Розділ 9. Маленьке містечко. Клуб.

Поліна повернулася додому мовчазна, мов у шкаралупі. У поїзді дивилась у вікно, не розуміючи, що відчуває: гнів, приниження чи… знову слабкість.

Телефон не замовкав. Повідомлення від Макара приходили день за днем. Короткі, несміливі, наполегливі:

“Поля, я все поясню .”

“Ти не так зрозуміла.”

“Софія приїхала не тому, що я хотів.”

“Дай побачити тебе. Просто поговорити.”

Вона не відповідала. Видаляла. Але серце — не видалиш.

Вранці, коли вона вийшла з клубу після тренування, Макар стояв біля авто.

— Привіт. Можна з тобою поговорити?

Вона зупинилася. Обличчя суворе, руки в кишенях, погляд — прямий.

— То мама викликала Софію, — почав він. — Я не кликав її. І якщо треба — я її покину. Якщо ти хочеш.

Поліна застигла. В серці закипіло.

“Якщо ти хотів би  — то вже покинув.” — подумала. — “Я не буду запасним варіантом. Не бідною, дурною коханкою.”

А вголос сказала чітко:

— Я кохаю свого хлопця. Ти для мене — просто знайомий з минулого. Ми ніколи не були близькі. Я навіть не була у тебе закохана.

Він побілів.

— Серйозно?

— Я виходжу заміж. І буду варитиму борщі і народжуватиму дітей. Все, як має бути.

І пішла. Рівна, тверда, рішуча.

Він не пішов за нею. Стояв і дивився їй услід, не вірячи, що усе змінилося до невпізнання.
Кілька місяців потому.

Поліна гортала стрічку соцмереж, переглядаючи фото змагань. І раптом — натрапила.

Весілля. Ресторан у столиці. Біло-золоті кольори. Пишна сукня. Вона. Софія.

Макар тримає її за руку.

Усміхається, але… Поля не впізнає цієї усмішки.

Вона клацає “вподобати”, а потім одразу видаляє лайк.

Свого хлопця вона покинула через два тижні після того, як повернулась. Він і справді не розумів, для чого їй спортзал, чужі діти, довгі тренування. Вона ж не могла більше прикидатися, - Досить!.

Тепер її життя — це робота. Тренування, змагання, діти, новий проєкт у школі, стипендії для спортсменів. Вечорами — тиша. Часом — біль. Але біль — чесний.
І вона вміє з ним жити.