Розділ 8. Прогулянка містом.

Вони гуляли парком, заходили в книгарню, сміялись над якимись дурницями. В одній крамничці Поля приміряла смішні кепки , і Макар посміхався.

Йому було так легко з нею. Вперше за довгий час не треба було грати роль — не бути “тренером року”, “надією федерації” чи “хорошим хлопцем для дівчини з глянцю”. Просто бути. І бути поруч із нею.

Коли сонце вже сідало, і вокзал був зовсім недалеко, він сказав:

— Я проведу тебе.

— Та навіщо? — вона здивувалась, але всередині — потеплішало.

— Хочу. Маю бажання. І все.

Вони сіли в невеличкий ресторанчик перед поїздом, просто випити чаю.

— Ти дуже худа стала, — сказав він раптом, дивлячись на неї уважно.

— Це комплімент чи турбота?

— І те і інше. Хочеться тебе трохи нагодувати. Борщем, наприклад.

— А я думала, борщ — то моя справа, — жартує вона.

У цей момент до ресторану зайшли його батьки. Високий , серйозний, трохи навіть суворий чоловік  і  витонччена жінка з ідеальною укладкою зупинились біля їхнього столика. Макар одразу підвівся. 
Виявилося вони проводжали на вокзалі знайому , і випадково опинилися саме тут.

— Мамо, тату! О, яка несподіванка. Це Поліна. Ми разом тренувались у юності.  
Вони стримано привіталися.

— Це Поліна. Ми давно знайомі, ще з юності разом тренувалися .

Батько глянув на дівчину уважно, трохи з-під лоба, але коли почув: що каже поля.

— Я теж треную дітей. Працюю в клубі у нас в місті…Ми приїхала на змагання.

— Спортсменка? — здивовано, але вже тепліше сказав батько. — От і добре. Не тільки ж ляльками жити.

І розтанув. Сів поруч, обережно пожартував, навіть зацікавився, кого вона тренує.

А от мати…

З доброзичливою усмішкою сіла навпроти, але в погляді — щось насторожене. Пильне.Почала допитувати полю про її родину.  Поля відповідала на її питання:

— Маму звати Ірина. Вона зараз за кордоном. Колись навчалась у медичному…

— Ірина?.. — перервала її мати Макара, усмішка на мить зникла. — Так ми ж вчилися разом! На першому курсі! Пам’ятаю... Вона ж кинула потім, так?

— Так… їй треба було працювати…

— Ну так, — мовила жінка повільно. — Буває. Кидаєш навчання, потім… чоловіка, дитину. Вона ж тебе залишила?

Поліна на мить завмерла. Слова боліли, як удар. Вона не очікувала цього — не тут, не зараз.

— Ой, ну що ти починаєш, — втрутився батько Макара. — Подивись на неї — сама себе витягла. Молодець! І взагалі, батьків не обирають.

Але Полі вже стало незручно до глибини душі. Щоки зблідли. Всередині — хвиля старого сорому, що давно забула,  знову накрила її з головою ,наче на морі. Іще і з ніг збила.

Вона знала цей погляд. Цей осуд. В очах мами Макара було: “не твоя ліга. Ти не та”.

І в цей момент — з’явилась Софія.

Висока, глянцева, у дорогому пальті, з ідеальним макіяжем, зухвало красива.

— Ма-а-а-карчику! А чому ти не сказав, що зустрів свою знайому? Я б теж з вами пішла, так цікаво про тебе щось новеньке почути! — вона вже обіймала його за шию, цілувала в щоку. — Мій котику…

Поля опустила очі. Все стало зрозуміло. Всі ролі розставлені.

Макар ще щось говорив, намагався відірватись від обіймів, але вона вже підводилася.

— Я, мабуть, вже піду. Потяг скоро.

— Поля, зачекай, я…

— Не треба, — сказала тихо. — Все гаразд. Бувай, Макаре. Дякую за день. До побачення.

Вона вийшла, не озираючись.

Макар ще намагався вирватися з пазурів Софії, але було запізно. Коли вискочив на вулицю — її вже не було.

І він знову стояв у вечірньому місті з відчуттям, що щось втратив. Але цього разу — по-справжньому. Не випадково. А через когось. Через тих, хто все вирішив за нього.