Розділ 7 .Після змагань.

Поліна вийшла з комплексу  з кількома дітками — вони сміялися, фотографувалися біля великого банера “Турнір Надій”. Вона усміхалась, живо щось розповідала, заправляла волосся за вухо, підтримувала малу, в якої зламався рюкзак.

Макар, сидячи в машині, не міг відірвати очей. Вона була… іншою. Ніякої “показухи”, ніяких нарощених вій, накачаних губ чи пластикових усмішок, як у його теперішньої дівчини. Тільки щирість, рух, життя.

Діти раптом завмерли, коли він вийшов з авто і підійшов до них. Хтось навіть прошепотів:

— Це що, він?

— Слухай, — звернувся він до неї, — може, кави? Друзі ж можить собі це дозволити?

Вона здивувалася. Очі округлилися, брови піднялись. Потім — усмішка. Легка, спокійна.

— Дай мені кілька хвилин. Я відведу дітей до іншого тренера — вони з ним поїдуть додому. А я лишаюсь тут на день, маю зустріч з міським комітетом — щодо фінансування клубу.

— .Чекатиму в кафе навпроти, — просто сказав він.

І вона кивнула.
Невелика кав’ярня , була майже порожня.

Вона зайшла всередину легко, ніби влітку зайшла у воду — обережно, але впевнено. Простий светр, зібране волосся, мінімум макіяжу — природна, як і колись. Він уже сидів за столиком біля вікна, кава перед ним давно охолола, але він не звертав уваги. Вперше за довгий час чекав — і не нервував.

— Дякую, що зачекав, — сказала вона, сівши навпроти.

— Ти не змінилась, з нашої останньої зустрічі— промовив він тихо.

— О, змінилась. Дуже. — Усміхнулася вона . — Але дякую.

Вони замовили чай і щось солодке. Тиша між ними не тисла. Було відчуття, що вони розмовляють подумки.

— Ти гарно працюєш з дітьми, — почав Макар. — Це відчувається. Вони тебе люблять.

— Я їх теж. Дуже. Вони вчать мене терпінню, довіри . Багато чому. Мабуть, я вже не та, що тоді … — вона трохи нахилила голову. — І шкода, що я тоді відмовлялася від зустрічі з тобою.

Макар дивився на неї уважно, мовчки.

— Я думала, що ще не готова. Що зламаюсь. Що не витримаю такого,  як ти  поруч. Бо ти вже тоді був… інший.

— Я теж був не готовий. Занадто різкий, занадто впертий. І, мабуть, занадто в тебе закоханий, — сказав він, не відвівши погляду. — Ти тоді  відмовила — і я думав, що все. Кінець.
Через хвилину напруги , він починає нову  розмову:

— А пам’ятаєш, як ти впала в мат на розминці, бо хотіла показати всім, що у тебе краща розтяжка  ? — Макар усміхається, дивлячись на неї з-під брів.

— Та ну тебе! — сміється Поля, наливаючі собі чай. — Це ти сказав “давай хто краще тягнеться”. А сам потім два дні з мазями ходив.

— Але ж розтягнувся ! — підморгує він. 

—Я була молода і дурна, — бурмоче вона жартома. — А взагалі, було весело. Добрі були роки. Ти, до речі, спілкуєшся ще з кимось хто тоді займався у нас в клубі?

— З Сашком трохи. Він зараз щось типу масажиста-реабілітолога. А з рештою — ні. Всі якось розлетілися. А ти?

— Маша іноді пише, в неї двоє дітей уже, уявляєш. А Іллю бачила якось випадково в супермаркеті, пив “Енергетик” і казав, що тепер DJ. — Вона скривилася.

— Ну хоч не TikTok-астролог, — знизав плечима Макар.

Вони обоє сміються. Між ними відчувалася легкість, майже без напруги. Але раптом розмова трохи змінює тон.

— До речі, я бачила в інстаграмі, в тебе гарна дівчина... — каже Поля і раптом затихає, бо розуміє: чого це вона взагалі знає, як виглядає його дівчина?..

— Ага... — Макар піднімає брови. — Слідкуєш за моїм життям?

Поліна червоніє.

— Та ну... просто випадково побачила. Мабуть.

— Ага, випадково, — піддражнює він лагідно. — Та нічого, я теж заглядав на твою сторінку. Тільки там — спорт, діти, змагання. Ти  ніби  особисте не показуєш зовсім. Хлопця ховаєш, чи що?

— Та ні, — хитає вона головою, опускаючи очі в чашку. — Просто він не дуже це все любить. Мою роботу. Каже, що краще б я вдома сиділа — борщ варила і дітей народжувала. А не “у цьому клубі за копійки пропадала”.

— І як тобі така перспектива — борщ і діти? — запитує з легкою іронією.

— Ну... борщ я зварити можу. Але не щодня. — Вона усміхається. -Дітей хочу ,але трохи згодом.— А за копійки… у мене, між іншим, нормальна зарплата. Мені вистачає. Я люблю те, що роблю.

— І правильно. — Він трохи серйознішає. — Ти завжди мала характер. Просто не завжди це показувала.

— А твоя? — вона киває. — Гарна, стильна. Ну, прям “глянець”.

Він закочує очі.

— Та-а… Батьки в захваті. Кажуть — "породиста, з заможної родини, гарна партія"... А я що їм — жеребець? Щоб з “породистою” одружуватись?

— Жеребець — це ще непогано. Могли б сказати “інвестиція”, — сміється Поліна.

Вони обидва розслаблені, щиро сміються. Але годинник на екрані телефону нагадав Макару:

— Слухай, мені треба їхати. Але... Давай завтра на ланч? Я тебе заберу, гаразд? Просто… радий тебе бачити. І хочеться ще поспілкуватись. Як із людиною з дому.

Поліна задумується на мить — і киває.

— Домовились. Я якраз матиму кілька годин вільних до зустрічі з комітететом.

— Тоді я завтра твій особистий таксист. І каву теж беру на себе.

Вона посміхається.

— Побачимось завтра, Макар.

Наступного дня.

Вона прокинулась з тією дивною легкістю в серці, що буває рідко — коли відчуваєш, що щось добре чекає попереду. Волосся зав'язала в недбалий пучок, легкий макіяж, стримана сукня — не для когось, а для себе. Вона виглядала, як та сама дівчина, яка вміє тримати удар і посміхатись навіть тоді, коли в душі шторм.

Макар приїхав вчасно, як обіцяв. Він вийшов з авто, як завжди гарний і стильний,  з теплою кавою в руках.

— Думав, що ти ще не снідала, — сказав і простягнув стакан. — Виправляюсь за вчора.

— А ти вчора нічого не зіпсував, — усміхнулась вона. — Але каву приймаю.

У маленькому затишному ресторанчику  вони говорили майже без пауз. Про тренування. Про дітей. Про нові методики. Про мрії, які пов’язані не з медалями, а з розвитком, з роботою у клубах, із сенсом. Особистого не торкались. Не тому, що не хотіли — просто ніби обоє вирішили: не поспішати.