Розділ: 14. «Лікарня»

Поля стояла перед входом, стискаючи в руці ремінець сумки так міцно, що побіліли пальці. Як тільки двері відчинилися, її зустріла адміністратор — молода дівчина з яскравим, свіжим манікюром. У повітрі пахло дорогим ароматизатором і кавою.

— Я…хотіла дізнатися де Макар Оле ...— почала Поля, але голос зрадливо затремтів.

Адміністратор не дала їй договорити. Погляд холодний, губи стиснуті у вузьку лінію.

— Особисте. Ми не можемо розповсюджувати таку інформацію, — відрізала вона рівно, але не грубо. — Я не маю права повідомляти такі речі. Вибачте.

І все. Слова, мов лід, впали між ними й відділили Полю від відповіді, якої вона так боялася — і так потребувала.

Вона вийшла надвір. Сіла на низький парапет біля входу і сиділа. Годину. Дві. Вона й не помітила, часу— просто рахувала в голові кроки людей, що проходили повз. Пробувала піти, але ноги не слухалися.

Коли двері відчинилися вкотре, Поля одразу впізнала тренера ,вона бачила його на змаганнях у команді Макара , він мабуть теж її згадав . Чоловік зупинився навпроти, помовчав, глянув на неї так, ніби щось вирішував для себе.

— «Святий Олексій», — сказав нарешті. — Реабілітаційне відділення. Четвертий поверх. Але до нього так просто не пустять…

Він знизав плечима — мовляв, роби як знаєш. І повернувся назад, у зал, до дітей .

---

Тепер Поля сиділа в лікарняному коридорі. Під паперовим стаканчиком теплішала гірка кава з автомата. Вона ковтала її, не відчуваючи смаку — тільки гіркоту, яка розтікалася всередині, наче тінь.

Перед нею автоматичні двері з матовим склом відчинялися і зачинялися тихим подихом. Раз за разом вони випускали лікарів і медсестер у білих халатах, запускали всередину матерів , мовчазних стареньких батьків з обережно загорнутими передачами у поліетиленових пакетах. Усі йшли вперед, усі знали, до кого й навіщо. Лише Поля не знала, чи її пустять, чи її чекають.

Вона думала про нього. Про Макара. Який він тепер? Чи захоче її бачити? Чи впізнає взагалі?Чи поруч з ним його дружина ?Чи добре вона його підтримує в такий час? Чи не вижене її— словами,  очима, поглядом, у якому буде все: відчай, злість, біль, сором.

Її долоні були мокрі, коли вона уявляла, як натискає на холодну ручку дверей і бачить його — не того, що сміявся, тримав за плече перед спарингом, жартував, перемагав. Іншого. Зламаного. Мовчазного. Може, порожнього всередині.

Поля дивилася в темну рідину кави, ніби там могла знайти відповідь.

І саме тоді побачила її.

---

Вона з’явилася так тихо, Поля спершу подумала, що то привид. Мама Макара. Поля пам'ятала її   — холодну,  горду , як зимове небо. З погляд, що пронизує  наскрізь.

Але зараз перед нею стояла інша жінка. Плечі опущені. Глибокі зморшки врізались у шкіру, наче різці болю. Руки дрібно тремтіли, коли вона витирала сльози кутиком хустки.

Поля підвелася різко. Солова плуталися — вона хотіла пояснити, що не знала, як і чи можна приходити. Хотіла вибачитися. Але не встигла.

Жінка ступила до неї і легко, обережно торкнулася її плеча.

— Ти прийшла, — сказала вона так тихо, що Поля ледве почула. — Я молилася, щоб хтось… — голос обірвався. Сльози знову котилися, важкі, негарячі. — …щоб хоч хтось його витягнув. Він усіх відштовхує. А тебе… може…

І вона обійняла Полю. Трималася за неї, як за рятівну паличку, як за поручень, щоб не впасти.

— Ходімо, — сказала мама Макара. — Я проведу.

---

Вони йшли довгим коридором. Стіни були сліпучо-білі, лампи різали очі холодним світлом.  Поля ловила кожен звук: чиїсь важкі кроки за дверима, стогін, приглушений сміх медсестер у дальньому кінці. Здавалося, що навіть власне дихання луною відбивається від стін.

Кожен крок був важкий — ніби йшла по воді, що тягне вниз.

Перед дверима палати мама Макара зупинилася. Дивилася на Полю довго, ніби востаннє зважувала все: чи витримає вона цей крок, чи не впаде сама.

Потім мовчки відчинила двері. Її рука трохи здригнулася, коли клацнув замок.

— Пішли, — сказала вона, підводячи очі. — Просто говори. Навіть якщо він мовчить. Говори все. Він мусить тебе почути.

---

Поля стояла на порозі. В думала.
Чи вистачить їй сили не злякатися? Не відвернутися від нього в той момент, коли він і так усіх відштовхує? Вона вдихнула — повільно, глибоко. І зробила крок всередину.