***

 Я забіг за ріг будинку, і опинився в занедбаному провулку, захаращеному сміттєвими баками та купами різного мотлоху поміж ними. Десь неподалік завила сирена патрульної машини та почулися голоси переслідувачів. Не зупиняючись, щосили дременув вздовж цегляних стін і в одну мить пірнув за один із баків й там причаївся в надії, що менти оминуть мій сховок і побіжать десь інде.
 Так, щоб ви собі уявляли ситуацію: По життю я промишляю крадіжками, пограбуваннями та інколи розбоєм, за що в своїх двадцять два, вже відхопив два роки умовно, тож попадатися мені зараз зовсім не з руки. Хоч ми і з Калясіком (мій подільник), ще нічого не встигли винести, проте зламаний замок приватної квартири — вже привід натягнути на нас кайданки. Хто ж знав, що в квартирі встановлена сигналка, та так хитро, що навіть мій дружбан, не зміг її виявити. От вона, тільки-но ми ступили до квартири, й спрацювала. Ще й поліція охорони, як на біду, прибула вчасно — ледь не попалися. Тікати довелося дахами, де ми з Калясіком продемонстрували мускулястим охоронцям чудеса спритності та вправності в подоланні перепон. Переслідувачі здалися біля першого ж краю будинку, не наважуючись перестрибнути чотириметрову відстань між дахами.
 Та коли не щастить, то не щастить. Тільки-но ми спустилися пожежною драбиною донизу, як нам назустріч викотила патрульна машина. Не гаючи часу, вирішили розбігатися в різні боки — як показала практика так більше шансів втекти. Не знаю, хто там мені дістався в переслідувачі, та я й не збирався його розглядати, тому відразу накивав п’ятами, петляючи поміж будинків, аби замести сліди.
І от зараз сиджу біля смердючого смітника та нюхаю рештки напівгнилих овочів. Та плювати на запах: якщо потрібно буде, я й застрибну в ті відходи, тільки б не попастися лягавим у руки. А все решту так — дрібниці життя.
 Поки сидів та прислухався, що там коїться, сирена почала потроху стихати, віддаляючись в інший бік. Проте хтось з копів все ж десь блукав неподалік, оскільки до моїх вух долинало сухе потріскування та хриплий голос з їх рацій. Вирішив привстати та виглянути з-за смітника, аби оцінити обстановку, і нежданно-негадано зустрівся очима з бродячим котярою, що майже впритул сидів усередині ящика і витріщався на мене своїми зеленуватими баньками. Кіт був здоровенний, відгодований, проте, як і всі безхатченки, потріпаний, зі збитою шерстю та весь в ковтунах. 
 — Мяу! — голосно, майже на весь провулок, видало це бродяче нещастя, ніби цікавлячись, а що це я роблю біля його смітника.
 — Тсс! — прошипів я до нього, приклавши пальця до губ. — Не хвилюйся, мене не цікавлять твої напівзгнилі скарби. Я лише кілька хвилин перечекаю і піду собі.
 — Мяуу! — прокричав той у відповідь, та так гучно, що його, напевне почули й за межами провулку.
 От дідько! І чого котиську не йметься? Невже я схожий на того, хто харчується відходами, і можу позаритися на його запаси? Та ну його в баню, ще буде мені тут командувати.
 — Ану киш звідси, мордохвостий! А то зараз як!.. — шикнув я на нього.
 Проте той лишень відскочив на пів метра назад, зашипів у відповідь і почав волати так, що мені довелося брати ноги в руки і тікати куди подалі, поки менти не надбігли на це завивання.
 — Ну, гад… я тобі ще це пригадаю! Я тебе знайду! — гукнув я йому наостанок, ще й кулаком пригрозивши.
 — Мяу!.. — донеслося мені вслід, і прозвучало це, ніби: «Та пішов ти!..».
 От наглюча морда.
 Вискочивши з провулку,  відразу прийняв добропорядний вигляд і, неспішно роззирнувшись, та не привертаючи зайвої уваги, рушив направо, оскільки позаду знову завила сирена, та донеслися голоси копів. І якого дідька вони так затято взялися нас переслідувати? Невже ми хату депутата зламали? Ну, Калясик, ну козел! А казав — там лівий фраєр мешкає, ніяких проблем не буде. От тобі й маєш…
Пройшовши з пів сотнІ метрів, пірнув у якусь нішу та вирішив озирнутися й подумати, як діяти далі. І добре зробив, бо справа знову залунала сирена, а зліва краєм ока побачив якусь метушню. Обложили с..и! А я ще й, як на біду, ствол лівий з собою прихопив… так, про всяк випадок. Тепер, якщо впіймають, то лишень за ствол дістану по саме «не хочу», а ще невідбутий умовний термін… і по-любому зіставлять із невдалим пограбуванням. Коротше, як мінімум десятку впаяють. Загалом потрібно, поки все не вляжеться, зачаїтися в найближчому з будинків і молити Бога, щоб мене не знайшли. А от де «залягти»?..  Я почав озиратися в пошуках якогось вдалого укриття, і мій погляд зупинився на вивісці крамниці, в ніші якої я причаївся.
 «Старий Букініст» — книжкова крамниця. Це означає багато стелажів, захаращених старим паперовим мотлохом, де в будь-якому разі знайдеться потаємне містечко, плюс коморка, в якій, можливо, є задній вихід. Тож вирішено — шкерюся тут.
 Двері піддалися не одразу, ніби знали, що впускають зовсім не поціновувача книжкових видань, а геть навпаки. Взагалі-то, вони праві. Єдине моє відвідування книжкових закладів відбулося в п’ятнадцять років в інтернатівській бібліотеці, де ми з моєю однокласницею Маринкою (особою, яка вже бачила життя), вирішили позбавити мене невинності. Та все пішло наперекосяк, коли ми невдало примостилися і похитнули одну з полиць, яка, трохи погойдавшись, наче маятник, перед нашими переляканими поглядами з гуркотом повалилася на бік, сипанувши на підлогу книжковим ливнем. На щастя, я встиг надягнути штани, тому коли надбігла бібліотекарка, то все, що сталося, вдалося спихнути на необережність. Причому хитра дівка встигла покинути місце подій, і вся вина впала, як і ті книжки, лишень на мене. 
 Мало сказати, що мені в якості покарання довелося цілий тиждень ходити клеїти книжки та допомагати нашому завгоспу лагодити кляті полиці — і свою, і інші. Так ще й моя невинність залишилась при мені на довгих пів року, адже клята Маринка розтринділа всім навкруги, що я стрьомний і зі мною краще не мати справ.
 З тих пір я ставився до всього паперового (крім грошей, звичайно), з недовірою, і навіть тепер, входячи всередину, відчував легкий мандраж.
 Тільки-но я відчинив важкі двері, як над головою знущально-тонко дзенькнув дзвоник, розрізавши густу тишу залу. Замість придонного шуму вулиці та весняного вітру в обличчя дихнуло застояним пилом, сухим папером та солодкуватим духом старої шкіряної палітурки.
 Я завмер біля входу, оглядаючи цей тісний лабіринт із книжкових полиць, які щільними рядами підпирали низьку стелю, залишаючи лише вузькі проходи для одного покупця. Над найближчим стелажем гойдалася табличка «Eu France» — вивіска відділу іноземної літератури, що виглядала тут як вікно в інший світ. Після бруду підворіть тут панувало м’яке бурштинове світло настільних ламп, у якому ліниво кружляли порошинки, підсвічені променями сонця.
 Книгарня здавалася застиглою в іншому часі. Я обережно ступив крок вперед, почекав, поки за мною зачиняться двері а потім засунувши руку за полу джинсового піджака намацав руків’я старенького «ТТ» і оглянув весь доступний моєму зору простір на предмет відвідувачів. Таких в цей ранньо-пізній час поки що не спостерігалося. Тільки-но з-за стопки фоліантів з’явився літній чоловік у темному береті — напевно, власник чи  просто продавець (хоча, зважаючи на вік, — точно власник), і неквапливо, притримуючи розгорнуту книжку в руці, попрямував до мене. Його спокійна, ледь помітна посмішка налаштовувала на довіру, навіювала спокій і ніби шепотіла, що тут мені ніщо не загрожує. Та постійні завивання сирен, що ледь долинали сюди, не давали розслабитися ні на мить.
 — Чим я можу бути вам корисним, молодий чоловіче? — поцікавився він, розмовляючи хоч і літературною мовою, проте зі знайомим акцентом. — Вас таки цікавить щось із цих сьогоднішніх новинок, чи ви маєте собі той самий смак на стару добру класику?
 — Ви якось дивно розмовляєте, — зауважив я, на мить забувши, що мене переслідує поліція. — Часом не з Одеси родом?
 — Я вас благаю, юначе.— посміхнувся той. — Бачте, навіть дві вищих освіти, одна з яких філологічна, не змогли витіснити з мене одесита. Адже як кажуть у нас на Дерибасівській: одесит — це ж вам не прописка в паспорті, це ж цілий спосіб життя! То що вас таки цікавить, і чи можу я собі дозволити чимось заінтригувати, шоб ви пішли звідси трохи щасливішим, ніж сюди забігли?
 — Я ще не визначився! — потиснув у відповідь плечима. Біс його знає, що мене тут може заінтригувати.
 — То шо, я можу собі дозволити поцікавитись, чим ви дихаєте по цьому життю і який такий цимес у ньому шукаєте? — не відставав той. — Може, ви тримаєте в голові якийсь особливий гешефт, то ви не робіть мені ту сором’язливу міну, а викладайте все як на сповіді! Я вам миттю знайду такий фоліант, шо ви будете його смакувати, наче той самий божественний форшмак, який готувала колись моя бабуся Соня. Вона, шоб ви знали, вміла так подати ту страву, шо вона з’їдалася втричі швидше, ніж люди встигали зрозуміти, шо взагалі перед ними стоїть на столі!
 Поки старий книголюб втирав за форшмак, мені несподівано спала на думку одна ідея.
 — Послухайте, шановний, а може, поки ми будемо шукати той фоліант, вам краще зачинити на якийсь час крамницю? А то знаєте, які зараз люди ненадійні… забіжить хтось, вхопить якусь дорогоцінну книжку — і поминай як звали…
  — Ой, вай! То лиш для справжніх поціновувачів мій товар — то  чисте золото і діаманти, а для решти населення… Вони ж навіть голову не повернуть у бік моєї крамниці, наче я їм пропоную не Шевченка чи Костенко, а вчорашню газету! Вважають це діло марною тратою грошей і, шо ще гірше, свого дорогоцінного часу. — Старий сумно зітхнув, поправивши окуляри. — Та ще й цей інтернет, бодай би він йому був здоровий, де тепер можна прочитати все, шо завгодно, не встаючи з дивана... Тож ви не беріть собі дурного в голову, та не переймайтеся за мій спокій і сміливо слідуйте сюди, тримаючись очима за мою спину, поки я ще маю на вас час, і він не сильно мені муляє!
 — І все ж, діду, я б порадив тобі дослухатися до мого прохання… — підвищивши голос, настояв я, відкинувши полу піджака та демонструючи старому зброю. 
 Сирени за вікном ставали все ближчими, як і підозрілий гомін, що було чутно майже біля самого вікна.
 — Але ж… — розгублено промовив той.
 — І багато не патякай! — рикнув я. — Йди і зачиняй свою кляту крамницю. А якщо раптом хтось, щось запитає — скажеш, що зачиняєшся на переоблік чи що там у говорять в таких випадках. І не здумай щось патякнути зайве, чи навіть рух якийсь підозрілий зробити — стріляю на ураження. Мені втрачати нічого.
 Той раптово зблід, впустив свою книжку на підлогу і, піднявши руки, рушив до дверей, боязко оминаючи мою персону.
 — Руки опусти, чудило! Геть від страху розум втратив! — шикнув я.
 Ідея з закритою крамницею була б просто чудовою, якби я не слухав дідові теревені, а здогадався вчинити так раніше. Тому що тільки-но старий опусти руки, як до приміщення, дзенькнувши дзвіночком, зайшла симпатична дівчина з розпущеним русявим волоссям. Просто одягнена — від чого видавалася ще милішою, — проте від якої за версту тхнуло лягавою. Та й по розпашілому обличчю можна було здогадатися, що їй, тільки-но довелося добряче побігати. Напевно, одна з тих, хто вийшов на нас, коли ми з Калясіком спустилися з даху. Ич, яка настирна попалася, прям нишпорка якась, ще й в книгарню додумалася зайти! Геть препаскудний день сьогодні.
 — Скажеш що я твій онук, допомагаю тобі в крамниці. — знову прошипів я, ткнувши книгарю стволом у бік, який прикривав полою піджака.
 — Доброго дня! Лейтенант Бережна, оперуповноважена карного розшуку, — відрекомендувалася гостя, продемонструвавши нам своє посвідчення.— Неподалік невідомі скоїли злочин, спроба пограбування. Ви нічого не чули чи, може, бачили щось підозріле?
 Я штовхнув свого заручника в спину, аби той щось відповів , проте почув лишень:
 — Ви-вибачте, юна пані, але-е… — заїло, бляха, діда.
 — Дідусю, це не ти випадково вирішив обнести хату? — жартома звернувся я до старого. — Може, я про тебе щось не знаю.
 — Е-е… — намертво заклинило.
 — Молодий чоловіче, вибачте але мені наразі не до жартів. — суворим голосом промовила оперуповноважена, ще й сердито стрільнувши в мене своїми очиськами.
 — Вибачте, пані лейтенант, але ми з самого ранку вовтузимося з книжками й крім кількох постійних покупців нікого підозрілого не бачили. А останню годину так взагалі… окрім вас більше нікого й не було, — впевнено дивлячись їй в очі, відрапортував я і додав: — То лиш для справжніх поціновувачів наш товар — то  чисте золото і діаманти, а для решти населення… Вони ж навіть голову не повернуть у бік нашої крамниці, наче ми їм пропонуємо не Шевченка чи Костенко, а вчорашню газету! Вважають це діло марною тратою грошей і, що ще гірше, свого дорогоцінного часу.
 Для антуражу я про вся випадок, додав ще й фразу, почуту раніше від старого книгаря, яку запам’ятав майже дослівно. А той здивовано поглянув на мене і промовив:
 — То шо, я маю собі надію, шо таку розкішну панянку може таки шось зацікавити з нашого краму, крім мого тиску та її шлімазлів? А я поки, шоб ви мені були здорові, маю честь запропонувати вам каву — таку чорну, як совість моїх конкурентів. — Раптом защебетав старий солов'єм, наче й не він тільки-но, бекав та заїкався,  хоч я двічі, добряче штовхнув його в спину стволом пістолета.  — А мій онук, цей золотий хлопчик з очима святого великомученика, зробить вам маленьку екскурсію у наш світ паперових шедеврів. Ви тільки не дивіться, шо він такий мовчазний — він просто в шоці від вашої краси!
 — Я б з радістю але… — почала та, і раптом у неї в руках ожила рація:
  —Так, народ! Патрульні хай продовжують шукати пройд, а опера нехай повертаються на місце злочину і починають опитувати свідків — чи хоча б спробують знайти таких, — прохрипіло з динаміка.
 — Центр, я — П'ята. Прийняла, висуваюсь на опитування свідків. Буду на місці за двадцять хвилин, — промовила вона в рацію, і раптом вся її суворість кудись зникла, і на дівочому обличчі з’явилася неочікувана радість а очі забігали з цікавістю. — З радістю прийму вашу пропозицію, тим паче що я так давно не бувала в таких-от книгарнях, де, здається, насправді витає дух Шекспіра чи Оноре де Бальзака!
 Мені здалося, що вона зараз почне кружляти в якомусь своєму невідомому танці. От бляха! Ще одна навіжена на мою голову. Треба якось її випроваджувати та линяти звідси, поки все знову не пішло наперекосяк. Та не встиг я й рота відкрити, як вона зненацька сплеснула долонями — та так несподівано, що в мене мало пістолет з рук не випав.
 — А що це у вас на табличці написано? Невже відділ французької літератури! — вигукнула вона. — Якби ви знали, як я захоплююся їхніми класиками. Еміль Золя та його «Жерміналь», Гі де Мопассан й роман «Любий друг» чи збірка новел «Пампушка». А Гюстав Флобер, Стендаль…
 — Ой, ви тільки подивіться на це щастя! Я бачу, шо така розкішна панянка знає за цих французьких гігантів більше, ніж я за свій ревматизм! — радісно всміхаючись підхопив її захоплення, старий книголюб, зовсім страх втративши. — Ви навіть не маєте собі уяви, який це цимес для мого старого  серця!  Тим паче, шо мій любий онук...
 Він виразно поглянув на мене, чекаючи чогось.
 — Сашко… — рогублено пробубнів я, геть втративши контроль над ситуацією.
 — …Мій любий онук Сашко, теж марить за цих французів, шо аж ночами не спить, шоб я так жив! І як воно так у світі все переплелося, я собі просто не маю тями! — вигукнув дід, плескаючи мене по плечу.  — Хлопче, та не стій стовпом і проведи чарівній панянці е-е…
 — Даринка, тобто Дарина. — відповіла та і поглянувши на мене чомусь зачервонілася.
— …таку екскурсію, щоб вона відчула, ніби насправді ходить своїми чарівними ніжками по потрісканій бруківці Парижу, та розмовляє розмови із самим Гюго чи Мопассаном.
 — Хто, я? — ледь не викрикнув я, та своєчасно зумів себе стримати.
 — Ну не я ж! — всміхнувся книгар. — Я йду робити каву, яку ти так і не навчився варити, як говорила твоя бабуся моя улюблена дружина — аби їй там було так як і тут лиш краще: «Йосю, я тебе благаю, у твого онука таки дві ліві руки, і обидві ростуть йому не з того боку, де у людей, а звідти, де в нього завжди знаходяться пригоди!»
 — Я з радістю прийму запрошення, а ще радше послухаю за класиків! — вона дивилася на мене так, що я відчув, як починають палати щоки, а бажання провалитися крізь підлогу, стає таким нестерпним… 
  Чорт! А як же пістолет котрий я тримаю в руці направивши в спину старого книгаря?  Поки дівчина дивиться кудись в інший бік, штовхаю його плечем та вказаю очима на зброю. Той швидко хапає якусь книжку і, розкривши її на мій манер, вказує очима на неї, мовляв: «Клади всередину а я прикрию». Ич, старий хрін, чого захотів — щоб одразу мене здав? Шиш тобі. Я заперечливо хитаю головою, він хитає, що треба. Я знову хитаю, що «ні», він знову — «так».  Отак і хитаємо головами як два дурні, поки дівчина знову зупиняє погляд на нас і запитує:
 — То що — йдемо?
 — Звісно ж, йдете! — радісно вигукує старий і повернувшись до мене з відкритою книгою, вкотре очима тицяє в неї. — Просто Сашко настільки встидливий, шо коли ми приходили на море купатися, боявся заходити у воду, бо думав що медузи зараз почнуть сміятися з його малої цюцюрки.
 Дівчина голосно засміялася, а я мало не скипів.
 — Дідусю! — зціпивши зуби, промовив я, роблячи вигляд наче всміхаюся.
 — Онучку! — робить таку ж міну клятий дід і знову витріщає очі, вказуючи на зброю.
 Я, вже не знаючи, що робити, швидко засовую пістолет у книжку, а він, захлопнувши її, йде собі кудись в бік комірки. Ну і хрін з ним — у разі чого встигну чкурнути в двері.
 — Дарина, — простягає мені руку дівчина, дивлячи своїми ясними карими очима, і я починаю відчувати себе так, ніби дійсно стовбичу перед медузами з голою…
 — Так наче вже знайомилися… — невпевнено бурмочу я.
 — Не рахується! То твій дідусь нас познайомив. — знову сміється вона, і мені так подобається її щирий сміх, що й сам починаю посміхатися.
 — Він у мене такий… — промовляю у відповідь а сам подумки додаю: «Старий чорт».
 — Він у тебе чудовий! — вигукує вона і додає. — То з чого почнеш свою розповідь про французьких класиків?
 — А що тобі вже відомо? — ляпаю я перше, що спадає на думку, і кидаю погляд на двері, аби втекти.
 — Ну, наприклад, знаю історію про Бальзака та його кредиторів. Адже, як відомо, Оноре  де Бальзак так сильно любив витрачати гроші, яких у нього не було, що його життя нагадувало гру в піжмурки з поліцією. Одного разу до нього в двері постукав черговий кредитор. Бальзак, не розгубившись, крикнув через двері: «Пане, Оноре зараз немає вдома, він пішов шукати гроші, щоб вам віддати!». Кредитор так розчулився від такої чесності, що залишив під дверима ще п'ять франків «на дорогу. Чув цю історію?
 — Ну звісно! — з розумним виглядом промовив я, не тямлячи, про що вона, тому як про тих класиків, ані в зуб ногою, адже навіть буквар скурив ще в школі.
 — А про Віктора Гюго та «найкоротше листування»? Коли вийшов роман «Знедолені», Гюго поїхав у відпустку і дуже хвилювався, чи купують його книжку. Він відправив своєму видавцеві телеграму, де був лише один знак: «?». Видавець, не будь дурнем, відповів так само лаконічно: «!». Це вважається найкоротшим листуванням в історії, і Гюго зрозумів: якщо видавець ставить знак оклику, значить, гроші на ікру в нього будуть. 
 А знаєш як одного разу Дюма-батька запитали, як він встигає писати стільки книжок одночасно. Він відповів: «Це як на одеському Привозі: головне — впевнено махати руками!». Коли ж йому дорікнули, що в одному з його романів герой заходить у кімнату в синьому каптані, а виходить у червоному, Дюма лише всміхнувся: «Мій герой так швидко бігав від ворогів, що просто спітнів і полиняв від страху!». Так-так, він, виявляється, відвідував Одесу у 1858 році! Він описував місто як «маленький Париж» і дуже хвалив місцеву кухню.
А ось тобі ще один шикарний факт про Гі де Мопассана, який терпіти не міг Ейфелеву вежу (яку тоді якраз збудували), Він щодня обідав у ресторані на першому поверсі вежі. Коли його питали: «Пане Гі, якщо ви так її ненавидите, то чого ж ви тут їсте?», він відповідав: «Бо це єдине місце в усьому Парижі, звідки цю прокляту залізяку не видно!». А ще…
 Я добру годину слухав оповіді про французьких класиків, які дівчина переповідала з таким захопленням та ентузіазмом, що мені залишалося вставляти тільки коротенькі «так» чи «ні». Під кінець розповіді мені стало здаватися, що моя голова зараз просто лусне. Та тут знову ожила рація, і чийсь сердитий голос запитав, а де це досі вештається лейтенант Бережна і скільки свідків вона вже встигла опитати.
 — Ой! Здається, я спізнююся на роботу! — схопилася вона. — Боже! Вже так пізно, а я й не помітила, як промайнув час. Я ніби дійсно побувала у Парижі і розмовляла з письменниками та поетами того часу. Ваш онук такий чудовий співбесідник, шановний…
 — Для вас, мила пані, просто дідусь Йосьо. — прихильно посміхнувся книгар.
 — А можна, дідусю Йосю я до вас ще раз прийду, як буде час? — з надією в очах запитала вона, ніби тут вхід тільки за запрошеннями.
 — Звісно, приходь! — заохочувально вимовив старий. — Завжди з нетерпінням будемо чекати на тебе. Особливо Сашко. Правда, хлопче? Чого язика проковтнув? Чи, як говорила твоя бабуся: «У нашого Сашка язик працює тільки тоді, коли він просить добавку форшмаку, а в решту часу він його, напевно, відкладає в склянку з водою, як я свої зуби!».
 — Діду, та скільки можна!.. — почав обурюватися я.
 — Тоді ловлю на слові! — знову засміялася дівчина, а потім її личко набуло серйозного виразу, і погляд зупинився на мені. — Сашко, то може ми кудись потім сходимо… я залишу тобі свій номер, якщо, звісно, хочеш…
 — Звісно, він хоче! — вигукнув книгар, в мить діставши звідкись папірець та ручку. — Ви тільки погляньте на цю фізіономію маслом. Він аж пищить від захоплення, і якби міг, то заспівав би цілу арію в вашу честь, та боїться, що та арія не витримає його співу.
 Дівчина знову заливисто засміялася, черкнула номер та ім’я на папері і побігла, кинувши наостанок:
  — Тоді до зустрічі!