому така. – сказала я і засміялася слідом.
- Мене, звісно, дивує те, що ти знаєш цього вірша. В шкільній програмі його немає. Хоча, якщо ти така літературолюбка, то все ясно і зрозуміло. - посміхнулася до мене янгол.
- Не знаю, звісно, як це в мене виходить. Я іноді читаю вірша і ненароком вивчаю з нього рядки, хоча цього і не планувала робити.
- Напевно, це через те, що ти любила літературу, от воно тобі і запам’ятовується. - сказала Ангеліна Андріївна .
- Напевне. - сказала я і посміхнулася.
Під час прогулянки, яка продовжувалася ще хвилин двадцять, ми з вчителькою ненароком взялися за руки. Ходили так до самого кінця прогулянки.
- Ой, діти, вибачте, мені потрібно йти. Вибачте, що затримала вас. - почала вибачатися вчителька.
- Та це ми вас затримали ще й задовбали, напевно. - посміхнулася я, хоча було сумно на душі.
- Та що ти! Ви мене сьогодні повеселили. До побачення. - сказала вчителька і сказала мені: - Видужуй скоріше!
- Постараюся! - сказала я і попленталася з братом додому. Ця прогулянка зробила мене дуже щасливою. І все таки, я вирішила написати листа.
«Доброго часу доби, янголе! Хочу привітати Вас з таким прекрасним святом, як День Закоханих. Я знаю, що Ви не кохаєте мене. Спитаєте, звідки? Мені в котрий раз приснився сон з козаком, який мені про це сказав. Після почутого я не хотіла Вас більше турбувати взагалі, але козак сказав, щоб я Вам написала листа. Після сну, мою душу й розум взяли в полон вагання. «Як же все таки мені правильно вчинити?» - думала я і довго вагалася, чи писати Вам цього листа, чи ні. Але все таки вирішила це зробити.
«Мені той козак розповів про те, що у Вас немає хлопця. Це правда?
Мені досі цікаво, як це Ви ще не знайшли мене? Невже я і правда вмію писати так, щоб це було без слідів? Навряд. Нічого не може бути ідеально зроблено. Навіть написано анонімно листа. От наприклад, Ви вже знаєте, що Вам пише учениця з вашої школи. Це вже щось дає. Можливо, я Вам дам більше підказок, але точно не зараз.
Знали б Ви, як мені поряд з Вами дуже добре! Поки була на зимніх канікулах, думала дуже часто про Вас. Знаєте, що під час канікул мені стало зрозуміло? Я осягнула, що моя сила кохання до Вас настільки міцна, що її зруйнувати неможливо навіть довгою розлукою. Я думала, що почуття від дистанції між нами трохи вщухнуть... Але як же ж я тільки помилялася!!! В мене, навпаки, почала ломка від не бачення Вашого янгольського обличчя! Навіть буденні справи мені не допомагали відволіктися, в серці щось боліло і щиміло. Я навіть не знала, куди себе діти. Але після прогулянок на свіжому повітрі мені ставало легше. Хоч і в січні сікло так, що аж страшно було виходити на вулицю, були й тепліші й тихші дні. Тоді я виходила не на одну годину. Я вже й з домашнім улюбленцем гралася, аби тільки Ви не були в моїх думках. Але, напевно, Вам там добре, що ви виходити не хочете з моєї голови :’).
На цьому все. Поки що. Ще раз вас вітаю з Святим Валентином.
Писала від щирого серця епатажна Tomboy».
Завершивши роботу над написанням листа, я вирішила перевірити свій телефон на наявність нових повідомлень. Я чекала нової посилки. І вона для неї. Цього разу я хотіла замовити парний брелок, але передумала . А раптом станеться так , що після того , як вона дізнається , хто їй написує, наші стосунки залишаться на тому самому рівні або ж взагалі зруйнуються і вона мене зненавидить? Я вирішила не спішити, тому замовила для янгола браслет з янголям. Як символічно, правда?
Дяка Богу, посилка вже прибула до мого міста. Відпросившись у мами «погуляти в парку», я пішла за посилкою. Оскільки до парку йти хвилин десять, то я могла не летіти за посилкою, як це було минулого разу. Тоді у мене було лише якихось там п’ятнадцять хвилин. А зараз, враховуючи час маршруту туди й назад, плюс перебування в самому парку, то я можу все спокійно поробити, без спішки. Забравши посилку з відділу, сховавши подарунок для Ангеліни Андріївної в куртці, я пішла додому. Вдома я поклала браслет у подарункову коробку (на цей раз я все врахувала, а не як минулого разу), і разом з листом склала в шухляду столу. Вже заснувши, мені наснився знову той набридливий сон.
- Ну що, збираєшся відправляти листа? - спитав козак.
- Так. Навіть подарунок купила. - відповіла я.
- 15 лютого ти маєш бути обов’язково в школі. - сказав козак.
- Але ж рука...
- Ти прокинешся, вона не болітиме. І нога теж. Взагалі нічого. Ти маєш обов’язково сказати мамі про це.
- Я скажу.
- От і добре.
- А чому я маю обов’язково бути в школі п’ятнадцятого числа?
- Тому що буде розмова між вчительками математики і хімії. Ясно? Розмову дослухати до кінця.
- Ясно.
- Ну якщо тобі все ясно, то бувай.
- Бувай .
Я прокинулася. На диво, у мене дійсно нічого не боліло, наче й не було ніякої травми. Я цьому дуже зраділа і побігла одразу до мами. Після почутого від мене, матір наказала поїсти і потім піти одягатися. Я так і зробила. Їхавши в машині, я слухала музику і розглядувала те, що було навкруги. Раптом я згадала, що на мене чекає: сьогодні - я відправлю подарунок з листом коханому янголу, а завтра - я почую розмову між двома вчителями. І вже знаю, що вона буде про листи і дарунки від мене.
Побувши в лікарні, я прийнялася відносити посилку на пошту. Покінчивши з товаром, я почала готуватися до завтрашнього дня, адже мені вже дозволили відвідувати школу.
Коли я з’явилася там, Ангеліна Андріївна явно була рада мене бачити. Навіть дуже, як мені здалося. Ну і звісно, однокласники теж дуже мені зраділи. Ми вже як сім’я.
Після уроків я знов почула діалог в учительській.
- Марисю, знову мені хтось надіслав подарунок і лист.
- Є заціпка?
- У цієї учениці є домашня тварина.
- Ясно.
- Як же ж дізнатися, у кого з учениць 11 класу є домашня тварина? Ну от в Ірини є собака, хоча... то собака її брата, тому точно не вона.
- А учениця уточнювала, чия вона?
- Ні.
- Може бути й Ірина... Вона могла навмисне не уточнювати.
- Могла.
- Минулого року, у нас був конкурс тварин серед старших класів. Так от, з 11 класу серед дівчат тварини є в Катерини, Вікторії, Анастасії. А в них ні братів, ні сестер. Враховуючи те, що нам вже відомо, то вони, судячи з лого, нам не підходять. Щось мені здається, подруго, що то вона тобі написує.
- Чогось мені вже теж так здається. Хоча я навіть не знаю. Як думаєш, вона схожа на томбоя?
- Та ні. Чого питаєш?
- Просто в кінці листу дівчина називає себе «епатажним томбоєм».
- Ірина і епатаж? Ні, це різні речі. Хоча у медалі дві сторони...
- Я згадала, що нещодавно зустрівши її у парку, вона часто говорила багато енциклопедичної інфи, пов’язаної з геями. Але ж і гетеро можуть говорити про це…
- Ні, ми таке про таке не говоримо. Особливо часто. Ну, я точно не говорила. Мені то до «цих» яке діло?
- А я говорила. У нас на факультеті часто заходи на тему менших різних були. Нас туди скликали всіх.
- Але щоб там не було, Ірина все ще під підозрою. – додала вчителька.
- Під особливою підозрою. – зазначила Марися Павлівна.
- Так , безсумнівно.
- А про що вона написала в останньому листі? - згодом спитала вчителька хімії.
- Я не хотіла розповідати, але раз так... Дівчина пише мені тексти романтичного характеру.
Марися Павлівна явно щось пила, бо по звуку стало зрозуміло, що вона попирхнулася. Потім я почула стук по спині.
- Там немає розпусти, не надумуй собі нічого. - сказала вчителька зі смішком. - Вона мені пише про те, що вона мене дуже любить.
- Знаєш, на твоєму місці я уже панікувала б... Спочатку листи і подарунки, а потім... Я не буду продовжувати.
- Та ні, далі нічого не буде. Я впевнена. Нічого страшного, в дівчини просто гормони грають і все. Все налагодиться і вона перестане. – з позитивним ладом сказала вчителька.
- Ну не знаю. А раптом вона справді в тебе закохана по-справжньому
- Не знаю.
- І як тобі жити далі?
- Та нормально. Вона навіть піднімає мені настрій своїми листами.
- Що, серйозно?!
- Ну, коли ти в і немає з ким поговорити, то, читаючи листи, якось стає легше на душі. - сказала Ангеліна Андріївна, по її голосу стало зрозуміло, що вона явно дуже засмутилася.
- Видно, спілкування зі мною тобі мало... Слухай, а не пора б тобі завести хлопця?
Після цих слів мене охопили ревнощі.
- Пора б, але не хочу.
- Чому ж? Так же веселіше буде, вдвох. І підтримає, і поспівчуває, і обійме. І дуже приємно зробить, якщо ти розумієш, про що я…
Здавалося, я була готова виламати ці трикляті двері і викласти усю правду, але досі страх правди стримував мої незгасимі ревнощі.
- Я не знаю, у мене в школі був хлопець, але я з ним зустрічалася два місяці і все. Так, він був добрий, жалів, захищав від тих, хто ображав мене. Мав гарне почуття гумору, розумний, гарний. От тільки щось мені було все одно не так. Він наче мені і подобався, але було таке відчуття, що мені не подобається, коли він мене обіймає і цілує. Навіть за руку брати його не хотілося.
- Слухай, я не хочу тебе лякати, але... може ти... ну... як тобі сказати... можливо ти любиш дівчат, а не хлопців? - спитала Марися Павлівна.
- Не бійся про це говорити. Навіть якщо це дійсно так, то мені це не страшно, але знати про це всім не обов’язково. Знаєш, я з ним і зустрічалася тільки через те, що про мене пішли чутки, ніби я «не тієї орієнтації», тому, щоб не було більше таких розмов, я і ходила з ним, але мені набридло і ми розійшлися. - сказала класна керівничка, в її голосі був суцільний спокій, неначе розмова про власні вподобання - це буденна справа.
- Схоже, тобі колись доведеться повернутися до розмови про орієнтацію. Без кохання неможливо жити.
- Твоя правда.
- Якби там не було, але я буду з тобою все одно дружити. У мене є один знайомий, який зізнався своїй подрузі у тому, що він гей, і та перестала з ним спілкуватися. Уявляєш?!
- Дякую тобі за підтримку. - сказала вчителька. - А що з твоїм товаришем тепер?
- Ну, він дуже засмутився через поведінку подруги і довго журився. Зараз він знайшов своє кохання і живе щасливо. Я його в перші дні підтримувала, бо він дуже тяжко переживав таку подію.
- Що ж, я дуже рада за нього. Не розумію, чому люди так реагують на нетрадиційну орієнтацію?
- Не знаю. Хай там як, але схоже в нас є одна учениця нетрадиційної орієнтації. Може бісексуалка або суто по дівчатах. По тобі, у першу чергу.
- Мені так цікаво дізнатися, хто це пише, але ж не питатиму напряму в дівчат з 11 класу: «Зізнайтеся, хто мені пише листи». Все одно не зізнається та дівчина. - сказала вчителька математики.
- Що правда, то правда.
- А чому ми думаємо, що це хтось робить з 11 класу? В 10 класі теж гормони грають, і в 9 і в 8...
- Я думаю, що це в 11 класі таке хтось витіває. - сказала Марися Павлівна. - От чую я, що це 11 і все.
- Я думаю, що мені ще писатимуть, може, там зачіпки які будуть.
- Можливо.
Коли вони договорили, я тихенько вийшла зі школи.
Березень
Березень. Це не просто місяць початку весни, це місяць, який наповнює енергією і силами. Тварини потроху виходять зі сплячки, а сніг тим часом поспіхом забирається геть за наше місто, залишаючи за собою калюжі води. Нас радо зустрічає весняне сонце, проганяючи зимове з чисто-блакитного полотна. Але, на жаль, вітерець так і залишився холодним. Звісно ж - це ненадовго. Мій улюблений дуб скинув з себе білосніжну піжаму і стоїть без нічого, але йому не варто засмучуватися, адже весна подарує йому гарний яскраво-зелений костюм! Потрібно просто почекати, як і мені треба було чекати з Ангеліною Андріїївною.
- Я чекатиму, скільки треба. Рік, два, та хоч десять! Я люблю її, дуже люблю. - думала собі я.
Одного пречудового дня мені наснився знову сон з козаком.
- Ну що, Ірино, починай діяти! - сказав козак.
- Ти про що? - запитала я. Мені не було зрозуміло, що він має на увазі.
- Пиши їй першою, як її здоров’я, допомагай їй у чому небуть.
- Отак взяти і писати? Ні, я так не можу. Не писала, не писала, а тут раз - і пишу. .
- Вона прихворіє. Можеш запропонувати їй приглянути за собачкою.
- Ну добре...
На цьому сон завершився.
- Вона захворіє?! Жах! Якщо це станеться, а воно станеться, я готова допомагати янголу! - подумала я.
Все таки, це сталося. Вчителька математики, на жаль, справді схопила не того весіннього вітру і подейкували, що в неї діагностували мало не бронхіт. Вона взяла лікарняний на тиждень. Я дуже переживала за неї, тому я писала їй щодня і питала, як вона себе почуває, чи не болить в неї щось, яка температура тіла, як їй спиться. Схоже, вона дійсно хоче спілкуватися зі мною, бо відповідала вона дуже швидко на мої повідомлення. На превеликий жаль, вчительці не ставало краще, тому я їй запропонувала приглянути за її собакою, поки вона хворіє. Вона не відмовилася від пропозиції. Я вказала їй час, в який я прийду за собакою. Мама знала, що я йду до вчительки, тому вона приготувала для неї салат, повний вітамінів. Йшовши до вчительки, я заскочила в магазин, щоб купити фруктів для неї. «Так вона швидше видужає». - думала я. А щоб їй було ще веселіше, перед тим, як погостювати в неї, я замовила для неї квітів. Вона має отримати їх кур’єром. Коли я до неї прийшла, видно, що вона дуже зраділа.
- Добрий день! - сказала я і посміхнулася.
- Добрий день, Ірино, проходь! - сказала вчителька, час від часу покашлюючи.
- Видно, що у вас не проходить ця холера.
- Та щось не хоче. - сказала вчителька.
- Я вам принесла фруктів, а мама передала салат з великою кількістю вітамінів. - протягуючи дарунки, солоденьким голосом сказала я.
- Ой, дуже дякую! - сказала Ангеліна Андріївна, посміхнувшись до мене янгольською посмішкою.
- Мама мене таким салатом як відгодувала, поки я хворіла, що потім довго мені не їлося. - засміялася я.
- Серйозно? - посміхнулася вчителька.
- Так.
На столі я помітила букет.
- О, це ж такі квіти, які ми вам дарували на перше вересня! - сказала я награно.
Я ж то знала, які її улюблені квіти і знала, хто відправив.
- Та мені їх хтось дарує, я й не знаю хто. - відповіла вчителька і засмутилася, роблячи мені чай.
- Тобто?
- Це вже відбувається не раз. Хтось надсилає мені листи і подарунки, і, як бачиш, подарунки теж.
- Як казав один дурень з детективного серіалу: «Тайний пакловнік». - сказала зі смішком я.
- Розумієш, в чім річ: це навіть не «пакловнік», а «пакловніца». - сказала Ангеліна Андріївна.
- Тобто, пише дівчина?!
- Так.
- І про що ж, якщо не секрет.
- А ти нікому не розповіси? Хоча... я відчуваю, що тобі можна довіряти.
- Можете казати. Якщо мене просять люди не казати, я не кажу. Я розумію, як для них це важливо.
- Листи романтичного характеру.
- Ого! І як же ви на це все реагуєте?
- Доволі нормально. Мені все одно. Не погрожують, і то добре. - сказала янгол.
- Не думаю, що вам буде хтось колись небуть погрожувати. Ви робите тільки добрі справи.
- Дякую, звісно, але не всім догодиш. - сказала вчителька веселенським тоном.
- Що правда, то правда. От якщо взяти в приклад Вовочку, то у нас в тому році була така історія, що він написав вчительці з мови і літератури фразу з вмістом матів. Коротко кажучи, він її послав на три букви. Ніякої поваги до вчителів.
- Он як, а він же ж не виконує домашніх завдань взагалі, і пише ще щось комусь.
- Ліниться він зовсім. - сказала я і додала: - Я, звісно, розумію, що деякі уроки даються важко, але ж не література і рідна мова...
- Згодна з тобою. - прокашлялася і сказала вчителька.
- Чесно, коли я почула про цю історію, я дуже засмутилася. От Вікторія Дмитрівна - одна з тих вчительок, які вміють викладати свій предмет. Туди і ви входите, до речі. - сказала я.
Вчителька посміхнулася мені. Я у відповідь. Поки я пила чай з вчителькою арифметики, ні з того, ні з сього в одній з кімнат загавкала собака.
- О, собака прокинулася! - сказала вчителька і засміялася своїм солоденьким і дзвінким голосочком.
Я почула, як хтось шкрябає по дверях. І цей хтось був собакою.
- Схоже, потрібно відкрити двері. - сказала я, дивлячись на них.
- Я зараз відкрию.
- Я краще сама. Ви посидіть. Я пам’ятаю, як я при застуді ходила, мало в голові не паморочилося.
Вона сиділа, а я пішла відкривати двері. Собака на мене як налетів! Неначе рідну стрів!
- Схоже, моя собака тебе вподобала. - сказала Ангеліна Андріївна і посміхнулася.
- Кидається, мов на рідну! - сказала я, широко посміхнувшись до вчительки.
- Ти мені вже зробилася, як рідна сестра. - сказала вчителька.
В мить її обличчя стало засмученим. Вона схилила голову.
- Щось сталося? - спитала засмучено я.
На частині долу, який знаходився навпроти схиленого обличчя вчительки, почали з’являтися рясні каплі сліз. Я не гаяла ані секунди. Я миттю з’явилася перед вчителькою і сіла біля неї навпочіпки.
- Розкажіть мені, що з вами сталося. - сказала я. Мені стало страшно, я не знала, як її заспокоїти.
- Тобі краще не знати.
- Кажіть, що б це не було, я бачу, що вам треба виговоритися.
- Це дуже страшна річ, та я й не знаю, чи потрібна вона тобі.
- Не переживайте, все нормально. Ви ж сказали, що я вам як сестра. Ви уявіть, що я справді є вашою сестрою.
- Ну добре, якщо ти так наполягаєш... – схлипуючи, мовила вона.
Я поставила напроти неї стілець і сіла. Янгол розповіла мені про трагізм її ще такого короткого життя. Вона розповіла, що раніше жила в іншому місті. Її батьки були також вчителями, в неї була молодша аж на десять років сестричка. Коли їй було сімнадцять років, її батьки загинули в автокатастрофі разом з сестрою. Дізнавшись про те, що рідних більше немає, янгол отримала велику дитячу травму, яка досі сидить в їй і не хоче вилазити. Для неї її рідні були всім. Тепер єдиною опорою для неї є її бабуся, у якої вона зараз живе. Стала вона вчителькою в честь своїх померлих батьків. Поки я слухала оце все і дивилася на те, як вона намагається стримати свої сльози, які все одно котилися по її щоках, я і сама тихенько заплакала, моє серце почав проймати страшний біль. Я не стрималася і обійняла її. Коли я це зробила, вона вхопилася так, ніби не хотіла мене відпускати з обіймів. Я відчула, як їй це потрібно, тому дозволяла залишатися їй в обіймах, скільки потрібно. Я її дуже люблю, тому задля неї готова на все, навіть простояти годинами біля неї, якщо, звісно, їй це потрібно. Від того, що відбувалося, навіть собака притихла і почала дивитися сумними очима на свою заплакану хазяйку. Поки ми так стояли, я весь час гладила Ангеліну Андріївну по спині. Я почала відчувати оту всю біль, яку вона носила раніше і носить досі. Я зрозуміла, що в неї немає тієї людини, якій можна поплакатись і виговоритися. Без підтримки близької людини дуже важко прожити. Ангеліна Андріївна - дуже сильна людина. Вона нікому не скаржилася на те, що її мучило стільки років. Ця дівчина носить в собі страшенно тяжкий баласт, але мовчить, як риба у воді. Тільки мені вона все змогла розповісти. Навіть своїй бабусі не розказала. За її рясними слізьми, які лилися, мов з відра, мені все стало ясно.
- Ангеліно Андріїївно, якщо вам потрібно буде виговоритися комусь, можете мені все розказати. Я так розумію, що ви нікому не розповідали про свій біль, так?
- Так. - ледве промовила вчителька і притиснула мене до себе сильніше.
Ми постояли так ще хвилин п’ять і вона відпустила мене.
- Дякую, Іринко, що вислухала мене. - сказала вчителька і додала: - Будь ласка, не кажи нікому про те, що тут було.
- Добре, я нікому не скажу, не переживайте за це. - сказала я і додала : - Повторю ще раз: якщо вам потрібно буде виговоритися комусь, можете мені все розказати, добре?
- Добре.
- Не сумуйте більше ніколи. Вас дуже прикрашає усмішка. – сказала сором’язливо я.
Вона нарешті усміхнулася до мене. Мене огорнув океан щастя. Я відповіла їй тим же.
- До речі, а де ваша бабуся? – спитала згодом я.
- Вона на роботі. До речі, про це ніхто не знає, але вона директор нашої школи. - посміхнулася до мене Ангеліна Андріївна, витираючи рукавом худі останню сльозу.
- Оце поворот. - сказала здивована я.
У мене відвисла щелепа. «Такий сюжет можна придумати лише у кіно! « – подумала я.
- Бачила б ти зараз свою реакцію! - засміялася вчителька.
- Для мене справді, це дуже неочікувано...
- Розумію. – сказала до мене вчителька і посміхнулася.
Несподівано песик почав дертись до мене на коліна. Я його взяла на руки і поклала собі на ноги.
- Хм, чи правда, що цей собака гей? - спитала на повному серйозі я.
- Напевне, не знаю. – виливши в кімнату ноти сміху, мовила вчителька.
- Ірино, може мені дурно таке питати, але ти раптом не знаєш, чи є у вашому класі дівчинка нетрадиційної орієнтації? - спитала мене вчителька.
- Та ні, не знаю. – спокійно відповіла я та додала: - Та й навряд хто зізнається, справа делікатна. Знаючи наше суспільство...
- За останньою статистикою, яку я бачила, в Україні лише 14 % людей підтримують лгбт-шників. - згодом додала я, гладячи песика.
- Для чого цікавилася, якщо не секрет? - спитала янгол.
- Та просто так. Від нічого робити колись подивилася. Та й проблема на сьогоднішній момент ну дуже актуальна і глобальна.
- Зрозуміло.
Я поговорила з учителькою ще півгодини і пішла з її собакою додому.
Тільки-но я вскочила в дім і стала знімати з себе одяг, як матір вже помітила мою заплакану сорочку.
- Доню, чого в тебе сорочка мокра?
- А-а-а... Ну я вирішила купити собі води, і поки її пила, пролила на себе трохи. - відповіла я, удаючи ніяковість.
- Як завжди, не в лайно, так в партію! - засміявшись єхидно, сказала мама.
- Ну подумаєш, облилася... - сказала ображено я.
- Не ображайся, іди краще поїж. - сказала мама.
- Та... не хочу, піду собаку покупаю, вчителька сказала, що її треба буде помити.
- А, добре, йди. - сказала мама і я пішла у своїх справах.
Помивши собаку і нагодувавши її, я написала янголу.
«@loveislove»:- Доброго вечора, Ангеліно Андріїївно. Як ви себе почуваєте?
«@workoftime»: - Вже краще.
«@loveislove»:- Я покупала вашу собаку і нагодувала. Он лежить і спить у мене в ліжку.
«@workoftime»: - Ясненько. А ти як себе почуваєш?
«@loveislove»:- Чудово! Я сподіваюся, вам стало краще після розмови у вас?
«@workoftime»: - Так. Я вдячна тобі за те, що вислухала мене. Дякую.
«@loveislove»:- Немає за що. Звертайтеся :)
«@workoftime»: - Добре :)
«@loveislove»: - Ви випили вже таблетки?
«@workoftime»: - Так.
«@loveislove»: - Чудово :)
«@workoftime»: - Вибач, я маю йти. На добраніч, солодких снів ;)
«@loveislove»: - Вам також на добраніч і солодких снів ;)
На цьому ми завершили розмову.
Коли вчителька видужала і почала ходити на роботу, я помітила в ній значні зміни! Вона стала набагато веселішою, аніж раніше! А іще... вона ставиться до мене не так, як до інших. Вона стала піклуватися про мене, як про маленьку сестричку. Спитає: «Як самопочуття?», і якщо скажу, що хоч трохи погано, то крутиться біля мене, наче муха коло меду. Це все робить, поки ніхто не бачить, оскільки вона вже начулася від вчителів пліток про неї і мене. Хтось сказав, що ми ходили, взявшись за руки, й інший вже все так перекрутив, що аж страх чути, що вони понапридумували. Дехто народив на світ теорію, що ми вже цілувалися... Одного разу, коли вчителька готувала до іспиту мене (бо Лариса не змогла залишитися), хтось навмисне зостався в школі, щоб за нами прослідкувати, проте він нічого не зміг видивитися, бо у той день у мене майже не було ніяких взаємодій з учителькою математики, окрім розмов про логарифми.
До речі, після останнього візиту в її дім, ми часто стали спілкуватися в месенджері. Для мене це було справжнім дивом, адже я ніколи не подумала б, що вона захоче зі мною спілкуватися просто так, не «по школі». Ми часто одна в одної питали, як справи, настрій, стан здоров’я тощо. Напевно, я для неї і справді є сестрою по душі, але для мене вона є таємним коханням. Коли я переписуюся з нею, то завжди посміхаюся її повідомленням і чекаю їх завжди з нетерпінням , як Марія листи від Михайла з твору «Три зозулі з поклоном». Моє серце тріпотить, коли вона мені пише повідомлення, яке вона ще не відправила. «Що вона мені пише?» - думаю тоді я.
Одного разу я йшла з Ларисою додому після уроків і нас перестріли якісь хлопці. Видно, не з нашого району, бо я їх раніше ніде не бачила. Вони почали до нас приставати, і скільки б ми не відсахувалася від них поки що словесно, вони не хотіли нас відпускати. Коли діло дійшло до того, що вони хотіли нас зґвалтувати, мені довелося кинутись у бійку. Їх було п’ятеро, а я одна. Довго ця бійка відбувалася. І в якусь мить я справді повірила, що вони скоять найжахливіші речі, адже все ж таки наші сили переважали Поки Лариса кликала хоч когось на допомогу, я що тільки з тими бандюгами не робила: і руки заламувала, і в сонячне сплетіння давала, а за одним з прийомів, я трьох уклала поспати, давши просто рукою по нижній щелепі. А інші двоє виявилися сильнішими. Через одного я мала побити свої кісточки на руках, а інший мені порізав руку і пляшкою пива дав по потилиці, від чого я втратила свідомість.
Прокинулася я в лікарні. Палата була світла-світла, неначе я була в раю. Було дуже багато прикроватних тумб як і ліжок. Потім я помітила, що біля мене сиділа мама, тато, брат з Ларисою, і... Ангеліна Андріївна. Мені було так приємно, що мене навідала янгол. Моє таємне кохання до мене прийшло! У мене застрибало серце від радощів і хвилювань, коли я її побачила.
- О, дивіться, вона прокинулася! - сказав брат.
- Ну як ти, Іро? - спитали батьки з вчителькою в один голос.
- Та трохи голова паморочиться і болить... - сказала я і знервовано спитала: - Ларисо, а вони тобі нічого хоч не зробили? А то вони мене відключили і я нічого не пам’ятаю.
- Не хвилюйся, нічого. Поки ти билася, я викликала поліцію, і вони дуже швидко приїхали. До речі, тих хлопців вже знайшли і вони знаходяться у відділку. У мами там друг працює, я його попросила, щоб їм за це хуліганство дали максимальний строк. Їм там світить по п’ятнадцять років.
- А як же ж так? Хіба ж за розбій стільки дають? - спитав у Лариси брат.
Класна керівничка з батьками теж споглядали на Ларису.
- Як виявилося, цих бандюганів шукали вже не один місяць. Вони там такого понавитворювали, що краще нікому не знати. До речі, весь відділок маминого друга тобі вдячний. - розповіла подруга.
- Ось, на . - протягуючи рамку з надписом « Подяка « і пакет з бог зна чим , додала вона.
- Що це? - спитала я.
- Подарунок за співпрацю. Всі вже знають, як ти мене захищала і як ти там всіх уложила. - посміхнулася Лариса.
- Тепер Іру боятиметься все місто. - засміявся брат і додав: - Ти тепер будеш маньячка в нас.
- Боятимуться тільки ті, хто коїтиме зло. - сказала я.
- А, ще одна річ. Знаєш, яка різниця між маньяком і мною? - додала згодом я.
- Ніякої? - спитав зі смішком брат.
- Маніяк вбиває хто під руку попався, людей, які йому і не шкодили нічим, а я залишаю зловмиснику життя і просто борюся зі злом. - сказала я.
- Зате в тебе арсенал, як в провідного кілера «Асоціації кілерів». - сказав брат.
- Та хто ж винен, що я люблю зброю? Правда, у мене просто повітряна зброя, а кілер з такого не буде стріляти. Я недавно собі ще замовила кільце-костет і хрест-ні.
- Серйозно? - спитав здивовано брат, а потім і всі інші, хто мене прийшов навідувати.
- Так. А чом би й ні? Дуже хороша штука, до речі. З гопніками боротися, саме то. - сказала я.
- Тепер мені точно страшно з тобою жити, Іро. - засміявся брат.
- Не переживай, я просто буду тебе тероризувати літературою, а так більш нічим. - посміхнулася я.
- Ну ти хоч би маму пожаліла, як не мене. Мама теж буде чути, як ти читаєш вірші. - посміхнувся брат.
- Я просто не буду наступного разу читати в різних місцях. Я тебе разом з собою запру в твоїй же кімнаті і читатиму там тобі вірші. По десять штук за раз. Я недавно купила збірку віршів Сергія Жадана. Так що готуйся до українськомовного терору, брате. - засміялася злісно я.
- Ой, ой, ой , боюся! - сказав єхидно брат.
- Бійся, бійся!
На цю розмову всі дивилися з посмішкою на вустах.
- До речі, сестро, ти на Рембо схожа. - посміхнувся бра.
- Це ж іще чому? - спитала я.
Мені дали дзеркало. Хм, дійсно схожа вийшла! Бинт був перев’язаний навколо лоба, не зачіпавши верхівку голови.
- По-моєму, тобі дуже йде такий образ, Ірино! - сказала вчителька з своєю янгольською посмішкою на вустах.
- Дякую. - сказала я і посміхнулася до вчительки у відповідь.
- Іро, я знаю, що то і потрібно подарувати на день народження. Косинку, таку як в ГТА Сан Андреас. - сказав брат.
- О, я б хотіла походити в такому одязі, як головний герой гри. - сказала захоплено я.
- Обов’язково походиш. - сказала мама і посміхнулася.
Я поговорила з всіма ще хвилин двадцять, і всі пішли. Зосталася тільки Ангеліна Андріївна.
- Сильно болить голова, Іринко? - спитала вона.
- Та, так собі, вже краще. - відповіла я і посміхнулася.
- До весілля заживе. - пожартувала вчителька.
Я вирішила використати момент і зробити їй легкий натяк. Чи зрозуміє вона його, я не знала.
- У мене не буде весілля. - сказала я і посміхнулася.
- Хм, і чому ж це? - спитала вчителька.
- Не хочу. - сказала я.
- Це ти зараз так кажеш, а от стрінеш гарного хлопця і ти вийдеш за нього заміж. - посміхнулася янгол.
- Я так не думаю. В мене таке відчуття, що ніби хлопці мене ніколи не вабили і не ваблять. Ні, я не кажу, що вони там не гарні. Я можу сказати, що хлопець гарний, але щоб піти з ним під вінець... Ні. Цього не буде.
Я подумала, що я можу «спалити» свою справжню орієнтацію, тому додала:
- Ніхто не знає, як поверне життя. Сьогодні так, завтра так, післязавтра так... Можливо, мені ще просто якийсь реально достойний не попався. Я би хотіла, щоб «цей хтось» мав добру, щиру душу, а не злу й підлу.
- Чиста правда. - сказала вчителька і посміхнулася.
Коли я дивилася на ліжко, що стояло навпроти мене, я боковим поглядом помітила, що вчителька ніби трохи засумувала. Я подумала, що вона починає щось запідозрювати.
- Ну що ж, відпочивай, Іринко, я вже піду. До побачення, видужуй скоріше! - сказала вчителька, вставши зі стільця.
- До побачення. - сказала я і вона вийшла з палати.
- Вона явно почала щось запідозрювати. Чи може бути таке, що ці відчуття їй знайомі, тому вона так зреагувала на мої слова? Чи просто я зробила дуже сильний натяк? Чому знову так багато питань, і так мало відповідей? Як же мені це все набридло... Я просто хочу знати, чи буде у мене спільне майбутнє з вчителькою, чому все так складно? Ще ці сни, які взялися не відомо, звідки... - роздумувала собі я.
Мені дійсно все так набридло, що не знала, як мені далі діяти і що робити. Не хотілося більше нічого, крім того, щоб біля мене була янгол. Здавалося, що ці сни з козаком мене ніколи не покинуть, і від цього хотілося плакати. У мене був дуже поганий настрій, допоки мені не написала вчителька.
«@workoftime»:- Доброго вечора, Іринко, як зараз себе почуваєш?
«@loveislove»:- Нормально. А ви як?
«@workoftime»:- Зі мною теж все добре. Як настрій?
«@loveislove»:- Доволі хороший. От тільки додому страшенно хочеться.
«@workoftime»:- Я розумію тебе. Потерпи до завтра ;)
«@loveislove»:- Потерплю :) Як ваша собачка?
«@workoftime»:- Вже спить. Ледве-ледве її утихомирила :)
«@loveislove»:- Коли вона у мене була, мені не потрібно було її утихомирювати. Собака прийде до мене на ліжко і засне :)
«@workoftime»:- Ого! А в мене такого ніколи не було :’)
«@loveislove»:- Біля мене всі швидко засинають, навіть моя улюблена племінниця. Сестра її не може вкласти спати, а коли я її колихаю на руках, вона моментально засинає :)
«@workoftime»:- Прикольно :D
«@loveislove»:- Не те слово. Напевно, якщо покласти біля мене людину з найсильнішим безсонням, й та засне коло мене...
Здається, вона хоіла мені написати щось, але тоді передумала, адже помітка, що з’являється при написанні - «Пише», - довго відбувала існування, а тоді на час зникла. І знов з’явилася, несучи за собою зкореговане повідомлення.
«@workoftime»:- Оу, так ти володієш супер-силою ;)
«@loveislove»:- Напевно :)
«@workoftime»:- На добраніч , Іринко .
«@loveislove»:- І вам на добраніч :)
На цьому ми завершили розмову на сьогодні . Така коротенька розмова мене зробила мене набагато щасливішою .
Квітень
Квітень. Місяць, коли вже все починає розцвітать повним ходом: дерева, квіти, навіть сонце, мій прекрасний темний дружок на задньому дворі, але не я. Останнім часом вчителька мене відсторонюється, хоч стосунки в нас залишаються теплі і вона мене готує до іспитів далі. Спочатку я думала, що вона на мене за щось сердиться, думала, може вона зрозуміла все про листи, але ні, вона б зі мною поговорила, як вона це обіцяла Марисі Павлівній. Але ж не говорить. Я помітила, як вона всіляко намагається не контактувати дотиком зі мною, неначе боїться мене, хоча може так і є. Ангеліна Андріївна іноді плутає слова, говоривши зі мною, і така червона буває, як буряк на городі. Я не розуміла, що відбувається і питати не хотіла, якщо потрібно, вона сама розкаже. Тиснути на неї не збиралась.
Я не тільки через це в’янула в душі. Недавно я дізналася страшну річ, від якої проплакала всю ніч. Я тоді була чорною від сліз. Мені й досі боляче усвідомлювати те, що від мене довго таїла моя найкраща подруга. Лариса... в неї діагностували рак крові. Вона не хотіла мене засмучувати, але цей секрет засмутив мене ще більше. Якщо б я знала раніше про це, я б багато часу проводила з нею, бо розуміла, що невідомо, як поверне життя... Думаю, всі це розуміють, про що я, тому не казатиму.
Ті пропущені заняття після уроків були не просто так. Вона з кожним днем слабшала, їй було важко встати з ліжка, але не дуже. І поки ноги хоч якось носили її, вона ходила.
Я її дуже часто стала провідувати в онкологічному відділені, вона більш не ходила в школу, півмісяця як. Одного вечора її забрала швидка, бо їй стало дуже погано. Я з братом сиділа в лікарні, скільки можна. Щоб хоч якось розвеселити нещасну, бідолашну душу Лариси, я і брат розповідали про смішні події в школі, жартували для неї, коли вона просила, я для неї читала те, що вона забажала.
Одного разу вона мене попросила дати прочитати збірку творів І. С. Нечуя-Левицького, і я їй принесла цю книгу й залишила. Я намагалася всіляко підтримувати свою подругу, аби тільки вона ось оце все переживала менш болісно. Коли вона хоч раз скривиться, в мене виступала сльоза на очах. Щоб вона не бачила, як мені боляче і сумно за неї, я відверталася до вікна і тихо плакала, а брат тим часом її смішив.
Коли її забирали на хіміотерапію, вона мало не стогнала, я терпіла, щоб не заплакати , а коли її вивели так-сяк з палати , тоді я не стримувала себе і плакала рясними сльозами в палаті, тоді брат мене намагався заспокоїти, кажучи «Все буде добре», «Вона вилікується» і «Вона житиме», хоча він розумів, що це не так. Донора й досі не було знайдено, а час біжить, і чекати нікого він не збирається.
Що не день, а подруга все слабшала і слабшала. На тому тижні вона ніби вже йшла до того, аби одужати, але наступного тижня показники здоров’я стали препоганими, і по їй видно. Вона й сама розуміє, що скоро їй покидати цей білий, як стіна, світ, тому вона просить, щоб я з братом були якомога більше коло неї.
Вони двоє недавно мені зізналися, що зустрічаються, десь вже чотири місяці, я тоді була так рада за них, що мало не підстибувала до стелі і спитала: «А чого мені не розказали?!». Після того, що дізналася, я часто стала ходити в туалет мінімум на п’ять хвилин, аби дати їм побути вдвох, або просто йшла раніше додому і все. Мені жаль брата, адже фактично його дівчини скоро не стане на цьому світі. Я знаю, що він по ночам в кімнаті може через це розплакатись, але так, щоб ніхто не чув. Я уявила, щоб було зі мною, якщо б я дізналася, що моя друга половинка знаходиться на межі життя та смерті. Безперечно, теж так робила би, як і він. Я ще б дерлася на стіну від болі й мук і не знаходила собі місця. Але він й так тримається через силу, я це відчуваю. Він справжній молодець. При ній і сльозини не пустить.
Ангеліна Андріївна теж частенько навідувала Ларису. Вона теж намагалася дати хоч якусь моральну підтримку. Подругу дуже тішило, що дорогі їй люди про неї не забувають і навідують в лікарні.
Коли вчителька математики бачила мене, вона хоч і привіталася, але боялася навіть сидіти біля мене, що дуже непокоїло мою душу. Що ж сталося? Лариса бачила поведінку вчительки математики і, коли та пішла, подруга хотіла мені щось сказати, та не встигла. У неї різко впав тиск і вона втратила свідомість. Я хутко покликала лікарів до Лариси, її ледве встигли врятувати. Мені і брату довелося піти додому. Ми обоє йшли зі сльозами на очах, які й так уже були ними залиті по горло. Коли я і брат прийшли додому, ми не сіли їсти разом з батьками, а розійшлися по своїх кімнатах. Мама хотіла спитати, що сталося, але, побачивши наші обличчя, вона передумала це робити. Вона зрозуміла, що краще не чіпати зараз нас. Зайшовши в кімнату, я почала ридати від побаченого в палаті. Було чути, як це робив і брат. Через деякий час ми заспокоїлися і розповіли матері, що до чого, щоб вона не гадала, що це таке з нами відбувається.
Вранці мені хтось зателефонував. Я, ще не зовсім прокинувшись, підняла слухавку. І те, що я почула, змусило мене встати вмить і оговтатись.
- Алло. - сказала сонно я.
- Алло, це мама Лариси. Вибач, що розбудила тебе. - сказала жінка, по її голосу я зрозуміла, що щось сталося.
- Та нічого страшного. Щось сталося?
- Так. Лариса... вона померла. - сказала жінка і заплакала.
- Що?! - не вірячи словам, спитала я, було таке відчуття, що моє серце пропустило удар.
- Це сталося сьогодні о шостій ранку, лікарі сказали, що організм зовсім ослаб і він не зміг далі боротися з хворобою. - сказала крізь сльози жінка.
- Де вона зараз? - плачучи, дрижачим голосом спитала.
- Вона вже в морзі. - жінка стала плакати сильніше.
- Я зрозуміла, дякую, що подзвонили. - сказала
- Немає за що. До побачення.
- До побачення.
Після розмови я, вимкнувши слухавк, заридала ще більше. Схаменувшись, я ракетою полетіла в кімнату брата. Мої руки гупотіли по дверях так, що було відчуття, ніби от-от я їх виб’ю.
- Іро, чого ти так стукаєш? - спитав перелякано брат.
- Відкрий, є розмова, це терміново!!! - горлала на весь рот я, захлинаючись слізьми.
Він мені відчинив і я влетіла туди, мало його не знесла.
- Що сталося?! - спитав наляканий подією брат.
- Лариса померла!!! - заридала це більше я.
- Що?! - спитав брат, у якого вже потекли струмки рясних, як дощ, сліз, його обличчя поблідло настільки, що, здавалося, його хтось крейдою обмазав.
- Мені її мама подзвонила і сказала про це. Вона вже в морзі.
- Я їду туди.
- Я теж.
- Добре, збирайся, я тата з мамою теж покличу. - сказав брат, стираючи краплини сліз одна за одною, і побіг за батьками .
Певно, мені ще нікои не доводилося одягалатися так швидко. Через три хвилини я стояла одягнута у все чорне. Коли вся моя сім’я була в зборі, від пережитого я страшенно поблідла. Незабаром мене почало хитати і я втратила свідомість і перед очима настала пітьма.
Прокинувшись, я лежала на ліжку, а біля мене сидів лікар з матір’ю.
- А де тато з братом? - спитала стихлим голосом я.
- Вони поїхали. Вибач. - сказала матір, яка теж не стримувала своїх почуттів.
- Та може мені і не треба... - промовила тихо я і хотіла заплакати, але мені щось не давало це зробити, неначе в мене відібрали цю можливість.
- Чому... чому я не можу заплакати?! Що зі мною?
- Я тобі вколов укол, щоб ти заспокоїлася. - сказав лікар.
Я мовчала. Мені не хотілося нічого, окрім побачити хоч ще раз свою подругу живою, веселою. Такою, якою вона була раніше, не змученою хворобою.
Останній раз я змогла її побачити на кладовищі. Те, що там відбувалося, було страшним видовищем. Плакали всі, без винятку. Що чоловіки, що жінки, - всі, схиливши голови, плакали голосно на весь рот хором. Коли я збоку дивилася на те, як над труною своєї доньки плаче матір з батьком і сестрою, я заплакала настільки, що моя одежина була мокра, наче після рясного дощу. Щоб хоч якось вгамувати себе, я прикусувала собі язика, але воно не допомогло. Мати Лариси, вгледівши своїм оком мене, дозволила підійти до труни. Я впала навколішки перед подругою. Мені було настільки тоді погано, що я тільки моментами пам’ятаю, що там відбувалося. Все було, як в тумані. Я і обіймала вже не живу подругу, і руки цілувала, і просила пробачення у неї. Я весь час на неї дивилася, аж поки кришка домовини не накрила її. Мені не хотілося, щоб труну закопували. Чомусь у мене виникали думки про те, що вона ще може ожити, хоча я розуміла, що це не можливо. Чому в мені сиділа надія на Бог зна що, я не знала.
Коли це все закінчилося і я з сім’єю повернулася додому, моя душа взагалі нічого не відчувала. Я хотіла просто піти під душ. Помившись, мені стало набагато краще, і та туга, яка була на серці, щимила менше. Ввійшовши в кімнату, я відкрила ту саму збірку творів, яку я давала в лікарню подрузі. На похоронах мені її віддала мама Лариси. Все таки, та книга змінилася. Там лежав лист, і поки я його читала, сльози не покидали мене. Всі літери були написані костурбато, що не звично для письма подруги.
«Це прощальний лист. Я не знаю, як його правильно було почати, тому вибач за цей недолік, будь ласка. Я хотіла сказати, що такої класної і вірної подруги у мене не було ніколи, крім тебе. Ти завжди мене підтримувала, щоб не було зі мною. В останні дні життя ти мене не покидала ні на день. Весь свій вільний час приділяла мені. Я тобі за це дуже-предуже вдячна. Жалкую і жалкуватиму завжди, що я не розповіла тобі раніше про те, що я смертельно хвора, можливо б, ми краще провели останні місяці мого життя, поки я могла ще хоч трохи ходити, але вже нічого не змінити. Жаль, що мій життєвий шлях закінчився так рано. Я дуже хотіла жити, у мене були плани на майбутнє. В список планів входило і письменництво. Ніхто не знав про те, що я вже написала декілька творів, але на люд не показувала. Іриночко, я тебе прошу, якщо ти зможеш коли-небуть це зробити, то віднеси мої твори в місцеве видавництво. Рукописи лежать в шухляді мого столу. Якщо стане тобі цікаво, можеш почитати їх. Можливо, там є щось пригодне, я не знаю, там і тексти пісень є. І в мене ще є одне прохання: будь ласка, не розкисай після моєї смерті, і брату скажи. Я бажаю вам двом добра і щастя. До речі, про щастя. Мені недавно наснився сон з козаком, і він сказав, що моя смерть об’єднає тебе і вчительку, але в якому сенсі, він не сказав. Хай там як, ви двоє не опускайте рук, і живіть далі так, як і жили. Не плачте за мною, я знаю, що я буду жива у ваших серцях назавжди. Це все , що я хотіла сказати. Прощавайте, мої дорогі».
Після прочитаного, мені хотілося покарати всіх богів і смерть за те, що відібрали в мене цінне. Я страшенно заридала. Мені хотілося вдаритися головою об стіну, щоб більше не мучитися через ту біль, яку приніс цей листочок паперу. І я майже це зробила, але, згадавши про прохання моєї улюбленої Ларисочки, я вгамувалася.
- Я маю виконати її останнє бажання, чого б це мені не коштувало!!! Але зараз... Зараз я вмиюся. - сказала я собі і пішла у ванну кімнату.
Привівши себе хоч трохи до ладу, я поклала лист у приліжкову тумбу і заляглася спати, випивши снодійного.
Я прокинулася о дев’ятій ранку, що для мене було дуже не звично. Зазвичай я встаю о сьомій годині ранку. Мені хтось написав.
«@workoftime»:- Доброго ранку, Іринко. Як ти?
Так. Це написала вчителька.
«@loveislove»:- Чесно кажучи, жахливо почуваюся після вчорашнього .
«@workoftime»:- Я розумію . Я бачила , як ти вчора на похоронах плакала . Оскільки тобі дуже погано , пішли прогуляємося в парку , і тобі стане краще . І наші собачки за одно прогуляються. Можеш брата з собою прихопити , якщо він захоче кудись йти.
«@loveislove»:- Добре, я піду до парку. І брату б теж не завадило... Я недавно дізналася, що Лариса була дівчиною мого брата.
«@workoftime»:- Он як... Тоді точно треба прогулятися.
«@loveislove»:- Я буду в парку через хвилин 20-25.
«@workoftime»:- Добре. Тоді , до зустрічі.
«@loveislove»:- До зустрічі.
Для мене було неочікувано, що класна керівничка запропонує мені прогулятися. Мені стало трохи радісніше від того, що я скоро зустрінуся з Ангеліною Андріїївною.
Нічого собі, вона запропонувала прогулятися! Це так неочікувано, і водночас приємно. Неочікувана приємність. От тільки знову питання: чи боятиметься вона доторкнутися до мене? Адже ж раніше вже таке було... Скоріше б побачити янгола, мені її не вистачає в своєму житті все більше і більше! Все життя б пробула біля неї...
Коли я з братом зібралася, ми попленталися до парку. Коли ми все таки дочалапали до парку, там вже стояла вчителька.
- Доброго ранку вам! - сказала янгол.
- Доброго! - сказала я з братом в унісон.
- Ну що, вигуляємо наших чотирилапих друзів? - спитала позитивно Ангеліна Андріївна і посміхнулася.
- Так, а то вже давно я не вигулював його. - сказав брат і зажурився, я зрозуміла чому, та й вчителька теж.
- Ну, ходімо. - сказала вона і, почавши рух, ми пішли слідом за нею, як два маленькі хвостики, хоча вже і не маленькі...
- Якось швидко закінчується навчальний рік, вам не здається? - спитала вчителька.
- Та є трохи. Я взагалі не пам’ятаю, як він так швидко завершується. Неначе ось недавно в цьому році сів за парту, а тут вже знову канікули. - сказав брат, я мовчала.
- А тобі рік як проходить? - дивлячись на мене, спитала з посмішкою на вустах янгол.
- Навіть не знаю. Враховуючи те, що я часто в цьому році хворіла, то якось все відбувається моментально. - промовила я. - То грип, то зламана рука, то ще щось небудь.
- Так, не повезло тобі в цьому році. І мені теж неначе пороблено. - сказала вчителька і трохи зажурилася.
- Що ви маєте на увазі? - спитала я.
- Я теж частенько хворіла в цьому році. - сказала вчителька.
- Ясно. - відповіла я і замовкла.
- Боже, собаки наші точно геї! - сказав брат і посміхнувся.
Якщо б не смерть подруги, я впевнена, він би засміявся, а не просто посміхнувся, та й то він це зробив слабенько.
- Ну що ж поробиш... - сказала Ангеліна Андріївна і посміхнулася.
Брат ще про щось розмовляв з учителькою, але я не чула, бо поринула в свої думки. Я думала про те, як зараз почувають себе батьки і сестра моєї подруги, як вони далі житимуть. Мені дуже їх жаль. Ще мені думалося про те, що треба якось до них буде сходити за рукописами, але коли?» Напевно, піду до них завтра. Тільки треба їх попередити про те, що я прийду». - думала собі я.
Раптом я відчула на своєму плечі чийсь дотик. Я відчула, як на мене поклали легенько руку. Вона явно була не братова, у нього тяжка. То була класна керівничка. Вперше за такий довгий час вона доторкнулася до мене. Для мене це було несподівано.
- Про що задумалася? - спитала вчителька.
- Мені вчора мама Лариси віддала ту книгу, яку я давала для прочитання в лікарню. Ввечері я там знайшла прощальний лист і, прочитавши його, я заплакала. Вона мене попросила про те, щоб я забрала рукописи у неї вдома і віднесла у місцеве видавництво. Лариса мені зізналася в листі, що вона займалася письменництвом. Мені і брату сказала не розкисати після її смерті. Вона побажала нам добра і щастя. - розповіла я.
Брат це теж чув. Я помітила, наскільки його очі стали печальними. Здавалося, якби тут не було сторонніх, включно і мене, то він би заплакав.
- Нічого собі... - сказала засмучено вчителька.
- Я себе вчора мало не вбила. Я розігналася і хотіла врізатися в стіну, але мене зупинило останнє бажання Лариси. - сказала я.
- Боже мій милий, який жах! - скрикнула Ангеліна Андріївна.
- Я знаю... Останнім часом я неконтрольована через емоції.
Я побачила, як брат дуже здивувався сказаному. Вони двоє були в шоці, а я мовчала, не знаючи, що казати мені далі.
- Ти дуже її любила... - сказала класна керівничка.
- Вона мене назвала класною і вірною подругою. Ми з дитинства з нею часто гуляли на вулиці, в гості одна до одної ходили, я навіть не пам’ятаю, коли ми подружилися, настільки в нас давня дружба була... Ми були майже як сестри, майже ніколи не сварилися, пару разів було, та й то в глибокому дитинстві. Ми завжди одна за одну горою стояли і допомагали одна одній. Всі завжди дивувалися нашій міцній дружбі. - розповідала я, тримаючи сльози в собі.
- Тоді не дивно, чому ти так вчинила вчора. - сказав брат.
- Не дивно. - підтвердила я.
Ми мовчали хвилин зо дві. Стало чітко чути рух автомобілів, розмови людей про політику і погоду, голоси дітей.
- Люблю дітей. - сказала я, дивившись, як діти грали в квача.
- Я помітив, ти від Софійки не відходиш майже. – посміхнувшись, сказав брат .
- Ну вона ж одна милота, що поробиш. - сказала я і посміхнулася на всі 32 зуба.
Вчителька й собі посміхнулася.
- Тільки я не зрозумію, чому ти не хочеш народжувати в майбутньому. - сказав брат.
- Я ж уже казала, що я боюся. Та я і не впевнена, чи зможу я нормально виховати дитину. І взагалі, я заміж не хочу. - сказала я.
- Але чому ти не хочеш заміж? - спитав брат.
- Не хочу і все. Це не для мене. - відрубала я.
- Ти повинна одружитися в майбутньому, а то люди почнуть думати, що ти нетрадиційної орієнтації чи ще щось. - сказав брат.
- По-перше, я нікому нічого не повинна, це по-перше, а по-друге, мені начхати, що подумають люди, та чи й подумають взагалі, до мене нікому діла немає, у кожного своїх справ і проблем по горло, будуть вони мене ще обговорювати. Нехай думають, що хочуть, аби тільки мене не чіпали. - відрубала я.
Вчителька мовчала.
- Багато людей живе без пари і нічого. - згодом додала я.
- Як так можна жити, без кохання? - спитав брат.
- Асексуали живуть же якось.
- Тобто ти асексуалка? - спитав брат.
- Не знаю. - сказала я.
- Ти більше схожа мені на лесбійку. - сказав брат і посміхнувся.
Мене ніби громом вдарили. Я не очікувала почути таке від брата. Була б я спокійною, коли б він мені це сказав без зайвих вух і очей, але ж тут янгол... Вчителька споглянула цікавим оком на мене, що дуже налякало. Я запанікувала, але не розгубилася.
- І це все доводиться слухати вчительці... - сказала я і вдарила себе по лобу.
Вона посміхнулася.
- Все нормально. - сказала вона.
- Брате, по чому ж це видно? - спитала я.
- Ну, ти носиш коротку стрижку, в тебе є одяг, схожий на пацанський, кільця теж чоловічі є, і зброєю захоплюєшся, і хочеш навчитися водити автомобіль.
- І що з того? - спитала я і сказала: - Каре вже і не така коротка стрижка, одяг схожий на пацанський, бо моя кумирка такий носить, та й мені самій подобається. А про кільця... у мене є не тільки чоловічі, а й жіночі. Щодо зброї, нею захоплюються не тільки чоловіки… Та взагалі яка різниця, хто захоплюється нею? Може, колись мене до армії взянуть... І щодо водіння, водити автомобіль можуть всі, аби тільки бажання було, не ведись на стереотипи. Нащо ділити на жіноче і чоловіче? Якщо чоловік хоче куховарити, то що, йому не куховарити тільки через те, що він не жінка? Чи якщо йому подобається мейк ап, так теж цим не захоплюватися тільки тому, що він чоловік, виходить так? Чому так дурно влаштований світ? Я буду займатися тим, чим я хочу, і плювати мені на стереотипи. - відрізала я.
Вчителька, нічого не сказавши, подарувала мені посмішку, а я перехопила її.
- Як на мене, ти мудра людина, Ірино. - сказала Ангеліна Андріївна й посміхнулася.
- Просто начитана й все. - сказала я і посміхнулася.
- Я бачу. - й далі посміхається мені вчителька, тільки вже ширше і додала: - Тільки в армію краще не йти.
- Я би хотіла піти в армію. Мені здається - це дуже класно. Може, доведеться колись боротися за країну. Я розумію, що я сама себе на смерть прирікаю, але моя любов до рідної країни, до рідної мови, рідної землі сильніша якогось страху загинути.
Мої брат і вчителька позирали на мене із здивуванням і водночас захопленням.
- Вибачте, я маю йти. - сказав брат.
- А куди? - спитала я.
- Мені друг написав, йому потрібна деяка допомога.
- Ясно. - промовила я.
- До побачення. - сказав брат і, залишивши мені собаку, пішов.
- До побачення. - сказала вчителька.
- Бувай. - попрощалася я.
Я ходила з вчителькою ще хвилин п’ять. Ми розмовляли про Ларису.
- Рано вона пішла з життя... - сказала засмучено я.
- Так, ще було все життя попереду. Ще жити й жити б. Вона хоч і була сонлива на уроках, але доволі розумна. Ще доброю була. Дуже талановита дівчинка. - сказала вчителька.
- Так, мало хто знає, але вона вміла грати на скрипці і мене навчила.
- Справді? А ти ще вмієш? - спитала вчителька.
- Так. Я коли до неї в гості ходила, вона мені скрипку давала. Коли ж мені дуже сподобалося на ній грати, мені батьки теж купили такий інструмент і я теж трохи цьому научалась.
- Заграєш?
- Я хочу на випускний заграти, на честь Лариси. Її більше не буде з нами... - сказала дуже засмучено я.
- Я зрозуміла. - сказала засмучено вчителька, споглядаючи на мене.
Ми ще поговорили трохи і розійшлися по домівках.
Травень
Травень. Останній місяць весни, а для мене останній місяць навчання в школі. Я була дуже цим засмучена. Я й досі не знаю, чи відповість мені коли небудь вчителька математики взаємністю. Мені сни з козаком давно не снилися, через що я не знала як мені діяти далі: чи зізнатися їй нарешті в коханні і розповісти про ті чортові листи з подарунками і квітами, чи чекати тих снів далі.
- Вже надворі травень, а я не знаю, що мені робити з учителькою, козак останній раз з’являвся, напевно, в березні чи в квітні... Ще трохи, і я сама розповім вчительці про мої витівки, щоб вона більше нікого не шукала і не мучилася. Мені вже до неможливості важко все приховувати. Коли ми дуже близько навпроти одна одної, що буває частенько, я боюся зірватися і поцілувати її. Вона мені дуже подобається. Напевно, нам потрібно проводити заняття після уроків дистанційно. Невже мені доведеться придумувати відмазки цілий місяць?! Це неможливо. Вона мене все одно про цю витівку випитає, я відчуваю це. Боже, чого так все важко! Мало того, що з вчителькою мені нічого не ясно, так і ще біль через померлу подругу допікає, пожирає мою душу зсередини! Хоч бери та і в правду в стінку впиляйся! - думала я собі, пару сльозин покотилися по моїх щоках.
Подумавши ще трохи, я написала сестрі в наш секретний чат.
- Сестро, привіт.
- Привіт Ірино. Як справи?
- Так собі. А ви там як?
- Все чудово. А що в тебе не так?
- Щодо вчительки... Я не знаю, що мені робити. Я хочу їй зізнатися про листи і подарунки.
- Ти впевнена?
- Цілком, хоча це важко буде.
- Не роби поки що цього, бо ще місяць навчання попереду. Ніхто не знає, як вона відреагує.
- Ти маєш рацію. Розумієш, тут така проблема, що я не знаю, як мені навчатись, вона ж мене після уроків до іспиту готує, і дистанція між нами іноді настільки скорочується, що одного разу я мало її не поцілувала, тобто мало не зірвалася…
- Ого, це не добре. Слухай, давай я тебе до себе заберу на місяць, а ти їй скажеш, що тобі довелося переїхати на деякий час по сімейним обставинам.
- Можна було б й таке замутити, але ні, мені ж треба в школу ходити, та й скоро буде сорок днів, як померла моя подруга, я не можу.
- Точно... Тоді давай так. Давай ми приїдемо до вас на місяць, і ти їй казатимеш, що тобі треба допомагати мені з дитиною, тому ти не зможеш залишитися на заняттях після уроків. Домовся з нею готуватися на інший час, повідеозв’язку будете.
- А хіба Олегу на роботу не потрібно?
- Він нас привезе і поїде додому.
- А, добре, я зрозуміла.
- Добре тоді, бувай.
- Бувай.
Ось так вирішилася моя проблема з вчителькою. Оскільки був вже вечір, я повечеряла, помилася і пішла спати. На превелике диво, я досить швидко заснула. За цей навчальний рік я не могла виспатися нормально ні разу. Я дуже повільно засинала, іноді було страшне безсоння. Всі ці перепетії мене страшенно замучили. Радістю для мене залишалася маленька Софійка. Я їй навіть трохи заздрила. Ніяких турбот. Все зроблять замість тебе. А я вже мала стільки років, коли треба більшість проблем вирішувати самій. Наприклад, проблему кохання.
Також моєю радістю стала мій коханий янгол, від якої я намагалася дистанціюватися. Мені було достатньо почути її голос або побачити її, щоб посміхнутися. Я боялася, що історія з поцілунком може повторитися, від цього могла врятувати тільки величезна дистанція між нами.
Перші два тижні я готувалася до іспитів з учителько, як планвала, - через дисплей комп’ютера, потім мені довелося про це забути. Сталося те, що розтрощило мене зсередини повністю. Коли стало сорок днів, як Лариси більше не було з нами, ми мали поїхати всією сім’єю до кладовища, але тато з братом поїхали туди раніше. Так вийшло, що нам довелося трохи запізнитись. Напевно, воно і на краще, що ми не поїхали з ними. Наш автомобіль потрапив в автокатастрофу. Нашу машину зім’яло настільки сильно, що брата і батька довелося збирати по шматкам, оскільки автомобіль розрізав їх. Коли ми їхали на таксі до кладовища, ми бачили, що сталася якась катастрофа, але не підозрювали, що його учасником є наше авто. По завершенню поминання душі подруги, матері подзвонив якийсь невідомий абонент. Коли матір підняла трубку, через 10 секунд вона загорлала на всю глотку. Всі хто, ще не встиг піти з поминок, різко обернулися до моєї мами.
- Мамо... що таке?! - спитала сестра.
- Тато і Андрій загинули в автокатастрофі! - крикнула матір, невпинно розливаючись сльозами.
Мама втратила свідомість. Отямилася вона після того, як ми дали понюхати їй нашатирного спирту. Я і сестра теж почали страшенно ридати. Люди з жалем споглядали на страшну картину.
- А я то думаю, чого вони ще не приїхали!!! - скрикнула моя сестра, мокра від солоного дощу.
Один з тих, хто був на поминках, запропонував моїй матері відвезти мене з Мелашкою додому, а її до відділку поліції, на що матір згодилася.
З того часу пройшло декілька днів. У мене стався нервовий зрив, в мене був істеричний сміх, я кляла всіх, кого тільки можна, билася головою об стіну, била кулаками подушки і стіни своєї кімнати, кричала, плакала, бралася за ніж. Матір з сестрою, хоч і самі були розтрощені новиною, намагалися мене заспокоїти, але в них нічого не вийшло. Довелося викликати лікаря, який мені вколов заспокійливе і снодійне, завдяки чому я трохи втихомирилася. Прокинувшись на ранок, я помітила біля себе сестру, яка сиділа на стільці у всьому чорному: косинка, футболка і штани - це те, що було мені видно з ліжка. Я була в такому ж, що і сестра.
- О, ти прокинулася, як себе почуваєш? - спитала мене Мелашка, у якої круг очей були ніжно рожеві кола.
Вона гладила мене по руці .
- Я... нормально... що я вчора накоїла, Мелашко?
- Ти мало не вкоротила собі віку, розбила вазу в своїй кімнаті, билася головою об стіну та інше...
- Боже, що я накоїла?! Я ж Софійку налякала, напевно, до смерті! Боже, яке я кончене, чому я не можу тримати себе в руках?! - сказала я і рясно заплакала, схопившись за голову.
- Заспокойся, все буде добре, просто на тебе все так різко навалилося: ти пережила смерті своїх рідних, екзамени на носі, перелом руки, ти в лікарні лежала через бійку, ще й з коханням проблеми... Все це на тебе накинулося за якихось дев’ять місяців, або навіть менше. Я розумію тебе. А щодо Софійки, ти не переживай, в той час, поки в тебе стався нервовий зрив, її не було вдома, ти, видно, не пам’ятаєш, що я відносила її до сусідів, щоб приглянули за нею, поки ми були на поминках.
- Хоч щось добре... - сказала я і запитала: - Я хоч нікого не побила?!
- Ні, не переживай. - посміхнулася сестра, стомлена плачем.
- Добре. - сказала я.
- Слухай, поїж чого небудь.
- Не хочу.
- Треба.
- Не змушуй. Мені ані шматочок в горло не лізе.
- Добре, як хочеш, але матері це не сподобається.
- Я знаю, але мені все одно. - сказала апатично я.
Сестра пішла.
Пройшло ще декілька днів з того моменту, як ми поховали татка з Андрієм. Я за цей час стала дуже мовчазною, схудла, почала в’янути від подій, які вирують наді мною. До мене привели психолога. Вона щось сказала матері після того, як мене про все розпитала і пішла з нашого дому.
Одного дня до нас завітала моя класна керівничка. Її зустріла моя мама.
- Доброго дня, Світлано Борисівно. - сказала вчителька.
- Добридень, Ангеліно Андріїївно. - сказала мама і посміхнулася. - Заходьте.
- Як Іринка? - занепокоєно спитала Ангеліна Андріївна.
- Декілька днів нічого не їсть і не п’є, мовчить, неначе хто їй туго скотчем рот заклеїв, вже навіть сил у неї плакати немає, на днях у неї стався нервовий зрив, почався істеричний сміх, вона мало не зчинила двічі самогубство, доводилося робити уколи... Приводили психолога, вона сказала, що у неї апатія і депресивний стан. Сидить у себе в кімнаті і майже не виходить. На ній лиця нема, а на запитання: « Іринко, ти як?», вона відповідає «Я жити не хочу». По ній видно, що вона не може повірити в їх смерть. Нам не відкривали гроби, бо тіла були дуже понівечені. Вони були... розчленовані і обпечені.
- Нічого собі! Що за жах?! - співчутливо скрикнула класна керівничка і спитала: - Я можу до неї зай...
Коли мама згадала у розмові, наскільки були понівечені тіла тата і Андрія, в мене просто знесло дах. В мене заболіло настільки сильно, що я почала кричати, як навіжена, стукати кулаками об стіну і плакати. Всі дуже перелякалися. Коли всі влетіли в мою кімнату, я, сама не пам’ятаючи того, вже тримала ніж в руках. Мої кулаки були стиснуті до побіління кісточок.
- Ірино, будь-ласка, вгамуйся, прошу! - крикнула зі сльозами на очах матір.
- Мамо, я втомилася вічно знаходитися в стресовому стані! З самого початку навчального року в мене відбувається всяка хрінь! Я не можу більше так жити!
Коли я вже замахувалася ножем на руку, мене зупинило благання.
- Іринко, будь ласка, вгамуйся! - крикнула Ангеліна Андріївна.
Почувши її голос, я заспокоїлася. Мені стало ніяково і навіть соромно перед нею. Я не могла не послухати класну керівничку. Мої руки почали слабіти. Коли я потроху почала виходити з цього стану, який би мене заніс в світ, який мені ще дуже рано пізнавати. До мене підбігла вчителька і матір.
- Іринко, віддай ніж. - сказала матір.
Я не встигла віддати їй ніж, бо він впав на діл. Біля мене була моя кохана вчителька, яка мене обійняла. Мені не треба було більш нічого.
- Мамо, я втомилася...
- Я знаю. Хочеш спати?
- Ні. В мене якесь нервове виснаження. Немає сил більше кричати.
- Чого б ти зараз хотіла? - спитала Ангеліна Андріївна.
- Я не знаю. - відповіла я.
- Може, тобі потрібно з кимось поговорити? - спитала вчителька.
- Можливо, але я не знаю про що.
- Я знайду тему. - сказала вчителька.
- Добре, давайте поговоримо.
- Мамо, ходімо. - сказала Мелашка і потягнула мати до дверей.
- Ходімо.
Коли сестра і мама вийшли з моєї кімнати, вчителька заговорила зі мною.
- Тобі дуже погано?
- Сильніше, ніж дуже. Я не хочу жити. Лариса, Андрій, тато...
- Я розумію тебе. Що я можу зробити, щоб ти стала щасливішою і веселішою? Я не хочу, щоб в твою голову лізли погані думки.
Я знала, що сказати, але ті слова я їй не збиралася промовляти, оскільки, як не складно здогадатися, вони були романтичного характеру.
- Я не знаю.
- А я знаю. Я чула, ти любиш малювати... Давай помалюємо. Щоб ти хотіла намалювати?
Для мене це було неочікувано. Вчителька хоче провести зі мною свій вільний час?
- Що-небуть. - промовила я.
- Тоді, може... намалюємо якусь тварину?
- Я би хотіла намалювати ось той дуб. - трохи подумавши, сказала я, вказуючи на свого друга.
- Хм, незвично. Давай його намалюємо. - сказала вчителька, посміхнувшись до мене янгольською посмішкою.
Ми малювали цілісіньку годину.
- Ангеліно Андріїївно, а як ви пережили смерть близьких? - спитала я засмучено.
- Ну... Я не знаю. Напевно, мені пережити біль допомогла бабуся. - сказала вчителька і спитала: - А чому питаєш?
- Просто так. - сказала я.
- А у мене є матір з сестрою і в мене чомусь просто дах зносить. - згодом додала я і опустила голову.
- Знаєш, що я хочу тобі сказати?
- Що саме?
- Якби там не було, але треба жити далі. Не опускай рук. Тобі ще є заради кого жити. Сестра, племінниця, мама... Ще ціле життя попереду!
- Ваша правда, але мені потрібен час, щоб біль хоч трохи стихла. Я не знаю, скільки на це потрібно часу. Напевно, багато. Те, що сталося, дуже ранило мою душу.
- Хочеш, я допоможу тобі зробити так, щоб вона стихла швидше?
- Це неможливо.
- Можливо.
- Алкоголь?!
- Ні.
- Хоча, дійсно, він допоможе на час. Та й я не п’ю його і майже не пила ніколи.
- Ну якщо б я була твоєю подругою, то, напевно б, запропонувала тобі алкоголь, а так в мене є один спосіб швидше прибрати твій біль.
- А як це тоді зробити?
- Коли почнеш їсти, я тобі розповім. - сказала вчителька і єхидно посміхнулася.
- Добре. - нарешті посміхнулася я.
- Ти вже й посміхатися стала.
- Перший раз за десять днів...
- Нічого страшного, я зроблю так, щоб ти стала частіше посміхатися. - посміхнулася до мене вчителька.
Коли ми домалювали свої малюнки, я була дуже здивована тим, наскільки Ангеліна Андріївна гарно малює.
- Ви дуже гарно мого дружка намалювали! - захоплено сказала я.
Вона трохи почервоніла в щоках.
- Дружка? - спитала зі смішком вчителька.
- Я дуб вважаю своїм другом. Я навіть ім’я йому вже підібрала.
- І яке ж?
- Богдан.
- Чому таке?
- Він мені Богом даний. Знаєте, у нього мені є чому повчитися.
- І чому ж?
- Стійкості, незламності, наприклад.
- Хм... Дійсно є чому повчитися. - задумалася вчителька.
- А ти відносила твори Лариси до видавництва? - згодом спитала класна керівничка.
- Так. Мені сестра Лариси віддала її рукописи через тиждень після її смерті. Виявляється, моя подруга написала прощального листа і для своєї сестри, де попросила віддати твори мені.
- І що там сказали?
- Її твори оцінили високо і збираються їх показувати на люд. Сказали, що вони отримають визнання в суспільстві .
- Це чудово! - сказала захоплено вчителька.
Вчителька пішла додому, коли вже була доволі темна пора. Та я переживала за неї. Ходити поночі... В цей день вона була настільки тактильною, що мене це спочатку дуже турбувало, моє серце сильно тріпотіло, а потім я до цього звикла і мої вуха з щоками більше не горіли страшним полум’ям. Я вийшла з кімнати з посмішкою на вустах. Моє щасливе обличчя побачила мама.
- А класна керівничка на тебе добре впливає. - сказала вона і посміхнулася.
- Згодна з цим! - сказала весело сестра, вийшовши зі своєї кімнати.
Я показала посмішку чеширського кота і промовчала на материні слова.
- Може, хоч тепер поїси? - спитала мама.
- Так. - сказала я.
Мама посміхнулася .
Поївши і помившись, я заляглася спати. У мене було полегшення на душі. Я стала набагато щасливішою після того, як через великий відрізок часу я змогла побачитися з янголом. Я швидко заснула.
- Ну привіт. - сказав козак.
Я не повірила своїм очам. Козаком був... мій померлий брат!
- Брате, це ти?!
- Так.
Я його обійняла.
- А де твоя дівчина? - спитала я, знаходячись в обіймах брата.
На галявину вийшла Лариса. Коли мій погляд угледів Ларису я кинулася до неї в обійми. Виявляється, дівчиною козака, тобто мого брата, яка ходила по Землі, була моя подруга! Тому він приходив до неї у сни?
- Ларисо! - я заплакала.
- Не, плач, Іринко, все добре...
Я плакала, довго плакала в її обіймах. Вона й сама пустила сльозу.
- Я виконала твоє останнє прохання. Я віднесла у видавництво твої твори. - сказала я, відсторонившись від подруги і витираючи останню сльозину зі щоки.
- І що там сказали? - спитала вона.
Було видно, що, чекавши відповідь, вона дуже переживала. Воно і не дивно. Стільки часу витратити на письменництво... Не за день же твори пишеш і вкладаєш туди всю душу та розум.
- Всі твої, без винятку, твори, збираються представляти суспільству. Видавництво поставило високу оцінку творам. - сказала захоплено я.
- Боже милий, мій труд був не даром! Я тобі дуже вдячна! - сказала Лариса і заплакала від щастя.
Я пригорнула до себе, поки вона плакала. Мені не хотілося її відпускати від себе. Вона горнулася до мене , як дитинка до матері.
- Ларисо, я так розумію, ці твори, що зараз у видавництві - то не перші літературні спроби, вірно?
- Вірно. Перші поезії я спалила.
- Нащо?!
- Мені мої вірші не подобалися.
- А раптом то було справжнє мистецтво.
- Було б справжнім мистецтвом - не згоріло б. Мистецтво не горить.
- Ясно... - сказала я з видихом.
- А де тато? - згодом спитала я.
- Вдома. - сказав Андрій.
- Можна я його побачу?
- Так. - сказав брат.
Вперше за довгий час я вийшла з галявини в село. Я йшла за руки і з братом, і з подругою, які з обох боків обступили мене. Ми минали багато будинків. Вони були такі гарні! Криші зі солом’яних стріх, білі стіни були обписані і квітами, і калиною, чим хочеш, забори і хвіртки були з лози. Хати стояли в рядок, наче перли, нанизані на нитку, і ні одного не було будинку, де б не було садка. Люди були дуже привітні, питалися, звідки я, хто я, моє ім’я. Я радо з ними балакала. Я раділа баченому, як дитина мультфільму. Не село - а рай!
Коли ми все таки доплентатися до хати, я дуже зраділа, коли побачила тата.
- Тату, тату! - крикнула я.
- Доню! - сказав радо батько і обійняв мене.
- Як твої справи, доню? - спитав батько.
- Добре.
- Як Мелашка з мамою?
- Тримаються.
- Ясно...
Я з татом довго говорила про все. Я не могла наговоритися ні з ким з моїх.
Поки Лариса розмовляла з татом, мене брат покликав у садок. Коли ми вже сиділи в садку, я спитала:
- Брате, це тільки ти можеш бачити, що відбувається на Землі?
- Так.
- Якщо тільки ти бачиш... Можна прохання?
- Так.
- Не кажи про спроби самогубства і про нервовий зрив і, загалом, про все інше. Я не хочу, щоб вони знали.
- Добре, виконаю. Я й сам не хочу їм розповідати про те. Знаєш, чому я тебе покликав сюди?
- Ні.
- Я хотів сказати, щоб ти вже робила добрі натяки своїй класній керівничці.
- Добре...
- Знаєш, а я поки живий був, я знав, що ти маєш якісь почуття до Ангеліни Андріївної.
- Звідки?
- По тобі видно було. При ній ти прямо розцвітала, а вдома в’яла, як квітка, але я мовчав.
- А ти разом не знаєш, що мати думає про таких людей, як я?
- Знаю, але не скажу, сама скоро дізнаєшся.
- Як хочеш, але міг би сказати. - сказала ображено я.
- Не ображайся. - посміхнувся брат і обійняв мене.
- Маму не чекайте, і мене теж не треба.
- Не чекатимемо, живіть довго і щасливо. - сказав брат, посміхаючись.
- Я хочу ще трохи побути з вами.
- У тебе ще є десять хвилин.
- Добре. А ти більше не приходитимеш до мене з Ларисою і татом у мої сни? - благально спитала я.
- Так, але дуже рідко, раз на рік.
- Чому так мало? - засмутилася я.
- Не знаю, чесно, й сам засмучений.
- Ну хоч раз і то добре...
Весь час, який залишився у мене у світі сну, я провела зі своїми дорогими людьми. Коли десять хвилин підходили до кінця, я обійняла на прощання всіх і брат мене відвіз на коні на ту саму галявину, на яку я вже й так надивилася досхочу. Він мене обійняв і я попрощалася з ним. Я прокинулася зі сльозами на очах, а потім взагалі заплакала.
- Боже... Це найкращий сон у моєму житті! Нарешті я побачила своїх рідних через такий довгий час! Я безмежно цьому рада! Жаль, що я раніше так не цінувала розмову з рідними й близькими, як зараз. - думала про себе я. - А тепер щодо вчительки: який їй зробити натяк? Хм... Може, одягатися, як томбой? Так, так і зроблю, а ще... я писатиму при їй правою рукою. Може, і логотип приклеїти на зошит? Хм, можна, але мені здається, що це вже зайве, хоча... я поставлю шпалери з моїм логотипом на телефон. Чудовий план!
Я вирішила написати вчительці.
- Добрий день, Ангеліно Андріїївно.
- Добрий день, Іринко. Як твої справи?
- Чудово. А ваші як?
- Прекрасно. Ти щось хотіла?
- Ми можемо продовжити готуватися до іспитів?
- Звісно. Якщо хочеш, можеш прийти до мене додому.
- Добре. Коли можна прийти?
- Та хоч зараз ;)
- Добре, я прийду зараз :)
- До зустрічі :)
- До зустрічі :)
Коли я прийшла до вчительки, вона дуже зраділа мені, неначе замість мене стояла її мама.
- Добридень, Іринко! - сказала вона і обдарувала мене своєю янгольською посмішкою.
- Добридень!
- Ти незвично одягнута сьогодні, неначе... томбої? - мовила вчителька і посміхнулася, вона була трохи здивована, адже ніколи мене не бачила в такому вигляді.
- Я вдома завжди так ходжу. - сказала я і широко посміхнулася.
- Хм, тобі дуже пасує, мені подобається! - сказала янгол.
Займалася я математикою годин шість, оскільки через трагедію в моїй сім’ї я довго не займалася не те що математикою, а й уроками взагалі. Весь час, як я і планувала, «випадково» з лівої руки перейшла на праву. Поки писала, я відчувала, як вчителька споглядає на мене цікавим оком, а точніше на те, як я вміло пишу правою рукою. Коли, бувало, на мить на неї подивлюся, класна керівничка червоніла і відверталася від мене, на що я тихенько посміхалася. Перед тим, як піти в туалет, я навмисне зняла з режиму блокування свій телефон і залишила його на столі, щоб вчителька побачила логотип, коли перевірятиме мої написи в зошиті. «Може, і почерк в листі та в зошиті звірить». - думала я. Вийшовши з «кабінєту задумчівості» і, доплентавшись до кімнати, я сіла далі працювати над математикою. Раптом вчителька заговорила до мене:
- Не думала, що ти будеш тією самою маленькою бешкетницею, хоча підозрювала. - сказала зовсім спокійно вчителька, сидівши навпроти мене.
Я поклала ручку на стіл і мовчала, не знавши, що на це сказати. Я оніміла, неначе мову в мене відібрало. Єдине, що я змогла тоді зробити, почервоніти, як буряк, дивившись на стіл, а на класну керівничку я не сміла й оком глянути.
- Могла б просто зізнатися мені в почуттях. - сказала так же спокійно Ангеліна Андріївна, наче це звичайна, буденна розмова.
- Не змогла. - нарешті промовила я, червона, ніби огорнена фарбами.
- Встань, будь-ласка. - сказала класна керівничка, замкнувши двері.
Мене це почало хвилювати, але я встала.
- Молодець, Іринко. - сказала вчителька, обійнявши мене. Я відчула, як вона приклала свою голову до моєї спини.
Я стояла, як пень, не знавши, що робити мені далі, куди йти і що говорити. Не думала, що у цю мить буде ну дуже не по собі.
- Знаєш, а я сподівалася, що ці всі листи і подарунки від тебе.
Я на початку року не звертала особливої уваги на тебе, а потім потроху ти почала мені симпатизувати, я подумала, що це просто звичайнісінька симпатія, і більш нічого, але потім мені захотілося тебе бачити кожен день, тому, коли я тебе одного разу побачила в парку із собако , я й собі завела такого чотирилапого, щоб був привід завжди ходити гуляти в парк, щоб бачити тебе і розмовляти з тобою. Я намагалася з оцим всім боротися, бо ти ж учениця, ще зовсім дитина, а я вчителька, вже більш доросла, але в мене нічого не вийшло. Коли ти писала мені листи, я ще більше в тебе, вже виявилося, закохувалася. Не знала, що ти така романтична персона.
Я стояла і це слухала, як музику. Невже наше кохання було взаємним?!
- І як давно ви мене кохаєте?
- Десь… десь з зими.
- А за словами козака, ви мене і на початку весни не кохали...
- Обманув він тебе або помилився. Невже тобі справді снився той козак?
- Так. Недавно я змогла розгледіти його обличчя... То був мій брат, а його дівчина була, як ви вже здогадалися, Лариса. Недавно вони мені двоє наснилися. І тато теж. Я така рада була, я цей сон ніколи не забуду, до віку пам’ятатиму. Там так гарно було: галявина вся в різнокольорових і різноманітних квітках, село, у якому будинки мали солом’яні дахи, пишні садки: і груші, і яблука, і вишні. Так гарно і спокійно, як в раю. Тільки там я не відчувала ніякого страху, тривоги і мук земних, неначе я була під наркотиком.
- Так, ти в цьому році отримала дуже великий стрес, аж до депресії дійшла справа… але нічого страшного, з тобою завжди будуть твої рідні і воно все пройде, треба трішки почекати. - сказала мені в спину Ангеліна Андріївна, глядячи мою руку.
- А ви будете зі мною? - спитала я в надії позитивної відповіді.
Вона довго мовчала, а я чекала. З кожного хвилиною атмосфера інтриги наростала, здавалося, що я чекаю судового вироку.
- Так, от тільки що робити зі школою... Якщо про нас дізнаються там, то це буде погано, напевно. А що твоя мама скаже, а моя бабуся?
- Щодо моєї мами, мені все одно.
- Ну тоді й мені все одно, що скаже мені бабуся. А школа?
- Отут я не знаю. Особисто мені однаково, бо я школу закінчую, і мені відучитися залишилося декілька днів. Я за вас переживаю.
- Якщо потрібно, я переведуся в іншу школу працювати. Я хочу бути з тобою. Ти мені дуже подобаєшся.
- Ви мені теж дуже подобаєтесь.
Раптом вона відірвалася від моєї спини і стала навпроти мене. Я стояла і дивилася на неї, і вона на мене. Вмить вона мене схопила за плечі і почала скорочувати відстань між нашими вустами, привставши на носочки, оскільки я була вища за неї напів голови. Я прихилилася до обличчя автоматом, щоб їй було зручніше до мене дістатись. І ми зробили це - наші вуста злилися в гарячому поцілунку надовго.
- Мені сподобалося, а тобі? - спитала Ангеліна Андріївна, посміхнувшись до мене наймилішою посмішкою у світі.
- Теж. - відповіла я, відновлюючи своє дихання.
- Ти тепер будеш у мене бурячком або помідорчиком, або навіть перчиком, вибирай. - засміялася вчителька, дивившись на моє почервоніле обличчя і погладжуючи мене по щоці, від чого йшли мурахи по шкірі.
- Називайте, як вам краще. - сказала я і посміхнулася.
- Не називайте, а називай, ми ж не в школі. - сказала Ангеліна Андріївна і посміхнулася.
- Добре, як скажеш. - сказала я, хоча для мене звертатися до неї на «ти» було не звично і не дуже комфортно.
- Якщо ми вже поцілувалися, я хочу офіційно тобі запропонувати стати моєю дівчиною. Ти згодна? - невпевнено спитала згодом я.
- Так, звісно. Я кохаю тебе, сонечко моє. - сказала радісно вона і поцілувала мене лиш на момент.
- Я тебе теж кохаю, янголе. - сказала я і припала до її вуст.
Вона посадила мене на стілець, а сама сіла на мої коліна. Мені сподобалась така позиція. Я вирішила сьогодні не приходити додому.
- Можна я сьогодні в тебе залишуся? - спитала я.
- Звісно, мені без тебе буде самотньо. - сказала вчителька, по її обличчю було видно, що вона трохи засмутилася.
- Тоді я сестрі напишу зараз, щоб вона придумала якусь відмазку для мене і передала мамі, що мене не чекати сьогодні. Вона знає про те, що я люблю тебе ще з початку навчального року.
- Он як. Хм, і як вона поставилася до цього?
- Вона мене підтримує і сказала, що не буде робити мені завад в особистому житті.
- Хороша в тебе сестра.
- Найкраща, не те, що хороша.
Я написала сестрі про стосунки з вчителькою і про своє прохання. Вона обіцяла його виконати.
- А чому ти мамі сама не подзвониш і не скажеш?
- Мелашка - найкращий генератор відмазок.
- Ясно. - вже моя янгол посміхнулася.
- А коли твоя бабуся прийде?
- Сьогодні не прийде. - сказала дуже засмучено янгол.
- Що сталося? - спитала я.
- Вона в лікарні. - сказала вчителька і заплакала.
- Не плач, все буде добре, вона видужає, ти чуєш мене? - гладячи кохану, заспокоювала я, хоча сама в шоці від того, що директорка школи захворіла настільки, що аж потрапила в лікарню.
- Вона туди з інфарктом потрапила! Я не знаю, що буде. - вже заридала вчителька.
- Тихо, тихо, не плач, я поряд.
- Якщо її не стане, я цього не витримаю.
- Все буде добре, кохана, не думай про поганий розвиток подій, вір в краще. – витерши її сльози, мовила я.
Вона мене обійняла з усієї сили, уткнувшись свої маленьким, тоненьким носиком у мою ключицю. Вчителька досі сиділа на мені. Я її взяла на руки й понесла до ліжка.
- Поспи, тобі стане краще.
- Тоді лягай коло мене , мені так легше буде заснути.
- Добре, зайчику. - сказала я і завалилася біля неї.
Вона стала зариватися під мою голову і заходилася плакати далі. Тим часом я мовчала і гладила її по голові, часом відкидаючи локони русого волосся назад з її заплаканого обличчя. Коли вона заснула, я тихенько укутала її ковдрою і поцілувала в щічку.
- Вона така мила, коли спить. - подумала собі я і заходилася тихенько повторяти вивчений матеріал з математики, поки вона спить в денний час.
Проспала мій улюблений янгол до четвертої вечора.
- М-м-м... Скільки я спала? - спитала Ангеліна Андріївна, протираючи сонні очі.
- Дві годинки.
- Як багато! А ти... теж спала, чи ти весь час сиділа за математикою?
- За математикою сиділа. - відповіла я і посміхнулася.
- Ну і, як успіхи? - взявшись за мої плечі і поцілувавши зовсім легесенько в шию, спитала класна керівничка.
- Чудово. Навіть краще, ніж я думала. - сказала захоплено я.
- Точно здаси екзамен на високий бал. - сказала вчителька і обдарувала мене легендарною посмішкою.
Коли ж уже ми повечеряли, і заляглися в ліжко, вона почала, як горлиця, горнутися до мене.
- Слухай... Ти в першому листі питала, як мене називати. Так от, нехай я буду твоїм янголом, а ти моєю Богинею.
- Згода. - сказала я і посміхнулася до неї.
Ми говорили до опівночі, але все одно ніяк не могли наговоритися. З того дня я почала приходити до неї частіше, і робила це поночі, щоб ніхто не бачив. Одного разу я вирішила не постукати до неї в двері і зайти, як зазвичай, а видертись до вікна з її улюбленою трояндою в зубах. Я постукала у вікно другого поверху. Вона явно не очікувала такого повороту, оскільки, побачивши мене, янгол охнула і прикрила рот двома долонями.
- Ірино, ти що, зовсім страх погубила, поки йшла сюди?! - спитала вона і засміялася.
- Двері - це не для мене. Лиш сміливі мають щастя. - сказала я з трояндою в зубах.
Вона засміялася ще більше і забрала троянду в мене з зубів та дала мені прохід до кімнати.
- А якщо б впала і забилася? - спитала вона, обіймаючи мене.
- Не заб’юся, якщо не залоскочеш мене, як русалка козака.
- Не бійся, не залоскочу. - засміялася вона і поцілувала мене в щоку.
Ми проговорили цілісіньку годину про наше спільне майбутнє. Також говорили про її хвору бабусю, вона знову виплакала всю свою душу мені на футболку. Коли ми розмовляли про школу, Ангеліна Андріївна спитала мене:
- Завтра вже останній дзвоник, ти готова до нього?
- Так. Як завжди, одяг вже приготувала і портфель з книгами на поготові. - сказала я і посміхнулася.
- О, ясно. - сказала вона. - Ти теж маєш бути напоготові, вже час спати, Іринко. Іди вже додому. - сказала вона і трошки засмутилася.
- Не засмучуйся, ми ще завтра побачимося, та й у нас ще багато часу буде попереду. - сказала я і поцілувала в біленький лоб свою дівчину.
Вона подивилася трохи на мене і поцілувала своїми червоними, як калина, і гарячими, як вогонь, вустами.
- Ммм, це полуниця? - спитала я після хвилинного поцілунку.
- Полуниця. А ти, я бачу, дегустатор нівроку. - сказала янгол і посміхнулася.
Я просто посміхнулася.
- А тепер іди додому, кохана, бо якщо засічуть, що тебе не має, буде тобі непереливки. - сказала вчителька і посміхнулася.
- Добре, до зустрічі, кохана.
- До зустрічі, от тільки йди вже через двері, ти мені ціла потрібна. - попрощалася вчителька і засміялася, обійнявши мене.
- Добре. - сказала я і посміхнулася.
Коли вона вже проводила мене до вхідних дверей, я потягнулася до своєї красуні за поцілунком, на який вона мені відповіла взаємністю, як завжди. Я пробралася додому через вікно так, як і вибралася з нього, коли йшла до янгола. Цього разу мене зустріла невдача - мене засікла сестра. Вона сиділа в мене в кімнаті з посмішкою на обличчі.
- До неї бігала? - спитала вона єхидно.
- Так. Тільки мамі не кажи.
- Добре, не скажу. - сказала сестра і посміхнулася.
- Ану іди сюди! - сказала вона.
Я підійшла. Вона почала розглядувати мою шию.
- А я не зрозуміла, чим ви там займалися, га? - єхидно спитала вона.
- А що там?! - перелякано спитала я.
- Не лукав мені, наче ти не знаєш. - посміхнувшись, сказала сестра.
- Так а що там?
- Слід від губної помади.
- Реально?!
- Тобто ти не в курсі, так?
- Ні, чесно. - сказала спокійно я.
- Ясно, а я подумала, що...
- Та куди?! Мені тільки влітку 17 літ буде.
- Хм, ясно. - сказала єхидно вона.
- Ми тільки цілувалися, не більше.
- Та добре, вірю.
- До речі, коли ти зможеш її тихенько розпитати про те, як вона ставиться до ЛГБТ?
- Думаю, завтра буде привід випити, от і спитаю. - сказала сестра.
- От і добре.
- Добре, лягай спати, скоро в школу.
- Останній раз... - сказала я засмучено.
- Так. Останній раз...
- На добраніч. - сказала сестра, виходячи з кімнати.
- Добраніч. - сказала я їй вслід.
Я дуже швидко заснула.
Тридцять перше травня виявилося дуже ідентичне до першого вересня в плані погоди і атмосфери в домі, от тільки ... немає тата з братом в ньому. Сестра мені приготувала млинці, як вона зробила це і в перший день вересня, і знову мені матір налаштувала букети квітів, як і на день вчителя, оскільки тепер це мій останній дзвоник. Я маю винагородити всіх вчителів за ті знання, які вони мені дали. Цього разу мене відвіз не тато, а сестра. Я хотіла її попросити заїхати в квітковий магазин, але сестра мені зробила несподіванку. Вона вже встигла купити ті квіти, які я купувала для Ангеліни Андріївної на день вчителя. Вони лежали на передньому сидінні автомобіля.
- А звідки ти... - спитала здивовано я.
- Я знала, що ти захочеш їй подарувати такий букет, тому я його купила.
- А як ти запам’ятала, який саме потрібний?
- Ну, просто це теж мої улюблені квіти.
- Реально?! - здивовано спитала я.
- Так. - посміхнулася сестра.
Приїхавши на місце призначення, я була дуже рада, коли побачила своїх однокласників. Наче всі, але ні... Лариси, моєї дорогої Лариси там нема і не буде більше, через що смуток і печаль огорнули моє й так понівечене серце. Зайшовши в свій рідний клас, все було, як і вперше: мій коханий янгол за вчительським столом і ми йдемо до своїх місць. Всі парти були заповнені учнями, окрім моєї. Моєї сусідки по парті нема. «Боже, як мені її не вистачає!» - думала я, розгойдуючи здоровенний розпач у душі.
Ангеліна Андріївна розповідала нам щось, але я не пам’ятаю що, бо просто слухала її лагідний голос, через що мрії пробиралися в мою голову.
Останній дзвоник пройшов прекрасно. Коли свято в школі завершилося, я відійшла з учителькою в сторону і пообіцяла, що прийду пообіді до неї. Вона дуже цьому зраділа. Поговоривши ще трохи з янголом, я попрощалася з нею і побігла до автомобілю сестри.
- Ну що, будеш сьогодні вдома ночувати? - спитала сестра, посміхнувшись.
- Так, напевно. Я трохи з вами відсвяткую і пообіді до неї піду.
- Ясно.
- Поговориш з мамою про...
- Так. - перебила мене сестра і посміхнулася ще ширше.
- Я бачу, ти чимось засмучена. - сказала сестра згодом.
- Так, як тільки переступила поріг школи, весь час усе нагадувало про брата, особливо про Ларису.
- Он як. Ти тримайся. - співчутливо сказала Мелашка.
- Тримаюся. Напевно, вона була настільки мені дорогою людиною, що я не можу її не згадувати з великою печаллю.
- Треба трошки почекати, і все буде добре.
Коли ми приїхали додому, я заради пристойності посиділа з мамою і сестрою за столом, і вийшла на вулицю, мовляв прогулятися мені потрібно, а сама тим часом подріпала до дому янгола. Відкривши мені двері, вона заплакана і прямо втягнула мене в будинок. Я не зовсім розуміла, що сталося.
- Котику... що сталося? - спитала занепокоєно я.
- Тільки-но подзвонили з лікарні і сказали, що бабуся померла. - вона заридала і почала міцно мене обіймати, неначе я була якимось плюшевим ведмедиком.
Я була у великому шоці від почутого.
- Кохана, не плач... - сказала я.
- Як мені тепер жити?! - заридала на всю глотку вона.
- Все буде добре...
- Я ж тепер зовсім самісінька!!! - люто заридала Ангеліна Андріївна.
- Ти не сама, я тут, я з тобою.
- Не кидай мене ніколи, Іринко! - скрикнула вона і вхопилася за мене так, неначе я була її останньою надією на порятунок.
- Звісно не буду, не думай навіть про це. Ніколи не думай, чуєш мене? - по моїх очах покотилася сльоза.
«Як вона взагалі може думати про таке?» - питала себе я. Мене це навіть образило, але я промовчала, їй тоді було не до моїх образ.
- Добре, котику.
З кожною хвилиною вона плакала все тихше і тихше, а потім зовсім стихла.
- Ти, напевно, дуже втомилася від плачу, пішли в кімнату, сонечко моє. - сказала я.
- Пішли. - сказала вона.
Я взяла янгола на руки і понесла в кімнату. На моїх руках вона майже спала. Поклавши Ангеліну Андріївну на ліжко, я роззула з себе кросівки і лягла біля свого щастя.
Раптом на телефон мені прийшло повідомлення від сестри.
- Привіт, Ірино.
- Привіт, Мелашко. Щось сталося?
- Так.
Моє серце почало настільки сильно йокати, що його стук було чути у вухах.
- І що ж?
- Мама ставиться не дуже добре, м’яко кажучи, до таких людей, як ти, та я заговорила її ризикнула і розповіла їй про твої стосунки з учителькою.
- І що вона на це сказала?
- Вона не проти ваших стосунків. Але я це її постаралася переконати, тому що для неї пара 23 і 16 років, - це вже педофілія.
- Тобто, коли ти 15-річна зузстрічалася з 21-річним, то їй було байдуже, а як діло до мене дійшло, - то це інше? Серйозно?
- Серйозно. Але я їй нагадала і про себе, тоді вона заткнулася. Ну і ще сказала, що у вас, крім зустрічей більш нічого нема. Сподіваюся, я маю рацію? Не підведи.
- Не підведу)
Я не вірила побаченому на екрані. Я не знаю, які я тоді переживала емоції більше: чи то біль за померлу директорку, чи радість за те, що я можу завжди бути разом з учителькою, не криючи нічого від матері.
- Ірино, чому ти посміхаєшся?! - спитала мене розчаровано янгол.
- Мама знає про наші стосунки і вона не проти них.
- Справді?!
- Цілком.
Вона наче й забула про свій біль, в пориві радості Ангеліна мене палко поцілувала.
- Я кохаю тебе. - сказала вона.
- Я тебе теж, моє янголя.
- Янголя?! - вчителька засміялася.
- Так, ти моє маленьке янголя, хоч вже і доросле. - сказала я і погладила її по голові.
- Я передумала спати. Пішли прогуляємося. - сказала вона і обдарувала мене своїм усміхом.
- Пішли.
Взявши собаку з собою, я з Ангеліною гуляли в нашому улюбленому парку годин з три.
- Слухай, не хочеш пожити зі мною? Мені страшно спати одній після смерті бабусі…
- Добре, котику, тільки я попереджу свою маму про це.
- Добре. Дуже дякую. - сказала янгол і пригорнулася до мого плеча.
Я вирішила написати Мелашці.
- Мелашко, привіт.
- Привіт. Щось сталося?
- Так. Я поки не можу вернутися додому.
- Чому?
- У моєї коханої померла бабуся і вона боїться сама спати.
- Ясно... Передай їй щирі співчуття.
- Знаєш, що я хочу сказати?
- Розкажеш, буду знати!)
- Її бабуся була директоркою нашої школи.
- Реально?!
- Так...
- Вона й при мені була директоркою... Добренько, бувай.
- Бувай. Мамі передай тільки, що я не прийду додому.
- Ок.
- Кохана, тобі моя сестра передала щирі співчуття.
Вона мене дуже сильно обійняла і заплакала.
- Ангелінко, все буде добре, я допоможу тобі пережити біль. Ти теж мені допомагала, коли мені було необхідно відновитися після смерті братика і тата.
З того моменту, як поховали директорку, я жила з своєю дівчиною півмісяця, потім мені довелося повернутися додому, оскільки мала допомагати сестрі з дитиною, якій вже виповнився рік. Софійка стала настільки гіперактивною, що навіть сестра з матір’ю не змогли вгледіти за нею, тому, коли Ангеліні стало набагато легше, я повернулася до свого будинку, хоча це важко було. З одного боку, я дуже хотіла до рідних, але поруч з коханою людиною мені було так, як в раю - спокійно і радісно. З того моменту ми просто зустрічалися кожен день.
Червень
Червень - перший місяць літа і за сумісністю ще літні канікули. На вулиці було дуже тепло, іноді було прегаряче, бо літнє сонечко припікало добре, але нічого страшного, мене дуб Богдан в разі чого прикривав своїми вітами-руками. З мого зашрамованого серця починав потроху відходити біль від втрат близьких. Можливо, на це вплинув час, а можливо кохання, а може все одразу, не знаю. Я вже відгуляла випускний з однокласниками і, як і хотіла, заграла на скрипці в честь померлої подруги, а моя однокласниця виконала одну з декількох текстів пісень, яку написала Лариса. Я вже здала всі іспити і за все отримала 187 балів! Дуже непогано. Здавалося б, все добре, рани душі і серця потроху загоюються, я знайшла своє щастя, справи з іспитами завершені. Але один літній день день перемінив моє життя і плани на майбутнє. Одного червневого вечора, числа так п’ятнадцятого, мені написало моє кохане янголя.
«@workoftime»:- Привіт. - написала вона.
«@loveislove»:- Привіт, котику. Як справи?
«@workoftime»:- Добре, а ти як?
«@loveislove»:- Чудово!
«@workoftime»:- Це добре. Ми можемо зустрітися?
«@loveislove»:- Так.
«@workoftime»:- Мені потрібно з тобою поговорити.
«@loveislove»:- Добре, як забажаєш, котику.
«@workoftime»:- Давай зустрінемося в парку. Прямо зараз.
«@loveislove»:- Добре. Вже біжу. Бувай)
«@workoftime»:- Бувай.
Ця переписка мене затривожила моє серце. Вона чимось була відмінна від інших. Напевно тим, що вона не писала ніяких ласкавих слів і її написаною фразою «мені потрібно з тобою поговорити». Мене це стало дуже непокоїти. У мене було відчуття, ніби щось сталося. І не дарма моє серце відчуло біду. Добігши до парку , мої очі помітили таку вже знайому, кохану мені постать, яка сиділа на лавці. Я сіла біля неї. Було доволі тепло ввечері, що було приємно. Легенький вітерець цілував мою шию і обличчя з вухами, від чого по всьому тілу проходили сироти.
- Привіт, Ангелінко. - сказала я і спитала: - Про що ти хотіла зі мною поговорити?
- Я хотіла тобі сказати, що ми маємо розірвати наші стосунки. - сказала твердо вона, схиливши голову вниз, на обличчі не було ані смутку, ані печалі, тільки серйозний вираз обличчя.
Від почутого в мене заболіло в серці, я неначе у мертвій воді була скупана. «Що вона тільки-но сказала?!» - думала я.
- Але чому?! Все ж добре було... Чи, може, я щось не так зробила?
- Ні, з тобою все чудово, ти все робиш для того, щоб мені було добре, ти не винна ні в чому, це безсумнівно... Просто я зустріла дівчину, яка мені дуже подобається, і я їй теж, і одним словом... Я більше не маю романтичних почуттів до тебе, Ірино, вибач мене, будь-ласка, якщо зможеш. Прощавай.
Вона встала і пішла. А я так і сиділа на тій лавці мовчки, не знавши, що мені робити далі і заради кого жити, як не заради неї. Через п’ять хвилин у парку, окрім мене, не було ані рудої миші. Не було чутно ані голосу, ані кроку, навіть ніяка комаха не гуділа над моїм вухом. В той момент я не знала, чого я хотіла. Мене щось роздирало зсередини так, що аж пекло найгарячішим полум’ям, від чого хотілося кричати. Я відчула, як якийсь ком пробирається до горла і не дає виранити з вуст ні одного слова, мене почали потроху сліпити сльози. Мої руки з усієї сили схопилися за лавку, а щелепи зійшлися одне до одного так, що аж не було й щілини між ними. Я намагалася не плакати, але здалася. Якщо біля мене був який небудь вбивця, я б і сама попросила його вбити мене, аби більше не мучитися на цьому білому світі. «І нащо тільки Бог мене тримає на Землі?» - думала я , ковтаючи сльози.
Моє серце, яке було вилікуване завдяки самому ж янголу, вмить розтрощилося на маленькі шматочки, які більше неможливо зібрати до однієї купи. Його неначе підірвали гранатою, яка називалася «Слова розставання». А може, то й і не граната, а ціла ядерна бомба, хоча, напевно, я б загинула одразу від ядерки. Таке було відчуття, ніби я уже мертва, або просто захворіла чимось настільки, що була, наче в уматі. Так стало боляче, що я й не помітила, як прокусила собі кулак. Він кровоточив, але мені було все одно, якось стало байдуже на все. Знову моє серце було огорнене гіркою печаллю, знову його було розтрощено, прибито. Я не знала, кого винити в тому, що моя кохана дівчина пішла від мене назавжди до іншої. Я думала тоді про те, що не слід вже не мого янгола винити в цьому. Кохання як хоче, так і править над нами. Захоче, зробить так, щоб одна людина кохала одразу двох, або навіть трьох, а може зробити й так, щоб до самої смерті любити тільки одного і, ставши вдовою або вдівцем, не одружуватися більш ніколи взагалі, бо більш ніхто і не потрібен.
Я плакала хвилин зо двадцять, але сльози все не переставали текти. Хотілося піти додому, але не можна. Я не хотіла, щоб мене заплаканою бачила моя рідня. Все таки, зібравшись з силами, виплакавши всю себе, я зібралася іти додому. Йшла я повільно, роздумуючи над тим, як мені жити далі без моєї коханої. Так хотілося до її в обійми, але вже більше не можна, вона не моя.
- Жаль, що моє серце не з льоду, не було б цих сліз зараз, не було би болі в грудині, в серці. А тепер я перетворилася на що? Ходжу, наче я при смерті, хоча хто зна. Може, вже й при смерті від цих перепетій в моєму житті. Чому я втрачаю тих, кого люблю понад усе? Мені хтось за щось поробив чи енергетика моя погана? Заради кого мені тепер жити? Хіба що заради матері, сестри і Софійки. Не думаю, що якщо я помру, то мама це переживе та й племінничка мене в обличчя не запам’ятає, тільки з фотографій дивитиметься, якщо захоче. На мою думку, матері смерті тата з Андрієм вистачило потроху... Треба навчитися тримати себе в руках. Можливо, у мене ще не все так критично. Кохана жива? Жива. Просто вона вже не моя більше... На жаль...
Я довго думала над своїм подальшим життям. Не могла його уявити без Ангеліни, не могла, хоча мала це зробити. Коли я дочалапала додому, була одинадцята ночі. На кухні сиділа сестра, більш нікого не було.
- О, ти вже повернулась. - сказала сестра і посміхнулася.
Коли ж вона поглянула прямо мені в очі, вона посмутніла, як вода. Напевно, червоні круги від сліз ще не зійшли. Ну правильно, я ж і по дорозі плакала, а як доходила до порогу, сльози кудись ділися.
- Іро, що сталося? - спитала сестра занепокоєно.
- Мелашко, можеш мене привітати. - сказала я і ліниво посміхнулася.
- З чим? - вона здивувалася.
- Я холостячка. Назавжди.
- Вона що, покинула тебе?! - спитала Мелашка і оціпеніла.
- Так . І знаєш причину ?
- Ні, звідки знати.
- Вона зустріла десь дівчину, і вони полюбили одне одного настільки сильно, що вона аж втратила почуття до мене. Оце так у нас було кохання, нічого не скажеш! - сказала я і нервово засміялася.
- От же ж вона...
- Не вини її. Можливо, це і на краще, або ні...
- Не в твоєму випадку, це точно.
- І чому ж?
- З нею, ти як квіточка, цвітеш, а без неї...
- Та що ж поробиш, коли вона більше не любить мене? Можливо, мені так надумано і нагадано мучитись довіку тепер.
- Не любила вона тебе. От ти так, а вона ні. Поки ти зараз побиваєшся за нею і лиця вже на тобі немає, Ангеліна розмовляє і цілується з іншою. Не мучай себе.
- Може ти і права, але мені важко відпустити її з серця, вона за ці місяці вкорінилася в мені так, що ці корні і діамантовою сокирою не зрубаєш.
- Я розумію тебе. Моя ти сестричко, як же тебе вона намучила... Що вона з тобою зробила? Була у мене щаслива сестра, гарна, як квітка, а тепер, хто переді мною стоїть? Спочатку ти декілька місяців страждала через те, що її дуже любила, але не могла їй зізнатися в почуттях, аж плакала по ночам, потім ви позустрічалася, напевно, й місяця не пройшло, а тепер вона тебе викинула зі свого життя, неначе непотрібну річ.
Я заплакала, але тихо. Можливо, я вчула якусь правду в її словах. Сестра встала з-за столу і обійняла мене.
- Не плач. - сказала лагідно вона.
Іноді сестра мені, як матір: і заспокоїть, і приголубить, і допоможе, чим може.
- Ооо , а це що таке?! - спитала сестра, подивившись на мій закривавлений кулак.
- Я не зчулася, як прокусила собі його. - сказала заплакано я.
- Вона не достойна оцієї рани, та й тебе загалом. - промовила засмучено сестричка і сказала приказом: - Сідай за стіл, я оброблю рану.
Я сіла. Поки вона шукала вату з перекисом водню, я сказала їй:
- Мелашко, знаєш, вона мені про це все так твердо і холодно розповідала, неначе ми ніколи раніше з нею не перетиналися ніде. На прощання навіть не обійняла, та й взагалі не торкнулася й пальцем мене, і не подивилася ні разу. Їй навіть не було цікаво поглянути, як воно було мені оте все слухати, що вона каже, було таке відчуття, неначе вона говорила то все не мені, а кудись в пустку. Після того, як вона сказала, що ми маємо розірвати стосунки, у мене так в серці заболіло, що я подумала, що прямо там від її слів помру. Як би там не було, а я маю бути їй вдячна: саме вона мене готувала до іспиту, після смерті близьких мені людей вона мене оживила і підтримувала всіляко. Можливо, завдяки їй я ще жива...
- Можливо, але ти маєш тепер її забути.
- Маю, але як? Як подивлюся на той злощасний парк, одразу її образ переді мною стоїть. Ми там часто ходили вдвох, вигулюючи наших собак. І в цьому місті вона живе, ще й недалеко від нас...
- Хочеш, я заберу тебе до себе? Там її точно не буде, і парку, і школи, нічого того, що тобі приносить спомин про твоїх близьких, яких ти втратила.
- Можливо, ти маєш правду. Може, побуду в новому місті, воно якось все і призабудеться.
- Призабудеться. І друзів собі нових заведеш. Теж плюс. До речі, у нас є школа , де вчать грі на інструментах і співам. Не хочеш повідвідувати? Тобі так краще буде, будеш займатися чимось новим, якось все і призабудеш.
- Можна спробувати. - сказала я.
- Ай, боляче! - скрикнула я згодом.
- Терпи тепер, раз прокусила. - сказала сестра, оброблюючи рану.
- Терпітиму, куди діватись.
- Дуже глибока рана. Що вона з тобою накоїла...
- Знаєш, я чомусь не злюся на неї.
- Не злишся, бо любиш дуже сильно, а от коли почуття зникнуть, хоча це наврядче, ти злитимешся на неї, як собака на корову.
- Якщо почуття вщухнуть, то може бути. Ех... Я ні жива, ні мертва. Так погано, аж на душі якась одна гіркота.
- Я так розумію, що снодійне зараз буде твоїм вірним товаришем.
- Так.
- Ось, тримай. - сказала сестра, подавши мені таблетку.
- Знаєш, Мелашко, мені здається, що зараз мама наді мною не сиділа б, як ти. Вона б, напевно, при мені поливала великою багнюкою вчительку, чим робила мені боляче ще більше. А ти мовчиш. Дякую тобі за це.
- Немає за що. - сказала сестра і посміхнулася до мене.
Я випила таблетку та пішла спати. А так добре ранок починався, здавалося, почалася нова ера в моєму житті... Один вечір, одна розмова зламали, зруйнували все.
Хоч сестра і дала снодійного, але воно мене ніяк не приспало. Я все думала над нашою останньою розмовою. Як же ж боляче воно мені звучало у вухах! Мені спала на голову думка, що та дівчина все ж таки чимось краща од мене.
- Невже вона красивіша, ніж я? Чи, може, їй щось в моєму характері не сподобалося? Чому вона до мене так холодно поставилася, неначе я зробила їй боляче? Чи може таки зробила, раз покинула вона мене. А от правильно зробила, що від мене пішла: гусаку свиня не пара. В цьому разі я свиня. Навідміну від мене, вона дуже розумна людина. Сподіваюся, та дівчина зробить її дуже щасливою, як я не змогла. Повезло їй з янголом. Я завжди вас, Ангеліно Андріївно, згадуватиму незлим словом. - думала я тоді зі сльозами на очах, а потім тихо розревілася в подушку.
Мелашка неначе відчувала щось недоладне. Вона постукала тихо в двері.
- Ірино, ти спиш?
- Ні. - сказала я, шморгаючи носом.
- Я так і знала. Можна зайти?
- Так.
Вона зайшла, закривши за собою двері.
- А ти все плачеш...
- Не можу я її забути і все.
- Все таки, повезу я тебе до себе ...
- Доведеться. Я наче нею захворіла.
- Сестричко, тобі потрібен сон.
Мелашка підійшла до ліжка і лягла коло мене. Вона мене обійняла і я швидко заснула. Сестра неначе знала, що у мене була дуже велика потреба в обіймах.
На ранок я відчувала себе чудово, неначе нічого такого трагічного і не сталося в моєму житті, але це відчуття залишалося при мені доти, поки я не прокинулася повністю. Знову туга взяла мене. Я розуміла, що янгол більше ніколи не напише мені, не спитає, як я, як настрій, що я роблю. Я так скучила за нею, хоч бачила її востаннє вчора, та й то недовго. Вмить мені спала на голову думка, чому б не поговорити з нею ще разочок, нехай пояснить причину, чому ж інша дівчина все таки виявилася кращою за мене. Хоч ця думка і не виходила з мозку, я не наважувалась на розмову з Ангеліною Андріїївною.
- Хоча, нащо та розмова, якщо вона вже мені чітко і ясно сказала, що ну не любить мене, вона була холодна зі мною тоді... Ні, не говоритиму я з нею. Не буду турбувати і влазити в її життя, як паразит. - думала я.
Мелашка і Софійка в нас пробули до кінця червня. Весь цей час я не сміла переступати порогу нашого двору на вулицю, щоб, ненароком подивившись навіть на той самий відділ пошти, я не згадала про вчительку математики. Я весь час шукала собі справи, аби не думати про те, що зі мною відбувається зараз після того клятого вечора у парку. Я гралася з Софійкою, прибирала в домі, малювала, грала в комп’ютерні ігри, займалася спортом, дресирувала вже мого собаку. Після смерті брата собака перейшла в мої руки.
Ось так я і провела залишок червня. Справи мені добре помогли у забутті вчительки.
Липень
На щастя, червень минув для мене швидко, завдяки чому я з легкістю дочекалася того моменту, коли приїде чоловік сестри. Мама теж вирішила поїхати з нами в місто, де проживає сестра. Дорога виявилася дуже довгою, але я знайшла добру і корисну для мене справу. Я вирішила видалити всі пісні, які у мене асоціювалися з Ангеліною Андріїївною, а їх було багато. Після очищення телефону від непотрібної мені вже музики, я помітила, настільки скоротився мій плейлист. Аж на цілу половину! Як виявилося, в моїй галереї залишилися ще декілька фото з моєю колишньою дівчиною, тому я вирішила їх позбутися назавжди.
Покінчивши з очисткою, я відчула якесь полегшення після того, що зробила. Моє серце потроху почало відпускати її від себе, чому я безмежно раділа.
- Напевно, це все таки на краще, що ми розсталися. Їй потрібна достойніша кандидатура, ніж я. Через мене вона б мала покинути цю школу, навіть якщо я її вже закінчила. - думала я. - Нехай вона буде щасливо, а я якось проживу, мені не звикати до болі, як до фізичної, так і до духовної. От почну ходити в музичну школу, все якось і налагодиться. Поплачу я піснями, і легше стане. Можливо, і друзів собі тут знайду. Ще ж потрібно готуватися до вступу в університет! І спортом ще я маю займатися, одним словом, справ по горло, ніколи про янгола думати буде.
Я вирішила завантажити нову музику, яка буде асоціюватися в мене з новою ерою мого життя.
Поки ми їхали, я слухала музику, дивившись на будинки, магазини, дорогу, небо з сонцем. До речі, про небо з сонцем. Того дня була ясна погода, ні одної хмариночки навіть не було, сонечко добре пригрівало мене. Напевно, від отриманого вітаміну D мене огорнуло щастя. Настрій був такий, неначе мені цілий мішок солодощів подарували. Я настільки люблю цукерки, що матір часто, бува, все солодке від мене ховає, та й то я знаходжу. Всю дорогу я проїхала з новою музикою в навушниках.
Приїхавши додому, я з сестрою вирішила, що я побуду у неї до серпня, а за дві неділі до навчального року повернуся у рідне місто, щоб підготуватися до навчання в університеті.
Цей липневий і жаркий місяць у сестри пройшов пречудово. Я почала ходити в школу музичних мистецтв, навчилася хоч трохи грати на гітарі і співати, а самостійно опанувала гру на сопілці, почала вивчати англійську мову, завела собі багато друзів, але одна для мене стала найкращою. Її звуть Марією, яка була моєю одноліткою. Вона багато чим схожа на Ларису, наприклад, тихим характером, добротою, щирістю, вона теж вміє грати на скрипці, а мені зізналася, що вона ще пише вірші і оповідання, також написала дві пісні. Яке ж співпадіння! У нас дуже швидко виник міцний дружній зв’язок. Вона розповіла мені про свою найкращу подругу, яка померла в тому році від лейкемії, їй було тоді настільки важко, що вона ридала дні і ночі, довго ходила ніяка, але пройшов час, і біль стих. Вона розповіла про неї багато чого цікавого. Як виявилося, я дуже схожа на ту покійну дівчину. Між нами є схожість у всьому, окрім орієнтації. Я слухала зі сльозами на очах, а потім взагалі розплакалась. Вона, побачивши це, почала мене заспокоювати так само, як це робила Лариса.
- Господи, ти так схожа на мою Ларису! - розридалася ще більше я.
- В чому ж?
- Характер, хобі, доброта, у всьому! Навіть заспокоюєш, як вона...
- Ясно. Не дарма я твоєю подругою стала, значить.
- Ти поки розповідала про свою померлу подругу, я зрозуміла, що ми дуже схожі між собою.
- Он як... Отже, ми точно не просто так зустріли одна одну. - сказала Марія і посміхнулася.
Я перестала плакати.
- Якщо б не вже не мій коханий янгол, я б не була тут.
- Який янгол?! - спитала вона і засміялася.
- В одинадцятому класі в нас замінили учителя математики на вчительку.
- Ти у вчительку закохалася?! - спитала вона дуже здивовано.
- На початку року я ставилася до неї нейтрально, а потім так, я закохалася. Я тоді була у великому шоці. «Як я могла полюбити дівчину?»- питала я себе.
- Ясно... І що ж було далі?
- Зрозумівши, що закохалася, я намагалася боротися з цим. Коли ж нічого не допомогло і я почала закохуватися ще більше, доводилося ховати цей секрет від всіх, але все таки взимку розповіла сестрі про те, що мене мучить, і вона мене підтримувала після цього. Я таємній любові анонімно надсилала листи, писавши недомінантною рукою і клеючи на конверт наліпку зі своїм логотипом. Також я їй надсилала подарунки і квіти, навесні я проявляла невеликі знаки уваги: у школі їй віднести щось допомагала, коли вона захворіла, я взяла до себе її собачку, щоб доглядати за нею, поки вчителька хворіє тощо. Одного разу вона мені розповіла про те, у чому полягає трагізм її життя. Я все вислухала і обійняла в знак підтримки. Згодом ми почали спілкуватися частіше, але я не наважувалася розповісти про почуття до неї, хоча думала це зробити під кінець навчального року, але Мелашка зупинила мене. Вона пояснила це тим, що ще місяць залишився до кінця навчального року і якщо я розповім їй про почуття, то вчителька може зреагувати на це як позитивно, так і негативно. Я подумала і вирішила , що дійсно, сестра має рацію, тому мені довелося мовчати ще цілий місяць, як я думала. Все таки їй зізналася під кінець травня у тому, що я кохаю її, робивши вагомі натяки на це. Це було у неї вдома. Вона мене готувала цілий рік до іспиту з математики, іноді мені випадала можливість готуватися у неї вдома. Я одяглася в стилі томбой, бо в листах я підписувала себе, як «епатажний томбой». На смартфоні я встановила шпалери з своїм логотипом і писала при їй у зошиті правою рукою. Я навмисне вийшла до туалету, знявши з режиму сну екран свого телефона і залишивши його на столі. Коли ж я прийшла з туалету і сіла далі виконувати завдання в зошиті, вона зі мною заговорила, сказавши, що вона не думала, що я буду тією самою маленькою бешкетницею. Я тоді сиділа і мовчала, почервонівши. Вона знову заговорила і сказала, що я могла б просто їй зізнатися в почуттях. А як тут зізнаєшся? Хто там знає, як вона б зреагувала на таку новину. Я ж їй сказала, що не змогла. Вона попросила мене встати, що я і зробила. Вона замкнула двері, підійшла ззаду до мене і обійняла за спину, ми з нею трохи поговорили, а потім... ми поцілувалися. Виявляється, вона мене теж кохала, я спитала скільки часу вона мене любить, на що вчителька відповіда, що десь з зими. З того моменту ми стали зустрічатися у неї вдома вночі, щоб ніхто не бачив і не знав про наші романтичні стосунки, бо вона ж учителька, а я учениця. Думаю, ти розумієш, скільки говору було б між люду, особливо в школі, якщо всі дізналися би про нашу взаємну любов. Позустрічалася ми мало, десь посеред червня вона мені написала, що ми маємо зустрітися. Її манера написання повідомленя мене дуже занепокоїла, як потім виявилося, не дарма. Я прийшла до парку, як ми й домовлялися. Вона сиділа на лавці. Я підсіла до неї, привіталася і спитала, що сталося. Вчителька, не подивившись на мене, холодно сказала, що ми маємо розірвати стосунки, на що я спитала чому та чи винна я в цьому. Вона ж сказала, що зі мною все добре, і я ні в чому не провинилася, просто вона зустріла якусь там дівчину, вони покохали одна одну і вчителька втратила до мене почуття. Попрощавшись зі мною, вона встала і пішла. Мене після почутого неначе хто громом вдарив. Я сиділа на тій триклятій лавці Бог зна скільки. Коли все стихло і нікого в парку, окрім мене, не було більше, я почала ридати, зціпивши зуби, схопившись за лавку так, що, здавалося, вона мало не тріснула. Мені так почало боліти всередині, що я не знала, куди себе діти. Йшла я додому повільно, роздумуючи над тим, заради кого мені жити і що робити далі після ще одної втрати. Прийшовши додому, а це була вже одинадцята ночі, першою мене помітила сестра, яка сиділа на кухні. Вона привіталася зі мною, посміхаючись, а коли вгледіла моє обличчя, особливо очі, вона перелякалася через побачене і спитала, що сталося. Я їй все розповіла. Мелашка мене заспокоїла, обробила сильно прокусаний мною мій же кулак і запропонувала переїхати на літо до неї, щоб забути Ангеліну Андріївну. Я згодилася, бо її в цьому місті не буде, і того парку, в який ми ходили разом з нашими собаками.
- Ангеліна Андріївна... У нас в тому році була така вчителька в школі. І вона була дуже гарна і була вчителькою арифметики. У нас за нею всі хлопці бігали, а я з однокласницями її від них відбивала, бо деякі були ну дуже назойливі. - сказала Марія.
- Співпадіння?
- Не думаю.
- Ну мені Ангеліна Андріївна якось казала, що вона вчила дітей в іншому місті, але коли і де не говорила...
- Слухай, у мене її фото є, показати?
- А давай, може, й справді вона.
Коли Марія показала мені фотографію, я оціпеніла від побаченого. Це справді Ангеліна Андріївна!
- Трясця! Це вона! - крикнула я, неначе мене хтось кип’ятком облив.
- Що, справді?! - спитала Марія не вірячи.
- Так!
- А знаєш, що ще в цій ситуації прикольно?
- І що ж?
- Ця Ангеліна Андріївна є подругою моєї старшої сестри.
- Нічого собі...
- Я не хочу тебе, звісно, розчаровувати, але... Ця вчителька приїде в серпні на два тижні.
- Дідько... Хоч би їх ніде не перестріти, хоча... Місто велике, тому навряд ми з нею де перестрінемося.
- Що правда, то правда. Ну , ти не переживай, хоч липень вже і завершується, але все таки я тобі можу допомогти з тим, щоб ви не пересіклися.
- А як?
- Я впевнена, що моя сестра ходитиме з Ангеліною Андріїївною повсюду разом, а не пороздільності. Коли ця вчителька тут буває, вони завжди ходять вкупі, іноді з ними ходжу і я хвостиком. Хочеш, я за ними буду слідкувати і казати тобі, де вони знаходяться, щоб ти раптом не пішла туди, де є вони.
- Не треба тобі напрягатися через мене. Я просто надягну на себе кепку і ходитиму з кофтою, у якої є капюшон, і якщо її побачу, я миттю накину його. Можливо, прокатить.
- Хм, добре, як хочеш.
- От тільки, якщо ходитимеш зі мною десь, ти теж ходи так, як і я, щоб тебе сестра з Ангеліною Андріїївною не впізнали. Вони ж по любому з тобою захочуть привітатися, тоді в ході подій мені доведеться показати своє обличчя і голос.
- Я зрозуміла тебе. Слухай, не хочеш прогулятися місцевим парком? Там, до речі, озерце є.
- Ух ти! Озеро! Це дуже чудово, звісно прогуляюсь! Тільки давай зайдемо до мене додому, я хочу сопілку взяти.
- О, давай! - сказала захоплено подруга.
Як і планувалося, я з подругою пішла додому по сопілку і, взявши її, ми пішли до парку. Бродивши по ньому, я і подруга захоплювалися небом, на якому почали з’являтися перші вечірні зірки, все навколо було обсаджене настільки, що не було видно ані крамниць, ані доріг, окрім тих, які знаходились у парку. Дерева тут були доволі високі.
- Іро, заграй мені на сопілці щось. - сказала Марія.
І я заграла пісню «Stefania». Гравши на сопілці, моє серце тріпотіло від щастя і задоволення.
- Граєш чудово! - сказала захоплено подруга.
- Дякую. - сказала задоволено я.
- Ти сама навчилася?
- Так. Слухай, а давай посидимо біля озера, воно мене так манить...
- Давай. Я сюди після школи завжди ходила, здавалось би, звичайне озерце, але все таки не звичайне, як на мене. Таке гарне, особливо ввечері при світлі ліхтарних стовпів. О, я тільки но помітила, що ліхтарі почали вмикатися.
- Ти була права... Воно дійсно дуже гарне! Напевно, заради цих прекрасних вечорів я б тут і залишилася. І заради тебе. Чесно, я вже не хочу повертатися додому. Мені і тут добре. Як не як, але треба повертатися. В моєму місті є той університет, який мені потрібен.
- Ти ж іще повернешся? - спитала засмучено подруга.
- Звісно, Маріє! - сказала я і сумно додала: - Мені буде дуже погано без тебе... Крім Лариси у мене не було найкращих друзів до тебе. Не переживай, я буду намагатися приїжджати на канікули. Коли зможеш, пиши мені, добре?
- Звісно писатиму! - сказала вона і заплакала, кинувшись до мене в обійми.
- Не плач, все буде чудово. - сказала я і посміхнулася.
Ми погуляли ще, напевно, годину. Небо ще більше стемніло, вже стояв напроти нас повновидий місяць, а зірки було розкидано по небесному, синьому-синьому полю.
- Як гарно тут... - сказала я захоплено.
Моє серце тріпотіло, як крила птаха від краси, яку створила природа.
- І не кажи.
- Навіть у тому парку, що у моєму місті, не так гарно, як тут.
- Слухай, вибач, що нагадую про це, але ти не думаєш, що, повернувшись додому, ти знову згадаєш про Ангеліну Андріївну і знову почуття до неї з’являться?
- Знаєш, я думала про це. Так, може таке бути. Може ще статись, що я з нею десь перестрінуся, наприклад, у тому парку її можу побачити з собакою.
Я хоч починаю її потроху відпускати від себе, але щось в мені ще живе до неї.
- Отже, тобі треба більше постаратися забути її. Спробуй пошукати в ній мінуси. От, як на мене, вона неправильно себе повела з тобою. Бувши в стосунках, вона тобі фактично зрадила, знайшовши собі дівчину, і ти ж не знаєш, що в них було до того, як вона тебе покинула, ще й так жорстоко, залишивши тебе потім на самотині. Тобі треба виробити до неї відразу, огиду за її вчинок.
- Напевне.
- Не напевне, а точно! Це ж треба, щоб за янгольським обличчям ховався такий жорстокий монстр! Вона, як яблуко: всередині гнила, а ззовні гарна.
- Що правда, то правда... Я не очікувала від неї такого. Спочатку вона мені здавалася такою доброю, чуйною, співчутливою людиною, я не підозрювала, що вона на таке здатна. Знаєш, я поговорила з тобою про Ангеліну Андріївну, так я наче стала й злитись на неї.
- О, правильно, правильно! Злися на неї, злися! - махаючи вертикально кулаком, промовила подруга.
- Я згадала, на що ще можна на неї злитись.
- О, мені цікаво послухати. А ну ж розкажи.
- Коли в неї померла бабуся, вона мені крізь сльози кричала: «Не кидай мене!», я й це зробила, я ніколи й не думала її кидати, навіть образилася на це прохання, таке відчуття, ніби вона думала, що я її коли небуть покину, але я нічого їй про це не сказала, бо розуміла, як їй погано, навіть ночувала в неї, щоб тільки вона заспокоїлася, а вона взяла і без жалю в голосі кинула мене...
- О, бачиш, як воно вийшло... Така людина не варта тебе ані краплі.
- Я завжди їй вірною була, а вона мені ні... Не дарма кажуть, не суди по зовнішності.
- Доказ того, що пращури наші дуже мудрі були.
Після цієї розмови я стала ще більше відпускати від себе вчительку і виробляти ненависть до неї.
- Воно і добре, що я поговорила з тобою про це. Ще трохи, і для неї не залишиться місця в моєму серці.
- Ти знайдеш кращу для себе.
- Або кращого.
- До речі, а хто ти по орієнтації? Ти вже вирішила?
- Ні, дуже важко з визначенням, та й без різниці тут, хто саме я, головне бути щасливою.
- Свята правда.
- Воно і добре, що я тепер сама. Холостяцьке життя теж непогане. Багато є плюсів у ньому. Он житиму з собакою і нормально.
- Згодна з тобою.
- А в тебе хтось є?
- Ні, і ще не було. Я не спішу. Подивившись на твій досвід, буду акуратною з вибором хлопця.
- Хоч ти так не страждатимеш, як я. Бажаю тобі знайти такого хлопця, щоб про зраду не йшло мови ні разу, щоб кохав так палко, як я янгола...
- Дякую тобі дуже. - сказала Марія, посміхнувшись, і додала: - Не згадуй про янгола навіть у розмовах, так краще буде.
- Добре. - сказала я і посміхнулася дуже широко.
- Якщо б я була хлопцем, я б зустрічалася з тобою. - сказала подруга і посміхнулася.
- Цікаво, чому ж?
- Ну, ти дуже гарна і розумна, я бачу, що ти вірною мені була б, ти дуже весела людина, я таких люблю. Також я люблю щирих людей, а ти саме така. - сказала Марія, посміхнувшись, і додала: - Я би хотіла собі такого знайти.
- Ти так мене розцінила... Дуже високо, я б сказала. Невже я справді така?
- Так!
- До речі, мені так і Лариса говорила...
Марія побачила моє посмутніле обличчя і вирішила підняти хоч трохи настрій.
- Не помилилася вона. - сказала подруга, обійнявши мене.
- Ти обов’язково знайдеш такого хлопця, якого ти хочеш. - сказала я, знаходячись в обіймах подруги, і додала: - Я думаю, ти будеш в майбутньому чудовою жінкою.
- Дякую. - сказала Марія з посмішкою на обличчі.
Я відчувала, що сказане мною подрузі дуже сподобалося.
- Слухай, вже добре потемніло, може, вже підемо додому? - спитала я.
- Давай.
Оскільки квартира Марії знаходиться навпроти квартири моєї сестри, їй було по дорозі зі мною.
- Дякую тобі за таку цінну розмову, мені дійсно стало набагато краще після того, як ми поговорили. - сказала я щиро.
- Немає за що. - сказала вона і обійняла мене.
Коли я зайшла в квартиру, сестра помітила в мені зміни.
- О, я бачу, тобі після прогулянки стало краще. - сказала сестра і посміхнулася.
- Так. - сказала я веселенським тоном.
В одинадцять годин ночі, коли всі полягали спати, я покликала сестру до себе в кімнату.
- Ірино, про що ти хотіла зі мною поговорити? - спитала сестра.
- Сідай. - сказала я і посміхнулася, вказуючи на ліжко.
- Ну, валяй. - сказала сестра, посміхнувшись.
- Моя нова подруга допомогла мені відпустити з серця вчительку.
- Справді?
- Так. Я навіть на Ангеліну Андріївну розізлилася.
- Це добре, дуже добре.
- Після того, як я поговорила з Марією, я дійсно зрозуміла, що вона не кохала мене так, як розповідала мені.
- Тут така лагідна з тобою була, а потім жорстоко кинула. Знайшла нову, ти вже не потрібна їй виявилася.
- Так, так воно і є. Оце так вийшло кумедно: ззовні янгол, а всередині чорт.
- Вона ані янгол, ані чорт. Вона - звичайнісінька зрадниця.
- Якби страшно не звучало, але це чиста правда. Цікаво, це вона зрадила тільки мені, чи вона і ту дівчину зрадить і покине, як непотріб?
- Не знаю навіть, але без різниці. Хай творить що хоче, аби тільки більше тебе не зачіпала. От дивлюся на тебе, аж око радіє! Стала такою, як і раніше, навіть краще! - сказала сестра і посміхнулася.
- Мені так добре, ти не уявляєш!
- Чому ж не уявляю? Уявляю! По тобі видно. - сказала сестра і ні з того і з сього обійняла мене.
Ми поговорили ще трохи і вона пішла, а я, полежавши ще трохи, впала в сон.
На ранок мене розбудила сестра.
- Ірино, вставай, там до тебе Марія прийшла.
- Добре, зараз. - сказала сонно я, протираючи осліплі від сну очі.
Коли я привела себе в порядок, до мене зайшла Марія.
- Доброго ранку тобі, Ірино. - сказала подруга і посміхнулася.
- Доброго. - сказала я і обійняла Марію.
Вона прийшла до мене, щоб пограти в комп’ютерні ігри. Сиділи ми, напевно, години три, а потім вона запропонувала прогулятися по місту. Гуляли ми до третьої дня, а потім я запропонувала моїй подрузі почитати літературу, на що вона радо згодилася. Ось таким чином проходив кінець липня для мене і Марії.
Серпень
Серпень. Останній місяць літа і за сумісністю останній місяць канікул. У мене залишилося лише два тижні пожити в домі сестри. З одного боку, мені не хотілося їхати, а з другого - я дуже сумувала за своїм другом-дубом у моєму рідному дворі. Ці два тижні були тривожними для мене, адже вчителька математики була тут. Я не хотіла ані бачити, ані чути її. Не хотілося зустріти тут, яка мене зрадила.
- «Цікаво, вона не думала про мене після розлуки? Хоча, коли їй про мене думати? Дівчина ж нова у неї». - думала собі я.
Мені стало трохи сумно від думок, тому я вирішила прогулятися по парку з Марією. Я їй написала у месенджер.
«@loveislove»:- Привіт.
- Привіт, Іро. Як справи? Як настрій?
«@loveislove»:- Настрій не дуже, справи добре. А ти як?
- Я чудово. А у тебе щось сталося, що настрій не дуже?
«@loveislove»: - Та просто сумно стало.
- Просто так сумно не стане, хіба що людині зі шизофренією. Кажи, про що думала, що в серці сум розгойдала.
«@loveislove»: - Ну, про вчительку :(
«@winxblum»:- Знову за своє?!
«@loveislove»: - Так...
«@winxblum»:- Так, це не діло. Пішли погуляємо. Поговориш зі мною, якось все призабудеться.
«@loveislove»: - Я й хотіла тобі це запропонувати.
«@winxblum»:- Он як. Слухай, сьогодні Ангеліна Андріївна приїхала :|
«@loveislove»: - Вона хоч не ночує у вас? :о
«@winxblum»:- Ні.
«@loveislove»: - Це дуже добре.
«@winxblum»:- Моя сестра і вчителька вже зустрілися в кафе.
«@loveislove»: - Ясно...
«@winxblum»:- Я зараз зберуся, і можемо рушати :)
«@loveislove»: - Ти про кепку з кофтою не забуть :)
«@winxblum»:- Не хвилюйся, я пам’ятаю ;)
«@loveislove»: - Добре, до зустрічі :D
«@winxblum»:- До зустрічі :D
Я швидко зібралася і попленталася до передпокою. Зустрівшись уже в під’їзді будинку, я з подругою помандрувала в парк. Ми гуляли по ньому хвилин тридцять, аж поки не побачили там сестру Марії і Ангеліну Андріївну.
- Маріє, а то вони?! - питаю я, не вірячи своїм очам.
- Так, надягаймо капюшони, швидко!
Коли проходили повз них, я почула таку розмову:
- Ну, Ангеліно, що тобі сказали в лікарні?
- Я безплідна.
- О, трясця! А як відреагувала на це твоя дівчина?
- А я тобі не казала?
- Не казала про що?
- Я покинула Ірину, не сказавши про безпліддя. Я подумала, що вона не захоче бути зі мною через те, що я не маю змоги народити дітей. Я знаю, що вона їх дуже любить, але боїться народжувати, тому я вирішила, що краще нехай вона зустріне іншу дівчину, яка зможе народити їй дитину. Я Ірині сказала, що я знайшла собі іншу дівчину, щоб вона мене зненавиділа і забула про моє існування.
- Слухай, ну ти даєш... Ти б краще не кидала її, а розповіла їй про все і поговорила спокійно. Хто знає, захотіла б бути вона з тобою чи ні. Треба було просто з нею поговорити. А тепер, мені так здається, ви обидва страждаєте. Що ж ти накоїла...
- Але тепер вже нічого не зміниш. Сподіваюся, вона знайшла чи знайде кращу за мене.
- Знаєш... Мені здається, що кращої од тебе в світі ніде немає. Якщо б я була хлопцем, то я б зустрічалася з тобою.
- Навіть з безплідною?
- Так. Дитинку б взяли з дитбудинку. А чому б і ні?
Вони зовсім трохи помовчали.
- Знаєш, ти казала, що Ірина тебе дуже кохала , тому я думаю , що вона собі нікого більше не шукатиме, адже любить тільки тебе. На мою думку, вона б прийняла той факт, що ти безплідна і жила б з тобою далі і кохала так, як і раніше. Те, що ти зробила - дуже неправильно. Чомусь я впевнена, що вона зараз дуже страждає через те, що втратила тебе. Напевно, вже навіть думала над тим, чим та дівчина краща від неї.
- Мені хочеться впевнитися, що Іринка забула мене, а ще краще, щоб зненавиділа. Я не хочу, щоб вона мучилася, її шлях і так дуже тернистий...
- Видно, що ти дуже її любиш... Ласкаво її називаєш, турбуєшся про її стан навіть після розлуки... Може, тобі поговорити з нею?
- Не буду. Навіть, якщо дуже хочу.
- Ну, дивися сама. Але, все таки подумай над тим, щоб з нею побалакати, поки не пізно. Ніхто не знає, що вона може зробити з собою. А раптом вона не витримає розлуки?
Від почутого я мало не втратила свідомість. Вона покинула мене тільки через те, що не може мати дітей... Коли ми відійшли на добру відстань, ми сіли на лавці.
- Маріє, давай натроху зупинимося, мені погано.
- Що з тобою?
- Ніколи не думала, що правда може ранити мене дуже сильно.
- Добре, сядьмо. Слухай, я брала таблетки, хочеш дам?
- Давай.
Я випила таблетку. В мене почало все неначе мліти і колоти в грудях.
- Дякую.
- Немає за що.
- Чому вона мені нічого не сказала?! Чому?! Невже вона мене боїться?! Кому краще від того, що вона зробила?! Мені?! Їй?! - подумавши про це, у мене покотилася гірка, як полин, сльоза.
- Іро, ти плачеш? - спитала засмучено Марія.
- Ти чула, що вона сказала?!
- Так...
- Чому не можна було поговорити? Нащо було кидати?!
- Заспокойся, Іринко, тихо... Що сталося, те сталося...
- Що мені робити після почутого?!
- Я бачу, ти дуже закохана в неї... Навіть після того, як ти її відпустила, або намагалася, ти плачеш гіркими сльозами від її слів.
- Я дуже її кохаю. Кохала, кохаю, і кохатиму до самої смерті.
- Я бачу. Зачекай мене тут. - Марія мене залишила, а сама пішла кудись. А куди вона попленталася, я не побачила через те, що від сліз у мене в очах ставало розпливчато.
Я ридала, ридала, ридала, дуже гірко ридала, не розуміючи цього дурного вчинку янгола. «Як же так, як же так?!» - повторяла я собі тихо.
Мої тремтячі руки дуже здавили мою голову. Таким чином я намагалася виплеснути всю свою біль. Хотілося кричати, але мені було не байдуже, що навколо мене є люди. Мене зупиняв цей страх. Якщо б не він, я б загорлала на весь рот...
***
Я бачила, наскільки Ірині було погано, тому, вставши з лавки, я побігла до двох дівчат настільки швидко, наскільки мені дозволило моє тіло. Мені хотілося врятувати свою подругу від самотності і страшних страждань. Подивившись на її обличчя, я зрозуміла, наскільки вона була скалічена всією правдою.
- Гей, зачекайте!!! - скрикнула я на все горло.
- О, Маріє, це ти, чого кричиш, наче тебе кип’ятком хто ошпарив?! - засміялася моя сестра, а слідом за нею і Ангеліна Андріївна.
- Там то, короче, ти мені потрібна. - вказуючи поглядом на Ангеліну Андріївну, сказала я.
- Я?! Нащо?!
- Ходімо. Потім зрозумієш.
Я взяла за руку свою колишню вчительку і пішла з нею до тієї лавки, де невпинно від душе роздираючого болю плакала Ірина. Віра йшла слідом за нами.
- Так а нащо я? - спитала Ангеліна Андріївна.
- Зараз побачиш.
Коли ми підійшли до лавки, я зупинила Віру й Ангеліну.
- Іро, зніми, будь ласка капюшон і кепку. - сказала спокійно Марія.
Вона це зробила, кинувши кепку біля себе на лавку. Її очі стали настільки заплаканими, що круги стали не рожеві, а червоні, як калина. Коли Ангеліна Андріївна побачила Іру, вона постояла трохи (по її обличчю стало видно, що для неї це був неочікуваний поворот, навіть шокуючий) і розплакалася. Ангеліна Андріївна явно не очікувала тут побачити людину, яку вона кохала й досі. Вони плакали. Дуже довго плакали, обидва, без перестанку. Я посадила подругу Віри біля Іри.
- Я думаю, вам обом треба терміново, невідкладно поговорити. - сказала я і додала: - Ви поговоріть, а ми поки що підемо до озера. Пішли Віро.
Я схопила сестру за руку і повела її до озера.
- Маріє, а... - хотіла щось спитати мене сестра, але я її перебила.
- Так склалося, що моя нова подруга знає твою подругу, бо Ангеліна вчила Іру. Це та сама Іра, яку покинула Ангеліна через безпліддя.
- Ви чули розмову?
- А по Ірині не видно? Та й чого ти таке тупе питання поставила? Ви так говорили, що аж за три метри було чутно.
- А як тут Ірина опинилася? Ну, тобто в цьому місті?
- Ну як, до сестри приїхала, щоб забути Ангеліну. А ти хіба її не бачила? Вона тут місяць вже!
- Не повіриш, ніколи...
- А як же ти так умудрилася?
- Не знаю.
- Вона напроти нас завжди була...
- Може, я не помічала просто? Я дуже заклопотана людина.
- Можливо й через це.
- Слухай, а нащо ти влізла в їх справу?
- Ти думаєш, мені не байдуже на цю ситуацію?! Моя подруга дуже страждає, я не могла не допомогти їй. Якщо вони кохають одна одну, але не можуть зробити такий сміливий крок, як просто поговорити, то чому б не допомогти?!
- Хм, твоя правда.
- Тепер є дуже великий шанс, що в них вийде відновити стосунки, хіба це не прекрасно?!
- Це чудово. Навіть дуже. - сказала Віра.
- Скільки я не намагалася виробити ненависть до вчительки за, виявляється, брехню, Ірина все одно розгойдувала сум у душі. Я так і не змогла тут щось зробити, бо вона дуже кохає Ангеліну.
- Ясно... Оце сила любові в них, звісно!
- І не кажи! Я такого ніколи не бачила. - сказала я.
- Тепер побачила.
Мені було дуже цікаво, чим завершиться ця історія кохання.
***
- Чому ти мені просто не сказала про безплідність?!
- Я подумала, що тобі не потрібна така дівчина, яка не зможе народити для тебе дитя!
- Ти подумала, а моєї думки не спитала! Можна ж було просто мене спитати, що я думаю про це! Ти знаєш, як мені було погано після тих слів, що ти сказала мені востаннє в парку?! Я мало не померла на місці, мене хитало, наче хвору!!! Я взагалі не розумію, як я тоді не покінчила життя самогубством, хоча такі думки були! Я прийшла додому з прокусаним кулаком і рясними сльозами! Я довго ламала голову над тим , чим та дівчина виявилася краще мене!!! А її, виявляється, взагалі не було... - голосно виговорившись, я обезсилено сіла знову на лавку і плакала рясними сльозами.
Мені тоді так боліло, так боліло! Через цю помилку моєї коханої людини ми розійшлися, і обоє страждали через розлуку, думали одна про одну кожен день.
- Вибач мене, кохана... - тихо сказала янгол, плачучи.
Я заспокоїлася. Посидівши трохи мовчки, я її обійняла і зі сльозами на очах сказала:
- Я вибачаю тебе.
- Я більше так не буду... - вже заридала вона.
Я далі плакала мовчки.
Коли ми виплакались досхочу, я їй сказала:
- Відновімо стосунки. Мені дуже погано без тебе. Повір, якщо ти мені відмовиш, я...
- Я не відмовлю тобі, бо нескінченно люблю тебе і любитиму довіку. Мені теж погано без тебе, дуже погано.
- Щоб не було більше такого недорозуміння, ми маємо одна одній казати про все, ясно? Хоч безпліддя, хоч що...
- Добре, кохана, добре.
Я сиділа з нею довго-довго, обіймаючи її.
- А як ти сюди потрапила? - спитала мене знову моя янгол.
- Я приїхала до сестри пожити, бо всі місця, де ми з тобою були, мені нагадували про тебе.
- Ясно. Отже, через мене ти покинула рідну домівку...
- Не думай про це, моє янголя.
- Янголя... - вона засміялася.
- Так, янголя. Водночас таке розумненьке, і таке дурненьке... Ну як же ти могла подумати, що я тебе покину тільки тому, що ти не можеш мати дітей? Я ж тобі казала, що я тебе ніколи не покину. Я дуже тебе люблю. - гладячи по голові свою дівчину, говорила я.
- Вибач мене, котику, вибач. - сказала вона.
На це я нічого не сказала, а просто поцілувала її в голову.
Ми так сиділи довго, дуже довго.
- Іринко, а коли ти повертаєшся додому?
- Через півмісяця. А ти теж, так?
- Так. Звідки знаєш?
- Мені Марія доповіла про це. Я так розумію, що про це їй сестра сказала.
- Ясно. А як ти з Марією подружилася?
- По-перше, вона живе навпроти нас, а по-друге, я з нею познайомилася в школі музичних мистецтв.
- Зрозуміло.
- Знаєш, вона так на Ларису дуже схожа, наче її мені послав сам Бог, який нарешті побачив всі мої страждання через смерть подруги і знайшов для мене схожу людину.
- Справді?
- Абсолютно. Ще вона мені розповіла, що у неї була подруга, яка померла від лейкемії . За її розповідями про покійну подругу, я зрозуміла, що та дівчина була дуже схожа на мене. Коли я про це їй сказала, Марія сказала, що недарма ми зустрілися. Так і є. Хоч і мало часу пройшло з нашої першої зустрічі, але ми вже стали сестрами духовно, як я з Ларисою.
- Зрозуміло. Це дуже добре, що ви стали друзями одна для одної, вам вдвох буде легше пережити втрати ваших подруг.
- Що правда, то правда.
Поговоривши ще трохи з нею, ми разом пішли до озера, де біля його стояли Марія з Вірою. Забравши їх в кафе з собою, ми пішли святкувати моє з янголом возз’єднання.
Прийшовши додому, а це було о дев’ятій годині вечора, я одразу пішла до кухні, де сиділа тільки сестра.
- О, ти вже повернулася. Ну як, нагулялася з подругою? - спитала сестра, посміхнувшись.
- І не тільки з нею. - сказала я.
- А з ким ще?
- Ти не повіриш, а якщо повіриш, то впадеш зі стільця, на якому ти зараз сидиш.
- Невже з...
- Не знаю, що ти подумала, але... Я гуляла ще з Вірою і Ангеліною. Це та сама Ангеліна Андріївна.
Мелашка сиділа в шоці і не знала, що мені казати. Вона просто розширила свої очі і роззявила рота. Я сіла за стіл навпроти неї, і розповіла про подію в парку і про те, чим це закінчилося для мене.
- Нічого собі... Отже, ви разом. - після прослуханого, сказала сестра.
- Так, ми разом. Я знову не холостячка. - сказала я, сміючись.
- Он як. Вітаю вас з примиренням і відновленням стосунків. - сказала сестра і посміхнулася.
- От тільки мені досі трохи болить від тієї правди, що я почула.
- Не переживай, воно пройде. - сказала обіцяюче сестра і обійняла мене, додавши: - Тепер головне, що ви розібралися, в чому була ваша проблема і тепер ви не повторите цю помилку, я знаю це. Знаєш, коли я поговорила з нею в лікарні, вона справила на мене позитивне враження, тому мене дуже шокувало те, що вона тоді в червні покинула тебе. Її вчинок був дійсно дурним. Якби не Марія, то ви б, напевно, так і мучилися до кінця життя.
- Напевно. Я дуже кохаю її. Кохатиму завжди. Мені навіть не змогла допомогти ні ти, ні Марія. Я хоч і почала злитися на неї, але все почуття до неї не згасали.
Ввечері я поїла, помилася і пішла спати вже зі спокійною душею. «Тепер моє життя точно налагодилося. Нарешті». - думала пафосно я.
Коли півмісяця пройшли, як один день, я повернулася додому вже самою найщасливішою людиною на цілій планеті. Мені так хотілося додому, до мого улюбленого дубу, і до собаки, яка була цілі півтора місяці в сусідів. Приїхавши до рідного будинку, я мало не цілувала діл. Я плакала від щастя і в пориві радості пішла обіймати дуб, від чого матір з сестрою засміялися, але мені було все одно, чи сміються вони, чи ні, я повернулася до свого другана Боді, який тут сміх! Весь залишок серпня я готувалась до навчання в університеті і зустрічалася зі своїм янголом кожен день. Одного разу я вирішила Ангеліну познайомити ближче з мамою, тому я привела свою кохану в свою барлогу.
Поки мама розмовляла з янголом на кухні, я тихенько всілася у вітальні з собакою на колінах. Я гладила песика і думала над тим, як колись моя дівчина буде моєю дружиною. Хоч по закону не можна одружитися, я собі обіцяла, що ми все одно обвінчаємося, обов’язково. Тиха розмова моїх рідних заколисала мене і я заснула. Мене розбудила янгол.
- Кохана, я вже йду додому.
- Га, що? Не треба.
- Можеш залишатися. - сказала мама і посміхнулася.
- Ну добре. - сказало моє янголя і посміхнулося.
Якось склалося так, що через деякий час моя дівчина перебралася жити до мене, чому дуже раділа мама. Тепер їй було веселіше жити в два рази. Донька з майбутньою невісткою і дві собаки - це все, що було потрібно моїй матері для повного щастя. Дитина поруч - радість, невісточка - поміч, оскільки мені зовсім ніколи стало допомагати через навчання, а дві собаки – засіб, щоб розвеселити душу. Отак ми й жили. Коли пройшло два роки з того моменту, як я закінчила університет, я освідчилася своїй дівчині і ми обвінчалися.
Коли ж я і Ангеліна були готові до того, щоб завести собі дітей, ми боролися з безпліддям. І, на превелике щастя, моїй дружині вдалося завагітніти. Через дев’ять місяців у нас з’явилося маленьке щастя в домі. За хрещену мати ми взяли мою сестру, а за хрещеного батька - Олега. Моя шестирічна племінниця Софійка настільки полюбила дитинку, що вона б проводила з нею весь свій час. Напевно, велика любов до дітей передалася їй від мене.
Коли я доглядала за своїм маленьким сином Олександром і гралася з ним, Ангеліна дивилася на це завжди з великою радістю на серці. Мати теж любила свого внука, дуже сильно. Після народження дитини вона аж розцвіла настільки, наскільки не цвіте жодна рослина. Через півдесятка років я теж наважилася на народження дитини, подружившись зі своїм страхом. У нас народилася двійня: хлопчик і дівчинка, яких я з коханою назвала Андрієм і Ларисою, відповідно. Андрійка охрестили Марія з її хлопцем, а Лариску охрестили Віра з її чоловіком.
Раз на рік мені снився той сон, де в селі проживали мої рідні люди. Я розповіла татку, що він уже четвертий раз став дідусем, і що три дитини названі на честь самого тата, Лариси й Андрія. Для найкращої подруги були теж радісні новини: вона двічі стала тіткою, а ще її твори, за сприяння і підтримки їїї матері, стали дуже швидко популярними по світу. Одна з книжок була номінована на всеукраїнмьку премію, Шевченківську. Я досі дивуюсь тому, наскільки Лариса була дуже мудрою, хоч прожила нещасні шістнадцять років...
Прокидаючись після таких снів, я ставала ще щасливішою. Дяка Богові, я пережила той злощасний період у моєму житті і тепер маю все для повного щастя: ті сни, що бувають тільки раз на рік, дружину, дітей, роботу, яка приносить мені велике задоволення і хороший прибуток, маму, подругу Марію, сестру з її сім’єю, купу кумів, двох собак, ну і, звісно ж, дуба Богдана, як же ж без нього!
#1196 в Жіночий роман
#4606 в Любовні романи
Відредаговано: 09.01.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
