Розділ 12.Дорога на змагання. Весняна столиця.Тяжка правда.

Вони приїхали до столиці рано-вранці, ще коли вулиці були вологі від нічного дощу, а на склі автобуса танули холодні, дрібні краплі. Поля сиділа попереду, біля водія — дивилася, як сірі хмари поволі розходяться, звільняючи перші весняні промені. За її спиною діти сміялися, сперечалися, мінялися місцями, обговорювали свої куплені напередодні кросівки й хто яку форму одягне . Вони не помічали тривоги у її очах. І не мусили помічати.

Вони їхали разом із  Сергієм  — високий, завжди спокійний, з акуратно підстриженою бородою і такими ж акуратними словами. Він допоміг розвантажити рюкзаки, розбудив найменших, роздав посвідчення й перевірив списки. Для дітей він був просто «супер тренер», для неї — підтримка, коли треба було вирішити щось швидко й без зайвих запитань.

Вони зайшли у великий спортивний зал — просторий, світлий, холоднуватий. Поля повела дітей до роздягальні, комусь допомогла знайти номер шафки , когось обійняла, щоб заспокоїти перед стартом. Усмішка не сходила з її обличчя — легка, спокійна, така, за  якою вона вміла ховати втому й сумні думки.

Але поки діти йшли до свого сектора, вона лишилася стояти в коридорі. Її погляд ковзав по трибунах, по технічних столах, по членах журі, по тренерах зі столичних клубів. Несвідомо, як завжди, шукала серед них його — високу постать, широку спину, світлі очі. Таку знайому, таку рідну. Її серце стукало щораз глухіше: ні, його тут не було.

Вона опустила очі, хотіла перевести подих, коли поруч тихо спинився Сергій. Він тримав два стаканчики кави — один простягнув їй.

— Гаряча, — сказав він, і усміхнувся так, ніби це була просто кава, а не передвісник чогось важкого. — Тобі треба. Ти ж , у автобусі  не спала.

Поля мовчки взяла. Від стаканчика ішов теплий пар, долоні ніби вчепилися в нього, аби мати за що триматися.

— Знаєш… — почав Сергій тихим голосом. Він говорив так, ніби між ними була завіса, і він боявся її прорвати. — Я чув… у вас у клубі колись тренувався Макар? Ну, зірка така. Всі про нього тут говорять.

Вона мовчки кивнула. В очах її на мить щось зрушилось, але слова не знайшлися.

— Кажуть, у нього клуб крутий був , у столиці, — продовжив Сергій, зиркнувши кудись убік, щоб не зустрітися з нею поглядом. — І він раніше , на цьому турнірі, в комітеті був. Але…

Він замовк. На секунду вона подумала, що він більше нічого не скаже, і ця пауза розтягнулася холодною ниткою.

— Кажуть… — Сергій зітхнув і прокашлявся, ніби йому було важко вимовити ці слова. — Кажуть, він добровольцем пішов. І недавно… під обстріл потрапив. З побратимами. В авто їхали. Кажуть, вижив ,але... Хребет… ноги. Мабуть… калікою залишиться.

Сергій не встиг договорити.
Біль пройшов крізь неї, як струм, як лезо — швидко, різко, без пощади.

Вона відчула, як десь глибоко всередині щось стискається, рветься, ніби  нитка надії. Світ затих, затих дитячий галас у залі,  ніби хтось вимкнув звук. Вона чула лише гул крові у вухах. Її пальці судомно зімкнули стаканчик —який  трохи зім’явся під натиском. Краплина кави впала на підлогу.

Вона не змогла нічого сказати. Її губи завмерли. Її очі стали мокрі й широкі, як весняні калюжі.

— Пробач… — тільки й прошепотіла. Її голос був тихий, ламкий, чужий.

Вона не слухала, чи Сергій щось відповів. Просто зробила крок назад. Іще один. Повернулася і пішла — швидко, так, ніби хотіла втекти не лише з холу, а з цього моменту, з цієї правди, зі свого власного тіла.

Вона йшла вузьким коридором повз стенди з афішами, повз старі дерев’яні лавки, де сиділи юні спортсмени. Хтось гукнув їй услід — вона не чула. Двері. Сходи. Двір. 

Вона йшла просто вперед. Мимо натовпу. Мимо шуму.

Кудись, де не болить.Вона вийшла надвір. Двері спортивного комплексу зачинилися за спиною важко, глухо, ніби хтось замкнув її минуле всередині. На подвір’ї пахло весною і сирістю асфальту. Десь поруч хтось курив, хтось сміявся, хтось поспішав на змагання — але вона не чула. Стояла, дивилася перед собою і не чула нічого, крім слів Сергія , які досі впивалися в голову, як голки.

"На війну пішов"
«Мабуть, калікою…»
«Дуже серйозно травмувався…»

Вона не могла дихати. Повітря ніби застрягло десь між горлом і грудьми. Не могла вдихнути на повну — щось давило. Її пальці дрібно тремтіли, щоки пекли від солоних сліз, які вона навіть не витирала. Її коліна підкошувались. Її думки збивалися : чому? як? де він зараз? хтось із ним поруч? як він живе?

Живе.

І саме це раптом прорвало тугу зсередини. Він живий. Він живий. І навіть якщо світ впав йому на спину — він дихає, він є. Ця правда боліла так само сильно, як і полегшувала.

Вона стояла, поки дихання не повернулося. Глибоко вдихнула  повітря . І тоді згадала про тих, кого не мала права підвести: про дітей, які чекали на її погляд, на її слово, на її руки ,які  поправлять форму , підбадьорять перед виходом на татамі.

Вона витерла сльози рукавом спортивної куртки. Випросталася, ніби на неї хтось поклав важкий рюкзак, але вона зуміла його втримати. Крок за кроком повернулася всередину.

І весь день трималася. Кожну секунду — ніби в останнє. Усміхалася так щиро, що діти сміялися у відповідь. Плескала по плечах, кричала «молодець!», ловила в обійми тих, хто злякався або не втримався від сліз. Коли вручали медалі — вона стояла поруч і тримала кубки, допомагала фотографувати, знову сміялася. Всередині в цей час усе горіло — але вона знала: зараз не можна інакше.

Вони виграли багато — більше, ніж сподівались. Додому везли кубки, грамоти, медалі і важливіше за все — віру в себе. Її маленькі спортсмени поверталися героями.

Увечері, коли вони розсаджувалися по автобусу, Поля перевірила кожного. Хтось уже куняв, хтось ділився шоколадкою з сусідом, хтось тихо розповідав мамі по телефону, як він став чемпіоном. Вона стояла в проході, поправляла чиїсь капюшони і усміхалася крізь втому.  Зробила все як годиться , попрощалася з дітьми, та вийшла з автобуса .

— Ти як? — тихо спитав Сергій, коли діти вже гомоніли за вікнами автобуса.