Розділ 21.

Дні тягнулися рівно, наче обплетені тонкими нитками . Вранці вона приїжджала до лікарні, залишала сумку на підвіконні й сідала поруч. Іноді вони говорили без упину — про спорт, про новини, про війну, яка досі триває і, здавалось, не збиралася закінчуватися. Іноді — мовчали. Але то було вже інше мовчання, не холодне, а тихе, спокійне.

Мама Макара теж приходила щодня. Вона стала для Полі майже рідною — з теплими обіймами, з домашнім супом у термосі, з короткими, але щирими розмовами.

Лікування підходило до кінця. Попереду був новий етап — складний і невідомий. Лікарі говорили про реабілітацію. Про протезування. Якби не проблема з хребтом — усе було б набагато простіше. Але через ущемлення нервів ходити на протезі буде важко. Дуже важко.

Вони не давали жодних гарантій. Не обіцяли, але й не відбирали надії.
Макар слухав уважно, без жодних емоцій на обличчі. Лише час від часу стискав щелепи так, що на скронях чітко виступали м’язи. Потім глибоко вдихав і, наче зважившись, запитав:

— Ти поїдеш зі мною? На ту реабілітацію?

Поля мовчала кілька секунд. Її пальці ковзнули до його долоні, вона обережно стиснула її. Не для того, щоб заспокоїти — а щоб дати йому відчути: вона тут. Поруч.

Вона не сказала жодного слова. Лише кивнула.
Впевнено.

І він уперше за довгий час заплющив очі не від болю, а щоб приховати те, що раптом защеміло десь глибоко всередині.