Розділ 13. Чи варто шукати зустрічі?

Поля лежить на вузькому ліжку готельного номера, нерухома, наче й не намагалася заснути. Шум міста за вікном стихає під ранок, але у її голові все гучніше гудуть думки. Вона вдивляється у блідий прямокутник стелі, що світиться від ліхтаря за шторою, і питає себе, навіщо вона тут.

Чому вона не поїхала додому, як планувала? Чому серце так вперто шепоче: «Йди»?
Вона крутиться на бік, натягуючи ковдру до підборіддя, ніби це може сховати її від власних сумнівів.
— Хто я йому? — шепоче вона в темряву.
Поряд із ним, мабуть,  дружина. Може, вдома на нього чекають діти, маленькі руки і тихі голоси, що називають його татом. Чи має вона право приходити в його життя отак — без запрошення, тільки тому, що її серце ніяк не хоче забути?

Поля відчуває, як їй стає холодно й соромно водночас. «А чи хочу я бачити його таким?» — питає вона себе знову. Адже він уже не той хлопець  у білій футболці, який врятував її душу   , не той юнак, що вмів сміятися так, що здавалося — весь світ стає світлішим.
Яким він тепер став? Поламаним? Змореним? Чужим?
Чи зможе вона витримати  його погляд? Чи не зламається, коли побачить, скільки болю він носить тепер у собі?
Може, краще поїхати? Нікого не турбувати? Залишити його у спокій?

Вона заплющує очі, але думки снують, мов миші за стіною.
Чому вона досі тут? Навіщо лишилася?
Відповідь приходить не з голови, а зсередини. Бо не забула. Бо як би не назвати це відчуття — коханням чи чимось іншим — воно є. Таке саме сильне, тепле, справжнє.
Йдеться не про поцілунки і не про спільне життя. Йдеться про те тепло, яке він дав їй колись, коли вона була" вуглинкою ". Про надію, яку він тоді вселив. Про віру, що світ може бути добрим, що поруч може бути хтось, хто не зрадить і не покине.
Хіба це не кохання? Може, воно зовсім інше, ніж у книжках. Може, це щось чистіше, глибше. Просто бути поруч, коли людині важко. Побачити його, навіть якщо боляче.

Поля зітхає і перевертається на спину. Серце б’ється тихо, але вперто. Воно знає краще.
Вона ще трохи тримається за свої страхи — і зрештою відпускає. Під ранок, коли небо за вікном поволі світлішає, вона засинає на мить, міцно обійнявши подушку, наче в сні тримає його руку.
І у цьому короткому, тривожному сні вона вже точно знає — вона піде. Бо має йти. Бо так велить її серце, яке досі пам’ятає його.