Розділ 28. Мовчання між серцями .

Спочатку все було добре.
Навіть правильно.
Дні складалися у звичний ритм — робота, тренування, вечеря, короткі розмови. Вони були поруч, ділили один простір, одні й ті самі ранки й вечори.
Але з часом щось змінилося.
У повітрі з’явилася прохолода.
Не різка. Не відчутна одразу.
Вона підкрадалася повільно — зсередини.
Із невисловлених думок.
Із не зроблених кроків.
Із доторків, що так і не відбулися.
Це було мовчання.
І воно вже не було легким.

Макар сидів у своєму кріслі, трохи нахилившись уперед. Повільно перев’язував коліно.
Рухи точні, звичні — тіло вже навчилося справлятися з болем без зайвих слів. Але сьогодні в цих рухах була жорсткість.
Поля пройшла повз.
Кинула швидкий погляд.
Його руки.
Сильні. Жорсткі. Трохи схудлі після всього, що він пережив, але все ще такі, в яких відчувалася надійність.
Вона різко відвела очі.
Наче обпеклася.
— Усе добре? — запитала тихо.
— Та, нормально, — коротко відповів він.
І знову тиша.
Надто суха.
Поля опустила погляд у чашку.

Коли востанне його голос звучав інакше?Тепліше. Ближче.
 Вона згадала.
Той вечір, коли він напівжартома сказав:
— Йди до мене спати, бо змерзнеш.
Вона тоді відмахнулася. Посміялася. Втекла в свою кімнату.
А зараз…
Зараз їй хотілося повернутися в той момент і відповісти інакше. 
Може, тоді він не жартував?

Макар підняв очі.
Вона стояла біля кухонного столу — в його старому светрі, босоніж, із чашкою гарячого чаю. Волосся трохи розтріпане, щоки червоні  від гарячого чаю.
Домашня.
Рідна.
І така… небезпечна.
Бо занадто близька.
Йому захотілося підійти.
Просто торкнутися її руки.
Сказати щось просте — «залишся зімною».
Але він не рушив.
Всередині все стислося.
Він боявся.
Не її.
Наслідків.
Він більше не був тим, ким був раніше. І кожен його порив упирався в одну думку:
А що далі?..
Він не хотів прив’язувати її до себе. До свого життя. До обмежень, які сам ще не прийняв до кінця.
І тому — мовчав.

Наступного вечора , Макар знову був не в гуморі . 
— А хто це тобі сьогодні писав? — раптом запитав він.
Голос прозвучав рівно.
Занадто рівно.
Поля здригнулася.
Ледь помітно. Але він це побачив.
— Та… Таня, — швидко сказала вона. — З клубу.
Він відразу відвів погляд.

А Поля дивилася на нього.
І думала про зовсім інше.
Чому ти не покличеш мене?..
Я б прийшла… правда.
Я б не відмовила.
Але як це зробити самій — вона не знала.
У неї був досвід.
Був чоловік у минулому. Довгі стосунки, де було тіло, але не було того, що вона відчувала зараз.
З Макаром усе було інакше.

Бо тут уже було не просто бажання.
Тут було щось, що можна було втратити.
І вона боялася.
Зробити крок — і зруйнувати.

Наступного вечора вона проходила повз ванну.
І зупинилася.
Двері були прочинені.
Макар щойно вийшов — волосся вологе, по шиї стікали краплі води. Рушник недбало тримався на стегнах.
Він не встиг зачинитися.
Вона глянула.
І не змогла одразу відвести очі.
Затрималася.
На секунду довше, ніж треба.
Серце різко вдарилося об груди.
Дихання збилося.
Вона різко відвернулася.
І майже втекла на кухню.
Наче зробила щось заборонене.
Макар залишився стояти.
Він чув її кроки.
Чув, як вона ставить чайник, як відкриває шафки, як робить зайві рухи, щоб заспокоїтись.
Він ледь усміхнувся.
Сумно.
Бо все зрозумів.
І від цього стало ще важче.
Він хотів її.
Не просто як чоловік хоче жінку.
А ,  як кохану .
Та не дозволяв собі більшого.
Бо знав — якщо зробить крок, назад дороги не буде.
А він не мав права.
Не хотів ламати її життя. Прив’язувати її до себе.
До свого «тепер».
До своєї реальності.
Він стиснув кулак.

Поля стояла на кухні.
Дивилася на чайник, який ще навіть не закипів.
Руки трохи тремтіли.
Чого ти чекаєш?..
Я вже не витримую…
Вона ледь усміхнулася своїм думкам.
Я ж можу сама підійти…
Але не зробила цього.
Бо боялася почути тишу у відповідь.
Вони були поруч.
Занадто поруч.
У кожному русі.
У кожному погляді.
У кожній паузі.
Але водночас — на межі.
Тонкій. Невидимій.
Де один крок — і все зміниться.
І кожен із них чекав.
Що цей крок зробить інший.