Розділ 27. Нове життя.

Одного вечора  вони сиділи на кухні. За вікном уже стемніло, у квартирі пахло свіжозвареною кавою і ще чимось теплим — домом. Макар сказав;
— На війні і державі я такий уже не потрібен, — тихо мовив він, дивлячись у чашку. — Тож треба, мабуть, повертатись до справ.
Поля підняла на нього погляд.
Він не дивився на неї. Говорив спокійно, але в цій спокійності було щось нове — не злам, а прийняття.
— Клуб без мене зараз, як корабель без капітана, — додав він. — Ніби пливе… але боком.
Він перевів погляд на Полю.
Затримався.
— Ти потрібна клубу, — сказав тихіше. — А клуб — тобі.
Вона нахмурилась.
— Це відчувається, — продовжив він. — Кожного разу, коли ти говориш про дітей… у тебе очі інакше блищать.
Поля розгубилася.
Вона відкрила рот, але не одразу знайшла слова.
— Але як же… ти? — тихо спитала вона. — Реабілітація?
Макар ледь усміхнувся.
— Я без тебе не пропаду, — відповів він легко. — Увечері буду на тебе чекати. Уже з борщем.
Він зробив паузу, а тоді додав із лукавою усмішкою:
— Та й не сам я. У мене графік. Я дисциплінований.
Вона скептично підняла брову.
— І ще… — він трохи нахилився вперед, — мені треба, щоб хтось заробляв. Бо ми на мою пенсію з інвалідності не протягнемо.
Поля не втрималась — усміхнулась.
— Хіба що підемо співати в метро, — продовжив він. — Але я не вмію. А ти?
Вона засміялася і легко штурхнула його в плече.
— Дурень.
Але в її очах уже з’явився вогник.
Тоді Поля  вирішила ,що піде працювати  в його клуб.

Перший день був трохи хвилюючим.
Її зустріли тепло.
Спершу — обережно, з цікавістю. Потім — із повагою.
Поля швидко знайшла своє місце.
Вона не кричала. Не тиснула. Не вимагала більше, ніж дитина могла дати.
Але діти слухали її.
Вона вміла говорити так, що навіть найвпертіші зупинялися і замислювались.
— Давай ще раз, — казала вона спокійно. — У тебе вийде. Я бачу.
І виходило.
Вона знала, як підійти до кожного.
Коли Сашко вперше злякався і відмовився робити розтяжку — вона не змушувала. Просто сіла поруч.
— Боїшся? — тихо спитала.
Він кивнув.
— Я теж колись боялась.
Він здивовано подивився на неї.
— Серйозно?
— Дуже, — усміхнулась вона. — Але потім спробувала ще раз.
І він спробував.
Її день починався рано.
І закінчувався пізно.
Вона поверталася додому втомлена — ноги гули, плечі боліли. Але в очах було світло.
Живе.
Макар чекав.
Щодня.
Іноді з пастою. Іноді з супом. Іноді — з експериментами, які не завжди вдавалися.
— Борщ сьогодні… — починав він обережно.
— Не вийшов? — усміхалась Поля.
— Скажімо так… він має дефекти.
Вона сміялася. 
На вихідні тренер до Макар не приходив.
Поля  займалася з ним сама.
Вона допомагала йому робити вправи. Показувала. Підтримувала.
Іноді стояла позаду, тримаючи його за плечі.
Іноді сиділа поруч і рахувала:
— Раз… два… три…
Повільно.
Спокійно.
До десяти.
Коли він зупинявся, здавалося, що сил більше немає — вона не змушувала.
Просто клала руку на його плече.
— Ще трохи.
І він робив.
Бо вона вірила у нього.
Вечорами вони сиділи на кухні.
Довго.
Іноді до півночі.
Поля розповідала.
— Сашко сьогодні зробив шпагат, — говорила вона, знімаючи з волосся резинку . — Сказав, що хоче бути таким, як ти.
Макар мовчки усміхався.
— А Марічка… ти пам’ятаєш її? — продовжувала вона. — Вона на змаганнях з четвертого місця піднялася на друге.
Вона говорила — і ніби приносила з собою шматочки іншого життя.
Живого.
Рухливого.
Світлого.
Макар слухав.
І щось у ньому змінювалося.
Повільно.
Обережно.
Наче душа, яка довго лежала під завалами — важкими, холодними — починала рухатися.
Ледь-ледь.
Вона ніби виповзала з темряви, піднімалася, розпрямлялася.
Він відчував це.
Не міг пояснити.
Але відчував.
І поруч була Поля.
Без гучних слів.
Без вимог.
Без жалю.
Вона не дивилася на нього як на зламаного.
Вона просто була.
І цього було достатньо, щоб він знову вчився жити.