Розділ 19. Маленька перемога.

Поліна набрала номер сама не знаючи, що скаже, коли почує знайомий голос.
Галина Миколаївна відповіла майже одразу — теплим, трохи втомленим голосом. Коли Поля сказала, що приїхала, та не приховувала радості й полегшення. Вона наполягла: «Приїдь до лікарні. А там домовимося, як і де ти житимеш. Залишайся з нами — нам усім це треба.»

Вони зустрілися вже в коридорі лікарні. Галина Миколаївна обійняла Полю міцно, мов рідну доньку, і не одразу відпустила. У її обіймах Поля відчула: тут її чекають. Тут вона потрібна.

Коли вони разом зайшли до палати, Поля вже була трохи впевненішою, ніж минулого разу.  Макар вже не кидав  у  неї гострим словом — він тепер мовчав. І це мовчання різало більше, ніж будь-який докір.

Макар лежав біля вікна й дивився кудись у мокрий, сірий простір за шибкою. Коли двері прочинилися, він лише кинув на неї короткий погляд — байдужий, рівний — і знову втупився у вікно. Ні слова. Ні жесту.

Галина Миколаївна сіла біля ліжка й заговорила з сином, так, ніби він міг відповісти, хоч добре знала — не відповість. Вона розповідала йому про дім, про нові рушники на кухні, про те, що сьогодні спекла його улюблений пиріг. Говорила про справи батька, про те, як розквітли яблуні біля ганку. Макар слухав і мовчав. А вона все одно говорила —  вперто боролася за кожне слово, яке могло повернути його назад.

Поля спершу не знала, що робити. Просто сиділа поряд у кріслі — тиха, чужа, непомітна. Інколи ловила його погляд — порожній, скляний, але він не затримувався на ній. Увечері їх забирав Олександр Іванович — високий чоловік із сивиною на скронях, мовчазний і спокійний. Іноді за кермом була сама Галина Миколаївна.

Будинок,  батьків Макара , був затишним. Недуже великий, але світлий і теплий. Біля ганку — охайний сад, гойдалка під  грушею, альтанка для літньої вечері. Тут пахло кавою і свіжістю, була така атмосфера ,яку Поля не знала з дитинства. Тут вона гуляла після лікарні — ходила садом між молодими деревами, обдумувала кожен крок. Як його рятувати? Як дістатися до нього, якщо він не дивиться навіть у її бік?

Вночі, коли всі спали, Поля читала статті в інтернеті. Вдень, поки Макар дрімав, гортала книги з психології, шукала відповіді у лікарняного психолога. Вона вчилася не дивитися на нього з жалем — бо жалю він би не пробачив. Але він не дивився на неї взагалі.

Інколи вона пропонувала йому дрібниці: підстригти волосся, привести до ладу бороду. Він мовчав. Її пропозиції відскакували від його мовчання, як камінці від криги.

Вона сиділа поряд. Читала. Чекала .

Перший маленький успіх  у боротьбі проти його мовчання  з’явився несподівано. Вона спеціально сховала пульт від телевізора — той завжди лежав у нього під рукою. І коли він не знайшов його, зиркнув на неї сердито. Вона сиділа, втупившись у книжку.

— Що ти там читаєш? — хрипко кинув він. — давай  уголос, якщо вже пульт забрала.

Вона поглянула на нього — і всередині щось тепле обережно розгорнуло крила.
Перший крок.
Вона відкрила книгу й почала читати. Голосно, рівно, ніби читала для себе. Він слухав мовчки. Телевізор так і не попросив увімкнути. Наступного дня — те саме. Вона знову читала. Він лежав із заплющеними очима, але не спав. Коли вона зупинялася, він просив: *«Далі». *

Вони дочитали книгу до кінця. Він не сказав жодного слова про неї, не обговорив сюжет — просто мовчки лежав.
Потім одного вечора Поля поставила на його тумбочку стару дошку для шахів. Зробила перший хід. І пішла додому.

Наступного ранку, коли вона відчинила двері палати, фігури вже стояли інакше. Він зробив хід у відповідь. Партія почалася — мовчазна, уперта. Перед тим як іти додому, вона робила свій хід. Вранці він відповідав. І так день за днем.

Вона допомагала йому у всьому — возила на процедури, заправляла ліжко, допомагала їсти. Усе — крім того, що він не дозволяв: купати його, водити в туалет.

І все ж він поступово розмерзався. Одного дня він поставив її королю шах. Вона, коли відвезла його на процедури, швидко повернулася і забрала його коня — єдину фігуру, що загрожувала її королю.  Макар повернувся і  побачивши це, довго мовчав. А потім вперше за довгі тижні сказав:

— Шахрайка.

І Поля помітила — на кінчиках його губ тремтіла щось схоже на усмішку. Маленьку, але справжню.

Вона повернула йому коня. Він переміг у партії. Проте вона знала — справжня перемога цього разу була за нею.

Бо вперше за довгий час він  заговорив і усміхнувся.

Поля , ще не виграла цієї боротьби , але тепер у неї з’явився шанс.