Розділ 22. Реабілітація

Західна Україна зустріла їх тишею і густим, холодним повітрям. Центр реабілітації розташувався на узвишші, серед м’яких пагорбів, оповитих ранковими туманами, і обіймів хвойних лісів. Корпуси з білими стінами та великими вікнами здавалися чистими й новими, ще з запахом свіжої фарби.

Вони оселилися в окремому блоці: простора кімната для Макара з медичним обладнанням і поруч дві менші для супроводу — Полі та його мами. Галина Миколаївна швидко розклала речі, розставила на тумбі домашні фотографії, і кімната перестала бути безликою.

Перший день реабілітації почався не зі спортзалу, а з запаху хвої. Вікно палати було прочинене, і ранковий туман тихо вповзав у кімнату, чіплявся за металеві поручні біля ліжка, та інвалідний візок ,що чекав на нього .

Макар сидів на краю ліжка, втупившись у підлогу. На ньому була спортивна форма, яку принесла Поля: темні штани, світла футболка. Йому хотілося зняти її й кинути в кут, бо через хвилювання,  тканина здавалася чужою, штучною, липкою.

— Готовий? — запитала Поля, заходячи з термосом чаю.

— Ні, — буркнув він. — Але йду.

Вона не усміхнулася. Лише кивнула і допомогла натягнути кросівок на єдину ногу, підтягла ремінь під коліном.
І допомогла пересісти в візок.

---

Зал для занять був світлий, із великими дзеркалами і металевими поручнями вздовж стін. Лікар-реабілітолог, суворий чоловік років сорока п’яти, без зайвих слів протягнув   йому милиці.

— Сьогодні тільки рівновага і пересування. Без героїзму.

Макар стискав поручні милиць так, що кісточки пальців побіліли. Кожен рух віддавався гострим болем у спині, через ушкоджені нерви .Нога, якої вже не було, пекла фантомними судомами. Він ішов, крок… пауза… ще крок. Піт стікав по скронях, футболка прилипала до спини.

— Тримай спину, — тихо нагадала Поля, йдучи поруч. — Дихай.

— Ага… — видихнув він, але не зупинився.

Через п’ятнадцять хвилин він впав на лавку, важко схилившись уперед.

— Я не зможу так щодня, — прошепотів.

— Зможеш, — відповіла вона впевнено. — І навіть більше.

На другий день було гірше. Біль ,який прокинувся ще до заняття  — рвав спину, плів колючі вузли в м’язах. Після десяти хвилин занять він ледь не кинув милиці у стіну.

— На біса це все! — крикнув. — Мене вже не полагодять!

Поля зупинилася прямо перед ним. Її очі були твердими.

— Пам’ятаєш, як ти витягнув мене тоді з темряви? — сказала вона тихо. — Ти не питав, чи я хочу йти. Ти просто взяв і повів. Зараз я роблю те саме. Ти йдеш.

Він дивився на неї довго, ще важче дихаючи. Потім знову піднявся. І пішов.

---

Через тиждень він міг пройти від дверей залу до вікна й назад без зупинки.Долоні  були в мозолях від милиць, спина горіла втомою, але у дзеркалі він уперше побачив себе не лежачим пацієнтом, а… чоловіком, який рухається вперед.

Поля стояла збоку і лише кивнула. Без слів. Бо вони й не були потрібні.

Тиша ночі була розбита лише слабким шумом лісу за вікном. Туман, що розкривався по пагорбах, огортав усе навколо м’якою, майже магічною пеленою. Але в палату Макара проникло інше — важке і гнітюче відчуття, яке було лише в ньому самому. Його розбудив різкий біль, що раптом прокинувся десь глибоко в ногах. Він сіпнувся, зціпив зуби, намагаючись стримати стогін. Серце забилося швидше, а в грудях схопило, ніби м'язи всього тіла були натягнуті на межу.