Розділ 15. Зустріч в палаті.

Палата була біла. Біла до сліпоти — стіни, стеля, простирадла, бинти. Тиша стояла тут особливою, густою, майже відчутною на шкірі. Тільки тонке потріскування апаратури й глухе булькання системи ламали її рівними, байдужими звуками.

Макар лежав біля вікна. Його права нога — витягнута на підвісній шині, ліва — різко обірвана нижче коліна, замість ступні — бинти й порожнеча. Він був худий, блідий, мов з паперу. Шкіра під сірим світлом ламп здавалася ще блідішою, подекуди ряба від дрібних шрамів, мов хтось розсипав по обличчю гостре скло.

Його очі дивилися у вікно — глибоко, кудись далеко за лікарняний вікна , за дерева, що мляво хитали гіллям.

Він навіть не здригнувся, коли  пролунав голос матері. Тихий, втомлений.

— Подивись, хто до тебе прийшов… Гість із дому.

Макар не відповів. Лише трохи стиснув губи, і повільно відвернув голову ще далі до вікна.

---

Поля стояла біля порогу. Плечі напружені, руки тримали сумку, ніби це була броня. Вона дивилася на нього — на цього Макара, зовсім не того, якого пам’ятала. Її горло пересохло, але вона змусила себе вдихнути й зробити крок. Один.

— Привіт, Макаре, — сказала вона тихо, і її голос здався їй самій крихким. — Це я. Поля. Я… я дізналась, що сталося. І просто… не змогла не прийти. Дуже переживала.

Він повільно повернув голову до неї. На мить їхні погляди зустрілися — його очі були глибокі й порожні водночас, наче вже ніде в них не лишилось місця для світла.

Він мовчав, а тоді хрипко, майже пошепки:

— Іди геть.

Вона стояла. Руки затремтіли, сумка ледь не вислизнула. Але вона не рушила. Лише зробила ще один крок. Тихий. Малий.

— Макаре…

Він  відвернувся у бік, а потім промовив  слова у яких лишилася лиш тонка, колюча отрута.

— Ти прийшла на каліку подивитися? — тихо. Слова ламали повітря, мов лезо  по склу. — Відчути себе великою? Іди геть.

Поля заплющила очі на секунду. Відчула, як десь у грудях щось рветься — тонка нитка між «ще можу» й «не можу вже».

Але не відійшла. Нахилилася трохи ближче, так, щоб бачити його обличчя — це сірувате світло, ці малі рубці, які не сховає жодна пов’язка.

— Я сумувала за тобою, — сказала вона просто. — Я не шкодую, що прийшла.

Він мовчки відвернувся назад до вікна. Здавалося, що за тим вікном є хоч щось, де він ще цілий.

---

Поля тихо поставила на полицю біля ліжка маленький пакет: кілька фруктів, два кекси в прозорій обгортці, пачку соку з трубочкою. Дрібниця. Але все, що вона могла принести сьогодні.

Вона ще раз глянула на нього. Сказати ще щось — не було сил. Усе важливе вже зламалося між ними цими двома короткими фразами.

— Пробач, що потривожила, — шепнула вона так тихо, що, може, й не почула сама. — Я піду.

Його мама мовчки спостерігала за ситуацією .

Поля розвернулася рівно. Кроки по підлозі здалися їй страшенно гучними. Вона йшла, не озираючись. Лише десь глибоко за очима стояли сльози — ще не гарячі, не виступили назовні. Вони чекали свого часу.

Коли двері м’яко клацнули за спиною, Поля відчула, що серце наче впало , десь  в палаті ,цієї білої лікарні й залишилося там — поряд із ним на завжди .