Якось так сталося
Розділ 11. Ще майже один рік.
Страшний лютий двадцять другого. Війна. Усе перевернулося. Люди роз'їхалися хто куди, життя ніби зупинилося. Стало холодно навіть у серці. Поля теж змушена була виїхати за кордон — не від доброго життя, а від страху і невідомості. Але ненадовго. Її серце тягнуло додому. Вона повертається у рідне містечко, попри те, що війна досі тривала.
І майже одразу починає відновлювати тренування, які проходять в укритті — між сиренами, з холодними стінами й дитячим сміхом, який прорізає тривожну тишу. Вона вчить їх не лише рухам, техніці й витривалості — вона вчить жити, попри страх. І уних виходить.
Поліна змінилась. Вона навчилась жити на повну — без того болю, що колись стискав груди. Її будні наповнені справами, її погляд — упевнений. Але десь глибоко, тихо, боліло все ще одне ім’я. Вона рідко про нього думала. І водночас — постійно.
Та ось з’явився Сергій.
Новий тренер. Спокійний, надійний, розумний. Він не ліз у душу, але щось у його погляді змушувало серце легенько тьохкати. Іноді, коли проходив повз неї в коридорі після тренування, казав:
— Важкий день?
— Трохи. Але ж і діти хороші. Надихають.
— Ви — теж.
І йшов. Без пафосу. Без тиску. Проста теплота.
Поля ловила себе на думці: а може?.. Може, варто?..
#474 в Сучасна проза
#3380 в Любовні романи
Відредаговано: 09.04.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
